…Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх
братів найменших – ви мені зробили.
(Мт. 25:40)
Ярослав НОГАЛЬ
Під вечір в квартирі пана Петра задзвонив телефон. Вставши з крісла, він повільно пішов до телефону, перемагаючи біль, який він відчував в обох ступнях через подагру. Але коли він зняв слухавку і почув в ній голос свого сина Михайла, серце його радісно забилось. Син повідомляв, що його відпустять на один день додому і він приїде післязавтра, саме на Михайла. І ще сказав, щоб батько не турбувався, чим його зустріти, він усе привезе з собою.
Михайло був його єдиним сином, який народився пізно, коли вони з дружиною Марією вже втрачали надію, що колись будуть мати дітей. Пологи були важкі і Марія, через сильну кровотечу, їх не перенесла. Петро не став одружуватися вдруге й сам доглядав та виховував сина. Йому в цьому допомагала сестра Мирослава, особливо в перші роки, коли Петро мусив ходити на роботу. Михасик був сенсом його життя і він часто звинувачував себе в тому, що не може дати йому чогось більшого, що мали інші діти, бо робота колійового обхідника не була дуже прибутковою. Потім в батька почалися проблеми з ногами, через що він і пішов на пенсію по інвалідності. Його пенсії ледве вистачало на сяке-таке харчування і одяг з секонд-хенду. Та й пристойної освіти своєму сину він дати не міг. Закінчивши дев’ять класів, син пішов працювати, щоб вони з батьком хоч якось зводили кінці з кінцями. Велику частину сімейного бюджету витрачалося на ліки для батька, без яких він взагалі був би прикутий до ліжка, але і вони чимраз ставали все дорожчі і дорожчі. Михайло, як міг, намагався підзаробити десь грошей, але знайти добру роботу ставало дедалі важче. Через те він і відкладав з одруженням, хоча йому вже перевалило за тридцять. Але приблизно півтора місяці тому Михайлові вдалося знайти роботу з хорошими заробітками, щоправда, це було іншому місті, але вона давала можливість забезпечити себе всім необхідним.
І ось така довгоочікувана і радісна новина: його син приїжджає і вони цілий день будуть разом! І хоч син сказав, щоб батько не турбувався, чим його зустріне, він не міг йому, бодай щось, не приготувати. Але що купити за ці останні декілька гривень? Тут Петро згадав, що його син змалку любив великі, соковиті груші. «Поїду я на ринок і куплю йому декілька, він ще відкритий», – подумав Петро. – «Ото вже син втішиться!» Але їхати треба було зараз, бо завтра була субота і ринок в той день не працював. До нього звідси було дві зупинки на маршрутці. Незважаючи на нежить і біль у грудях, він одягнув мешти, одна з підошв яких тріснула, светер, зверху накинув куртку із шкірзамінника, потерту в декількох місцях, та берет. Він вийшов з дому, перейшов вулицю і став з іншими чекати на автобус, який, на щастя, бо ходили вони рідко, під’їхав за декілька хвилин. Вже в сутінках Петрові вдалося купити чотири чудові грушки – на більше не вистачило грошей і він весело, незважаючи на біль в ногах і грудях, пішов до зупинки.
З неба, затягнутого низькими осінніми хмарами, пішов дрібний дощ. Люди сховались під навісом зупинки, яка знаходилась метрів за шість від дороги. Дощ все посилювався. Чекати довелось досить довго. Нарешті під’їхала маршрутка. Всі кинулись до неї. Петро, через свої ноги, причвалав останнім, але коли він вже простягнув руку, щоб схопитися за поручень, водій закрив двері і автобус поїхав. Ледве не впавши, Петро повернувся під накриття. З власного досвіду він знав, що водії не люблять брати пенсіонерів, які люблять їздити «на халяву», не зважаючи на свої посвідчення. Тому він завжди намагався сісти в маршрутку разом з іншими. Але тепер на зупинці він був сам один. Автобуси швидко закінчували рух на цьому маршруті і Петро вже боявся, що додому доведеться повертатися пішки під холодним, зливним осіннім дощем. Але, на щастя, показалася маршрутка. «Слава Богу!» – подумав Петро. Потім він, як міг швидко, підійшов до дороги і підняв руку. Водій побачив на освітленій зупинці одиноку старечу постать. Знявши ногу з педалі газу, він кинув у салон:
- Виходять?
І, не почувши відповіді, знову натиснув на газ. Петро, якого автобус ще й обдав водою по саме обличчя, знову повернувся на зупинку. Він розумів, що автобусів більше не буде, а якщо б і були, його, старого і одинокого, ніхто не візьме. І він, піднявши комірець куртки, повільно побрів на ниючих ногах додому під дощем і вітром. Йому було боляче і прикро. Він йшов і думав: як це так, він, що пропрацював важко все життя, поки було сил, не заробив собі в цій країні на те, щоб його довезли додому? Не безплатно, а маючи видане державою посвідчення? Що, цьому водієві зменшать за нього зарплату чи він витратить на нього зайву солярку? А де ж людська совість, де милосердя?
Дорога додому зайняла більше години. Він змок до нитки. Тіло трясло. Петро спромігся тільки зняти берет, куртку і штани і, поклавши кульок з грушами на стіл, добратися до ліжка. В грудях боліло, він почав натужно кашляти, але, трохи зігрівшись під ковдрою, він заснув. Це був навіть не сон, а якесь забуття. Він бачив свого усміхненого сина, якому дає груші, а той радісно їх приймає і їсть. Від цього видіння обличчя старого виглядало радісним і він намагався сказати своєму Михасеві щось тепле і приємне, але з грудей виривався лише стогін. До пам’яті він більше так і не прийшов.
За дивного збігу обставин обох водіїв, які не підібрали Петра, також звали Михайлами. В неділю, на свято св. Архистратига Михаїла вони, зі своїми дружинами і дітьми, відвідали церкву, чемно вистояли Службу Божу, послухали проповідь, урочисто проспівали «Многая літа» на честь всіх, хто носив ім’я Михайло і, прийшовши додому, сіли за святковий стіл, який накрили їхні жінки. Вони приймали теплі вітання, розчулено, зі сльозами на очах, слухали привітання від своїх діточок, які бажали їм щастя і здоров’я та довго і благословенно прожити на цій землі.
- Який добрий наш тато, – казала дружина одного з них дітям, – як він дбає за нас. Діти, подякуйте і поцілуйте свого татка!
- Бажаю тобі, Михайле, – казала друга, – щоб ти завжди був таким щирим, добрим і чуйним, яким ти є. За твоє здоров’я!
Ще довго родина і друзі, хто за столом, а хто по телефону, бажали їм багато щастя і здоров’я і довгих років життя.
Михайло відкрив своїм ключем двері, з нетерпінням чекаючи, коли він знову обійме свого найдорожчого батька. Він тихо зайшов до його кімнати і побачив батька лежачим з закритими очима на ліжку в своїй кімнаті. «Напевне спить.» – подумав він. Михайло вже хотів тихо вийти, але щось затримало його. Він уважно придивився до нього і, ще не усвідомивши непоправного, підійшов до ліжка. «Тату, тату», – тихо покликав він, але той не ворушився і не дихав. Тільки тепер до нього дійшов весь жах того, що сталося. Михайло впав перед батьком на коліна, схопив його холодні руки і, вкриваючи їх поцілунками і слізьми, ридаючи повторював: «Простіть мені, тату, простіть!» А обличчя батька, навіть після смерті, було милим і привітним, бо його син, його улюблений первісток був, нарешті, знову з ним…