Одна притча нам говорить про таке: Один багатий чоловік мав трьох друзів. Першого він дуже любив, часто гостював і бенкетував з ним, розмовляв про своє щасливе майбуття і дуже дорожив своїм приятелем. Другого приятеля цей багач шанував і щодня заходив до нього, у найменших подробицях радився з ним, коли наступала скрута у його житті, як була потреба запрошував в гості, щоб розділити спільно радість свого життя.
До третього приятеля цей чоловік був байдужим, легковажним, часто нехтував ним і недолюблював його. Якось попадає цей чоловік під суд. На судовому процесі він просить допомоги у своїх приятелів. Перший друг відмовився категорично йти на суд, другий прийшов до воріт суду і відійшов до дому, а третій став в обороні підсудного і дякуючи йому, підсудний виграв справу Перший приятель – це наше багатство, добра землі, будинки, автомобілі, які треба після нашої кончини на цьому світі назавжди залишити. Другий приятель – це родичі й друзі, які йдуть за померлим аж на цвинтар і повертаються до дому. Третій приятель – це добрі вчинки, які ідуть аж на Суд Божий і заступаються за нас перед Богом.
Але є ще приятель, про якого не завжди згадуємо... Таким приятелем, є священик. Він, як добрий пастир, може стати нам у житті не тільки приятелем, але і провідником, яким ми часто нехтуємо. І, як не дивно, прийде той час, що нас всі опустять, а він, не зважаючи, яка буде погода: мороз, спека, дощ, болото, сніг – провадитиме твої тлінні останки аж на цвинтар.
Друзі, приятелі і навіть родичі повернуться з цвинтаря і забуватимуть цю важливу подію, а священик повернувшись до храму, стане при Господнім престолі і не як строгий суддя, але як наш захисник буде заступатися за нашу грішну душу. Тому Господь завжди кличе молодих, а деколи і старших людей до священицького служіння, так як Христос покликав своїх учнів до апостольської праці. І цього ніхто не може заборонити, чи заперечити: ні суспільні владні структури державного управління, ні найжорстокіші безбожні режими, ні наш соціальний стан, з якого роду ми походимо, ні навіть батьки, рідні чи друзі. Бо у цьому є велика таємниця Божа. Кожна людина в особливий спосіб, у відповідну хвилину – зустрічається з Богом. Ця зустріч відбувається, як у дзеркалі нашого життя, коли нестертий образ Ісуса залишається у душі. І якщо ми забажаємо відкрити своє серце, Ісус нам нагадає велику любов, якою огортає Він кожну людину без огляду ким є ця людина і чим займається. Дякуючи цим хвилинам зустрічі з Богом, ми можемо собі усвідомити якою цінністю ми є для Бога, як багато Він нам дає і чого від нас очікує.
У часи панування безбожного московського режиму багато, не тільки молодих людей, але і старших віком шукали Бога. Духовної літератури тоді не було. Молитовники залишились ще з перед війни. Їх часто переписували, в основному молитви, щоб можна було помолитися щоденно. Зате по-радіо і телебаченню передавали, як будувати світле майбутнє комунізму без Бога...
...Степан народився у багатодітній сім’ї і з самого раннього дитинства відчував дух побожності у своєї доброї матері Софії, яка була рідною сестрою єпископа Софрона Мудрого. У післявоєнний період Степан зростав як і всі діти, ходив у школу, де здобував загальноосвітні знання, а у вільний час разом з сусідніми хлопцями займався футболом і іншими іграми, а також ще й корову треба було пасти, яка була годувальницею для великої сім’ї. І коли Степан бігав по вулиці, мати нагадувала:
– Степане, пора корову виганяти, бо вже всі хлопці пасуть, а ти бігаєш. Ось приготувала тобі кусочок хліба, на столі лежить. Хлопчик прибігає до хати, одягається, кладе окраєць хліба у кишеню, а мати даючи йому паличку в руки, наказувала:
– Дививсь за телятком, щоби до дому не прибігло, сьогодні дуже жарко, будеш пасти на Заріччю у лузі біля річки.
А вже вечором до дому сходилася вся сім’я: Степан вуличкою гнав корову з телятком, батько Семен повертався з роботи, а в цей же час мати готувала вечерю на десятеро дітей, батьки, бабуся, а ще приходили бідні жебраки і їм щось треба дати. Між дітьми Степан був третім хлопчиком і відчував, що він є молодшим від старших і заодно був старшим від молодших своїх братів і сестер. Для матері Софії всі діти були дорогими, милими і любила їх материнською любов’ю, тому старалася їх примирити, коли виникали непорозуміння, сварки і часто говорила їм:
– Гріх сваритися, гріх ображати одне одного. Цього не можна робити, будьте ввічливими одне до одного…
Будучи молодою дівчиною, у Золочеві вона належала до Марійської дружини, наставником якої у Василіянській церкві був сам ігумен о. Онисим Щуплат. Тому часто говорила своїм дітям:
– Нас так навчали у церкві, а я за вас відповідаю перед Господом Богом, тож слухайтеся і будете щодня в Божій ласці.
Після вечері добрий батько не залишав дітей. Завжди розказував щось із свого життя, а також якісь оповідання та казки, говорив їм усе, що знав про Бога. Але на першому місці було навчання. Діти завжди щось писали, читали і співали.
Родина Мудрих була співучою. Незважаючи на всі труднощі співали українські пісні, а в різдвяний час – колядки. У Великий піст співали тужливі пісні Хресної дороги. Ввечері, перед сном, мати або батько всім дітям нагадувала про молитву і старалася заохочувати до спільної молитви, яку сама провадила. Після чого спокійно йшли на нічний відпочинок. Всіх треба було розмістити і покласти так, щоб нікого в чомусь не образити, щоб усі були задоволені. А вранці знову треба приготувати сніданок і випровадити дітей до школи, а якщо це літом, то ще корову з телятком необхідно пасти. З раннього ранку до пізнього вечора тендітна мати працювала і у всьому давала лад.
Степан після школи закінчив технікум, а потім праця з електронікою на підприємстві. Це було неабияке захоплення. Схеми, мікросхеми, удосконалення приборів і у всьому шукав щось нового, незнаного і досліджував. Серед усіх тих знань, які він отримав у школі, а потім у технікумі найбільше цікавим був для нього невидимий світ. Бог, який сотворив Всесвіт, – існує і дає життя усьому живому. Він, як Всемогутній створив людину на свій образ і подобу й дав її розум і свобідну волю. Як Його пізнати? Над цим питанням Степан завжди роздумував, а науку про Бога сприймав від своєї матері і батька. Все, що вони знали про Бога розказували своїм дітям. В школі навпаки навчали, що Бога немає, що є мудрі вожді цього світу, які ведуть до світлого життя, яке стане раєм на землі. І цим раєм мав стати комунізм. Хоч навіть з дітей ніхто цьому не вірив, але про це говорили щодня. У світі так багато зла, так багато страждань. Як це все пояснити? Як можна оминати правду, якою є сам Бог. Якась таємниця у всьому приховується. Чому приходиться йти проти своєї свідомості й вірити, що Бога немає? Такі думки часто бувають серед сьогоднішньої молоді.
Одного разу на Стрітення Господнє мати прийшла з костелу, де вона була на Службі Божій. Дивлячись на Степана, вона сказала йому:
– Сьогодні священик на проповіді говорив про покликання. А я би так хотіла, щоб хтось із вас став священиком. Я про це молюся і часто прошу Господа Бога, але тепер важкі часи… Степан задумався, бо про це він також давно мріяв…
– Треба шукати наших священиків, може вони щось нам підкажуть, бо я з дитинства маю бажання бути священиком, – говорив матері Степан з якоюсь навіть тривогою. Мати була задоволена такою рішучою відповіддю Степана, якась навіть радість наповнювала на цей час її серце. Бажання сина і її веління сходяться, але вона хоче, щоб син сам знайшов свою дорогу до Бога.
На цей час у Золочеві проживав монах Павло Плетенецький. Після свого трьохрічного арешту він проживав як ісповідник віри у маленькій хатиночці недалеко від центральної частини міста. Малого зросту, худенький чоловік, працюючи на виробництві, у вільний час молився, читав, роздумував, виконуючи таким чином всі монаші правила. Всі, хто його знав, називали «добродієм». Так він залишився з цією назвою до кінця свого життя. Степан дізнався про нього, одного вечора завітав до хатини Добродія. Брат Павло його добре прийняв і розказав про священство і монашество. Це був початок покликання до богопосвяченного життя:
– Щоб посвятити себе Богові, найперше потрібно пережити, переосмислити це все і тільки після цього віддатись провидінню Божому, щоб потім з повною відвагою взяти свій хрест і йти за Христом. Нелегкою є ця справа, бо наша Церква заборонена владою і строго переслідують не тільки священиків, але і вірних.
Степан вислухав брата Павла і з повагою до нього, спитав:
– А чи це можливо?
– Так. Все залежить від тебе. Ось тобі книжечка, – і він тут же подав йому катехизм християнської віри, кажучи:
– Прийдеш до мене через тиждень, я буду молитись за твоє покликання. І ще одне, а твоя мати і батько не будуть противитися цьому?
– Ні, навпаки, мати хоче, щоб я був священиком і мені здається, що вони постійно моляться за мене.
Через два тижні до Золочева приїхав тодішній Протоігумен Василіянського Чину о. Пахомій Борис. Він уважно вислухав Степана і говорив подібно як це роз’яснював йому брат Павло, додаючи:
– Ми належимо до Василіянського Чину, складаємо перед Богом обіти: послуху, убогості і чистоти на ціле життя, тому подружній стан відпадає, щоб ти собі це уяснив і тоді твердо вирішив, бо це не легка справа. Наші старші отці, відбули арешти, заслання і зараз всіх переслідують. Ми не хочемо, щоб хтось через нас потрапив до рук кагебістів, а потім у тюрму, на заслання чи щось інше, тому наш Чин діє підпільно, про це ніхто не повинен знати, навіть рідні батьки. Але бути священиком – це великий привілей у Бога. Саме священик є посередником між Богом і людьми. Тепер, як ніколи, люди гостро відчувають потребу бути з Богом. З другої сторони, священик продовжує присутність Христа між людьми у цьому безбожному світі.
– Прошу Отця, я так мало знаю про Христа. Навіть в цій розмові відчуваю його близькість і всю відповідальність бути священиком, тож хочу служити Богові, – схиливши голову, Степан давав згоду бути найперше монахом у Василіянському Чині.
– Ось дарую тобі вервичку, молися постійно за своє покликання, – говорив прощаючись отець, даючи вервицю Степанові в руки.
У підпіллі, незважаючи на різні переслідування, монахи виконували всі практики монашого життя, проходили: кандидатуру, новіціат, семінарію – де повинен формуватися майбутній священик. Брати по можливості проживали вдвох або втрьох по квартирах, щоб краще могли виконувати монаші правила. Кожен день: утреня, вечірня, часи, молитви, розважання, а також Служба Божа. На цей час приїжджає отець-духовник, або брати їдуть на іншу квартиру, щоб бути на Службі Божій. Переважно після новіціату починається семінарні заняття. Групи невеликі: від трьох до шести осіб і їм читають лекції різних предметів богословії.
Степан був настільки зацікавлений, що старався ніколи не опускати занять. Йому здавалось, що аж тепер він буде знати все про Бога. Пізніше, як виявилось, що Бога не можливо повністю пізнати до кінця. Ми тільки можемо знати мізерну частину того, ким є для нас Господь Бог.
Професори, які читали лекції при собі не мали ніяких конспектів, а студенти лекції записували у маленькі блокноти. Для конспірації на столі ставили напитки, десерт для того, щоб хто зайшов до хати міг подумати, що тут зібрались гості, а блокноти на цей час ховали у кишені.
Мати Степана здогадувалася, що він вибрав собі іншу дорогу. На вихідні дні його ніколи не було вдома, а коли приїжджав до дому був врівноважений і спокійний. Її подобалося така поведінка, особливо, коли він молився і розважав, тримаючи в руках маленьку книжечку Нового Завіту.
Минуло дев’ять років, як Степан перебував у Василіянському Чині. Праця на виробництві, духовні вправи й навчання у семінарії збагатили духовно і йому запропонували свячення на священика.
Саме на цей час був у Львові єпископ Софрон Дмитерко і його запросили на свячення, яке відбувалося у повній таємниці.
За кожним кроком Владики слідкувала служба безпеки вдень і вночі. Свячення відбувалося в одній хаті біля Львова. Владика просив, щоб нікому не виявляти цієї великої Тайни священства:
– Прошу вас дуже, навіть своїм рідним батькам нічого не говоріть про свячення. Зараз дуже важкі часи.
Після Служби Божої владика всіх поблагословив і в короткій проповіді наголосив про важливу роль священика катакомбної церкви. Вийшовши з хати, він поїхав на свою квартиру, а через деякий час всі отці роз’їхались по своїх домівках. Степан також повертався до свого дому у Золочів. У його сумці знаходились вже священичі ризи, а також: маленька чаша, дискос, Євангеліє, служебник, а для Служби Божої він взяв вино і просфорки.
Степан додому повернувся пізнім вечором і майже цілу ніч роздумав сьогоднішню подію. Під дахом він улаштував собі маленьку кімнатку, щоб спокійно молитися, не створювати незручності для матері, братів і сестер. Для матері було цікаво, як її син молиться і розважає, тому часто заглядала через щілину у вікні в дверях між занавісками, а потім сходила вниз на кухню до своєї праці. Мати, як мати, у неї завжди неспокійне серце за своїх дітей чи це в добрій долі, чи в недолі. Такими є наші матері.
Вранці Степан вирішив вдома відправити першу Службу Божу, а вірніше другу, бо першою була під час свячення, а на думці у нього було, що навіть мати не повинна згідно послуху про це знати. Мати, коли він став відправляти Службу Божу, підійшла до дверей і легенько стукала і щось хотіла йому сказати:
– Степане, Степане… – взивала вона.
Та він не відповідав, почув лиш кроки матері, що відходила від дверей. Тоді вікно в дверях закрив повністю покривалом з ліжка і продовжував відправляти Службу Божу, розуміючи, що мати не може бути осторонь свого сина. Вона відчуває своїм серцем більше, як це ми собі уявляємо. Материнське серце поєднує нас своєю ніжністю з серцями Марії й Ісуса, які є джерелом великої любові Бога до нас.
Після Служби Божої отець зняв з дверей покривало і щиро зі сльозами дякував Богові за своїх батьків і за свою добру матір Софію. А сам роздумував, що це завдяки молитов своєї доброї матері, він став священиком. Жаль огортав його серце, що мати не могла бути на його преміції, бо послух найважливіший з усіх чеснот. Цей жаль у нього залишився на все життя, про що він часто згадував.
О сьомій годині ранку отець увійшов до кухні, де мати вже приготувала скромний сніданок. Її догадливі очі ясніли якоюсь допитливістю, а заодно радістю, але вона не сміла його про це, що відбувалося, розпитувати. Поснідавши, о. Степан пішов до своєї праці на підприємство. Знову електронні схеми, розрахунки і випробування, але у вільний час ішов на прогулянку і відмовляв вервичку.
(Із розповідей о. Софрона Попадюка, ЧСВВ,
якому на Святий Вечір виповнилося – 70 років)
6 січня 2017 р. м. Бар
о. Мелетій Батіг, ЧСВВ