То було влітку. Я прийшов у лікарню на духовну бесіду до одного чоловіка. На його життя випало чимало випробувань, але й чудес траплялося багато. Найбільш значущі – пов’язані з натільним хрестиком, яким колись благословила його мати. Ось, про що про що повідав він мені.
Я за своє життя чого тільки не бачив, що тільки не пережив. Аж страшно стає, коли згадую минуле. Господь Бог завжди давав мені хреста, і доводилося нести його: голодовки, репресії, війна, фронт, полон, а після війни… На старість прийшли злидні, болячки. Слава Богу, що тепер хоч молитися не забороняють.
Увесь наш народ не зазнав доброго життя. А десь там, кажуть, люди краще живуть, а тут ні господарки, ні роботи, ні пенсії доброї не дають. Нас обкрутили, а обіцяли, що будемо жити за комунізму… От і прийшли. Усе, що маємо – це руки і ноги, і ті хворі. Та я молюся Богові, щоб хоч гірше не стало. Подейкують, що знову до влади йдуть комуністи, вертатимуть старі порядки – не дай Боже. Ніби й маємо Україну, але до правдивої держави, яку хотілося б бачити, їй ще далеко. Надіюся, що все так не буде…
Власне, я завжди лиш на Бога й надіявся. Свідок цього – мій натільний хрестик. З одного боку на ньому розп’яття Ісуса Христа, а з другого – зображення Непорочної Діви Марії з написом: «Mater Dei, ora pro nobis!»[1]. Моя хрещена ще за старих часів купила цього хрестика на відпусті в Летичеві, а в сорок першому, коли я йшов на фронт, мама дала мені його й слізно просила берегти, завжди бути з Ісусом, адже Він добровільно прийняв за мене на муку і смерть. З ним я пройшов усю війну. А нам, між іншим, якнайсуворіше забороняли носити хрестики чи образочки. Радянський солдат повинен був утілювати атеїстичну комуністичну ідею, і багатьом довелося зазнати справжнього переслідування через свою віру.
Не раз на фронті бувало нестерпно важко. Відходжу тоді вбік і на самоті витягаю чи знімаю із шиї хрестика, дивлюся на Ісуса, потім – на Божу Матір і не можу надивитися. Молитися не годен – нерви вкрай напружені, тільки дивлюся на Пречисту Діву й плачу від несказанного жалю. Згадую свою добру маму, яка дала мені цього хрестика, і свого батька, що помер з голоду в тридцять третьому, і кажу в сльозах: «Ісусе, Маріє!»… А відтак промовляю «Отче наш», «Богородице Діво» і повертаюся до своїх хлопців з полегкістю на серці. Немовби був я вже вдома й розмовляв зі своєю матір’ю, чув її нагадування: «Сину, не забувай молитися! Коли охопить тебе розпач, притисни цього хрестика до грудей, до серця й проси в Марії заступництва, бо Вона завжди молиться за нас, а Ісус спогляне на тебе й змилосердиться, порятує». Коли вона мені говорила це, я не сприймав її слів серйозно, а на фронті все згадав і зрозумів.
Один сержант помітив у мене на шиї хрестика й намагався зняти його, я боронився як міг, пояснював, що це пам’ять про матір, але він усе одно доповів на мене ротному начальству. Невдовзі по тому ми пішли в лазню. Хрестика із шиї знімати не став: боявся, що загублю або витягнуть з кишені. Помився, вийшов, почав одягатися, і тут на мене напали сержант, командир роти й замполіт батальйону. Вимагали зняти хрестика. Боже, я стільки боїв пройшов, навколо – убиті, поранені, а мені хоч би що, і тут мені кажуть, що я повинен відмовитися зі своїм оберегом, з дорогою річчю… Ну, ні, дзуськи! Нізащо не віддам його! Ті троє кричали, я мовчав. Вони були рішучі, я – непохитний. І мені дали п’ять днів гауптвахти за образу начальства, однак я твердо розумів, що з хрестиком не пропаду.
Ніхто не міг зрозуміти, за що я покараний, бо ж служив чесно й до своїх товаришів ставився зичливо, мене поважали і фронтові побратими, і сторонні. Та на фронті з людьми ніхто не рахувався. Сиджу, отже, я на гауптвахті, молюся, держуся за цього хрестика. Стільки всього передумав… Хоч і скрутно мені, та радію, що бодай таким чином можу терпіти за Христа. Війна. Щодня можу стати перед Господнім судом. Одного разу після молитви промовляю: «Боже, дай мені все це пережити й повернутися додому, а тим, хто посадив мене сюди, прости. Мати Божа, огорни нас усіх Своїм милосердям». Стояла тоді тиха ясна ніч, місяць лив своє проміння крізь ґрати. Я подивився на нього й відчув, який добрий Бог. Попри те, що люди затіяли таку війну, а безбожні сили створили пекло на землі, Він не покинув нас, а шле нам Свою любов і вночі і вдень.
По закінченню мого ув’язнення підійшов один офіцер і поспівчував. Хоч він нічого не сказав, але я зрозумів: хрестика треба берегти й нікому не показувати. Ховав його в кишенях аж до кінця війни.
І знову нас кинули на передову. Я потрапив у полон, але втік. І знову фронт. Бій. Ніколи не забуду того жахіття: солдати нервуються, лаються... Тоді загинули всі мої офіцери, зокрема сержант, який доносив на мене замполіту, а також офіцер, який послав на гауптвахту. Жаль мені їх, не маю ніяких нарікань на них. Нашу роту практично повністю знищили: з двохсот вісімдесяти осіб залишилось п’ятнадцять. Серед тих щасливчиків був і я. Уже вкотре…
Я пройшов усю війну, дивився в очі смерті, знав холод, голод і страх на межі божевілля, але навіть тоді, коли підгиналися ноги, хотілося гризти землю й вити вовком, знав: Бог поруч, Божа Мати молиться за мене. Мені не треба було доказів – я вірив шалено, сліпо, безсумнівно. Ця віра була такою ж реальною, як і хрестик у мене на грудях. І те, що я сьогодні живий – найкраще підтвердження її істинності.
о. Мелетій Батіг, ЧСВВ, 14 квітня 1998 р., м. Бар
