(Із хресної дороги українського народу тридцятих років ХХ ст.)
Під час однієї зустрічі з письменником Василем Білоусом я запитав його, що він пам’ятає про репресії тридцятих років. Ось що він розповів.
***
Безперечно, найбільших репресій за часів радянського панування зазнав український народ. Я не буду говорити узагальнено, а розповім про своїх батька, дідуся та материних родичів.
Знаєте, мені дуже сподобалося звернення святого Папи Івана Павла ІІ під час його відвідин України: «Приїхав як брат, щоб обійняти багатьох християн, які посеред найтяжчих випробувань залишились вірними Христові… Земле України, зрошена кров’ю мучеників, дякую за приклад вірності Євангелії, що ти дала християнам кожної частини світу!». Ці слова стосуються й моїх батьків. Вони не просто постраждали, їх можна назвати мучениками за рідний край. А тато й мама всього лише бажали працювати на своїй землі, щоб ділитися Богом даними дарами з іншими людьми. Розмовляли й співали рідною шевченківською мовою, берегли давні народні звичаї й чинили згідно з принципами християнської моралі.
Та ось прийшли совєти й почали всіма способами боролося з релігією та національною самобутністю в прагненні створити «нову людину». Церкви позачиняли, священиків арештували, а дехто з них перейшов на іншу роботу. Було розроблено плани знищення українців. Спочатку вирішили розправитись зі свідомими селянами – «буржуазними елементами». Їх позбавляли всього майна – розкуркулювали, арештували й вивозили на Північ. У безпеці не почувався ніхто: ні бідний, ні багатий. Не підтримуєш більшовиків – куркуль! Виславши в Сибір заможніших господарів і відібравши все, що вони надбали своєю працею, почали створювати колгоспи. До ТСОЗу реквізували все, починаючи від сільськогосподарського реманенту й закінчуючи продуктами харчування. Селяни залишилися ні з чим, і над ними зависла загроза голоду.
Мій батько Іван був розважливий, вдумливий, обережний і глибоко релігійний: завжди вранці, устаючи зі сну, і ввечері, лягаючи спати, ми молилися. Тато мав добре, м’яке серце, він нікому не відмовляв, якщо треба було допомогти по господарству чи вдома, був щедрий і по-божому ділився з біднішими всім, що в нього було. У селі його всі поважали як порядного господаря. Та він дуже страждав, коли бачив несправедливість як щодо себе, так і стосовно інших. Тоді батько вибухав, як той вулкан серед спокійних гір, і боровся із кривдниками.
Одружившись 1925 року з моєю матір’ю Тетяною, він хотів зміцнити свою господарку. Це був період розвитку непу. У нас натоді було шість гектарів землі, гарна садиба, близько одного гектара разом із сінокосом, що прилягав до річки. Черкащина – це край, щедрий на врожаї, тому господарства переважно були заможними, але земля вимагала багато праці, і батько з дідом щодня, за винятком неділі й свят, трудилися від зорі до зорі.
У сусідньому селі одна вдова продавала вітрового млина задешево. Господар вітряка помер, і він стояв без діла. Дідусь із батьком поїхали в це село, оглянули вітряка й зразу ж вирішили його купити, навіть дали завдаток. За два тижні вони його перевезли в наше село, знайшли відповідне місце на горбочку недалеко від нашої хати й поставили. Вітряк запрацював, і люди були дуже раді, що в селі є свій млин. Хоч батько з дідусем працювали цілоденно, та прибуток мали невеликий. Селяни не мали грошей і часто оплачували послуги фуражним зерном. А втім, для батька не це було головне – вони з дідусем отримували велике задоволення вже від того, що роблять добро для людей.
Весна минула, настало літо, розпочались жнива, у розпалі косовиця ячменю, жита, пшениці. Тридцятий рік видався дуже урожайним. Усі були на полі. Батько з дідом косили, а бабуся з мамою збирали скошене, в’язали в снопи й складали їх у полукіпки. Потім возили збіжжя додому й складали в клуні.
У жнива роботи було дуже багато, та все одно в неділю і свято не працювали, а йшли до церкви, щоб помолитися, навіть без священика. На сніданок, перед обідом і вечерею наша сім’я збиралася разом, кожен мав своє місце, також залишали одне місце для гостей, на випадок, якщо хтось прийде. Коли мати або бабуся подавали страви до столу, дідусь ставав, повертався до образів, хрестився й побожно говорив: «Благослови, Боже, ці дари, які Ти нам послав, на здоров’я тіла й душі». Відтак починалася трапеза, після якої знову ставали й дідусь за всіх читав молитву: «Дякуємо Тобі, Боже, що наситив нас Своїми благами, складаємо Тобі, Боже, славу і честь на віки вічні!». Після цих слів усі хрестилися й розходилися.
Наші батьки вміли працювати й молитися. Це не подобалося владі, бо «нова людина» перш за все повинна прославляти своїх вождів, а в нас прославляли Бога, і про це всі знали.
Настала осінь, почалась молотьба, і люди привозили зерно до млина. Працювали і вдень і вночі при гасовій лампі, лиш би вітер був. Селяни були задоволені, що млин поряд, що недорого беруть з мішка зерна, і дякували батькові. Справи ніби просувалися добре, та ось восени 1930 року до млина увійшло троє комсомольців. Батько стояв біля жорен і регулював якість борошна.
– Ми прийшли за дорученням сільради. Повідомляємо, що відповідно до рішення сільської ради ви повинні видавати всім, хто привозить зерно, квитанції на одержану від них плату, – сказав старший комсомолець і додав: – А також усе зерно здавати державі!
– Хто вас, босяки, сюди послав, яке ви маєте право мені вказувати? Вітряк мій! Я сплачую всі податки, ще й усіх грошей не віддав, які позичив на нього.
– Ось вам квитанції, виконуйте розпорядження радянської влади, а як ні, то млин заберемо до ТСОЗу.
Вони так розсердили батька, що він їх прогнав, викинув квитанції й прокричав навздогін:
– Дармоїди, шукаєте дурня, та за мною ціле село стоїть горою!
На жаль, тато не знав, що радянська влада все дозволяє, але не прощає тим, хто не виконує її вказівок. Другого дня його викликали до сільради й учинили над ним розправу. Після лайки й суперечок зачитали вирок за ігнорування розпоряджень місцевої влади та застосування фізичної сили, заарештували на два тижні. Усі ці дні батько сидів у районній в’язниці, де щодня над ним глумилися наглядачі, морили голодом. Коли він повернувся додому, то бабуся стала йому дорікати:
– Сину, прошу тебе, будь стриманий перед комсомольцями. Тепер їхня влада настала, що схочуть, те зроблять з нами.
– Нехай мені, мамо, Бог простить, та я не можу спокійно сприймати несправедливість. Те, що витворяють комсомольці, – це справжнє хамство.
– Іване, Бог терпів і нам велів, – говорила з болем у серці моя бабуся, – краще мовчи – їх не переконаєш. Пам’ятай, що в тебе є дружина, діти, а їм потрібний батько.
Після татового арешту вітряка забрали до ТСОЗу, тепер там працювали комсомольці. За помел зерна вони брали втричі більше, щодня пиячили, і люди стали їх боятися. А батька незабаром знову викликали до сільради, заарештували й відвезли до районної в’язниці в Тальне.
Хтось нарадив матері взяти нас, дітей, піти до районного начальства й благати звільнити тата з в’язниці. Я мав тоді п’ять років, моєму братикові було три. Мати запрягла конячку, узяла передачу, і ми поїхали в Тальне. Тюрма містилася в невеликому будиночку, ми зайшли всередину. Батько сидів у замкненій кімнаті, і через маленьке віконечко мати віддала йому передачу. Потім за велінням матері я просунув у віконечко руку. Тато обгорнув її своєю широкою шорсткою долонею, а другою рукою гладив. Я відчував, як на мою долоню крапали його холодні сльози, як він цілував її, як поклав у неї якогось гостинця. Я не бачив батька, але добре чув, як він схлипував, плачучи, гомоніли голоси інших в’язнів, та з-поміж них вирізнявся дрижачий татів голос:
– Сину мій, нехай тебе в цьому світі провадить Господь Бог і береже Пресвята Матінка Божа протягом усього життя, будь щасливий, не забувай свого батька!
Можна тільки уявити собі, що він переживав, сидячи в невеликій камері, де було щонайменше десять чоловіків. Біля дверей стояв суворий міліціонер-наглядач, який перевіряв передачі. Маму до керівництва не допустили, і на її сльози уваги ніхто не звертав, а один начальник, вийшовши з кабінету, ще й пригрозив:
– Негайно забирай дітей і йди додому, бо заберемо їх до сирітського притулку, а тебе посадимо. Москва сльозам не вірить, зрозуміла?!
Ми поверталися возиком додому, їхали поволі, мати не підганяла коника, з нами не розмовляла й була зажурена. Ця зустріч мені запам’яталася на все життя. Хоч я був маленький, але відчув усю кривду, яку заподіяла нам тодішня чужа влада.
Наступного дня був суд. Сільська рада подала відомості, що в батька був не вітровий млин, а великий водяний, що він жорстоко експлуатував робітників, які в нього працювали, і брав надмірну плату за помел зерна, крім цього, агітував селян проти радянської влади й готував їх до повстання. Батько всі звинувачення на суді відкидав, спростовував і доводив, що це все наклепи його недругів. Але трійка засудила його як небезпечного злочинця, «ворога народу» до розстрілу. Пізніше «гуманна» влада змилувалась і замінила вирок на десять років позбавлення волі з перебуванням у далеких суворих таборах Півночі, де потрібна була невільницька робоча сила. Батька відіслали в Умань, а через декілька днів п’ятдесятьох засуджених у товарному вагоні повезли в Архангельську область. До речі, тоді Уманська тюрма була великим постачальником безплатних робітників у сталінські табори.
В’язнів завезли в необжиту тайгу й поселили в лісосіці, де ще лежав глибокий сніг, переписали й всіх поділили на лісозаготівельні загони. Їхній табір заздалегідь огородили колючим дротом. Після побудови бараків видали в’язням пилки, сокири, і вони почали заготовлювати деревину на експорт. Працювали під пильною охороною солдатів. Що ж, державі були потрібні гроші.
***
Після розправи над батьком настала черга мого дідуся – Івана Мокійовича. Йому було за сімдесят, та на здоров’я він ніколи не жалівся. Одного разу його викликали до сільської ради.
– Чому, діду, не сплатив податку? – запитав голова.
– Якого податку? – здивувався дідусь. – Я всі податки сплатив і маю на це квитанції.
– А ти хіба не знаєш, що рішенням сільської ради тебе, як куркуля, позбавлено права голосу в громаді й за це треба було заплатити десять карбованців?
– А що воно таке, той голос? – не второпає дідусь.
– Це означає, що тобі й твоїй сім’ї заборонено ходити на збори й голосувати, і за це треба платити, – «розтлумачив» голова. – Ось, іди додому й принеси гроші.
– Боже, а це що за напасть? Гроші й тільки гроші знаєте здирати, а де їх узяти? – не витримав й обурився дід. – Як уже так, то заждіть півгодини, принесу.
Бабуся, почувши про розмову з головою, занепокоїлася, витягнула останні гроші, і дідусь поніс їх до сільради. Мабуть, він там щось сказав, бо його зразу ж схопили комсомольці й запроторили до районної в’язниці, де недавно сидів батько. Коли про це дізналася бабуся, затужила за ним, дуже плакала, стогнала, аж захворіла від усього цього. Мати, прибита горем, сиділа біля неї й тихо плакала. Ми з братиком дивились на них і також хотіли плакати. Здавалося, що сім’я летить у якусь страшну прірву. Через декілька днів бабуся оклигала, почала ходити, тож вирішила провідати нашого дідуся й заодно передачу занести. Діда знайшла в тюремній лікарні: накритий старим рядном, він лежав у коридорі на підлозі й дуже тяжко стогнав. Коли бабуся підійшла до нього, дідусь упізнав її й промовив хрипким голосом:
– Прошу Бога, щоб простив мені всі мої гріхи, а ти, Катерино, молися за мене, бо не знаю, чи доживу до завтра. Мене комсомольці сильно побили: повалили на підлогу, топтали ногами, ко́пали з усіх боків, стрибали на груди, на живіт, повідбивали всі нутрощі, аж поки не пішла кров носом і ротом. Я знепритомнів, тоді вони облили мене водою, витягли за ноги в коридор. «Здихай!» – сказали. Не знаю, що я їм такого сказав, що вони на мене так обізлились. Один комсомолець сказав, що радянський суд справедливий. А я відповів, що один Бог справедливий Суддя, і Він буде всіх нас справедливо судити на Страшному Суді: тебе і мене. Чи ще щось сказав, уже не пам’ятаю, можливо, це їм не подобалось, але я говорив правду в очі, – тут він тяжко застогнав, почав кашляти, заплющив очі, і більше нічого бабуся від нього не чула.
Наступного ранку дідусь помер. Бабуся зібрала останні копійки й попросила людей, щоб викопали яму на цвинтарі. Ховали дідуся в закривавленій від тортур одежі, без труни, без священика, ніхто не молився. Трохи заспокоївшись, бабуся попросила трьох старших жінок на вулиці разом тричі прочитати над могилою чоловіка «Отче наш».
***
Це було в кінці березня. Одного дня до нас прийшли комсомольці – члени комісії. Один з них, старший, із цигаркою в зубах, сів за стіл, витягнув блокнота й почав переписувати все наше майно: меблі, постіль, подушки, рушники, білизну, посуд, глечики. Переписали все, що було в коморі, на горищі, у погребі й у дворі. Бабусі й мамі пояснили, що гаслом вождя є «Соціалізм – це облік». Коли реєстр був готовий, вони змусили маму й бабусю розписатися на цих паперах, у яких ішлося про те, що все майно відтепер належить колгоспові й вони повинні віддати його до ТСОЗу. Тоді члени комісії нас залишили й пішли на обід, радіючи з успіхів.
Другого дня до нас приїхали ці ж комсомольці й солдати з гвинтівками. Вони вивели зі стайні коня, корову з телям, а з хати почали виносити одяг, подушки, посуд й інші речі, що були в списку. Мама й бабуся плакали, намагалися кричати, та даремно. Далі приїхала друга підвода, тепер почали вивозити з комори зерно, з погреба – картоплю, буряки й усе інше. Потім знову під’їхала підвода й активісти гребли все, що бачили, поки на дворищі не залишилися самі будівлі. Обездолені жінки не чинили ніякого опору, і комсомольці тішилися успіхом свого грабунку, виконуючи план побудови соціалізму. Активісти хотіли вислати маму й бабусю із села, але щось там у них не виходило, тож вирішили тільки хату й всі будівлі віддати до колгоспу. До ранку ми мали залишити хату.
Мама з бабусею мусили шукати квартиру, щоб десь жити, і просити продукти в сусідів, щоб не померти з голоду. Забравши мізерні пожитки, пішли ми в хату Петра Матковського, що стояла на краю села. Його також розкуркулили, але не виселили. Хата була під соломою, ми отримали окрему кімнату, щоправда, у ній стояли тільки старий стіл і тапчан, тож треба було якось обживатися. Але все ж краще, ніж ночувати на вулиці.
А в нашому обійсті вже були нові господарі. Із хати зробили колгоспну комору, у дворі ремонтували вози, плуги й інший реманент, а клуню та решту споруд розібрали.
На початку квітня мати хотіла відвідати своїх батьків у селі Колодистому й навіть думала залишити нас у дідуся з бабусею. Ми нічого не знали про те, що там відбувається, хоч нам було відомо, що їх також зарахували до куркулів, тож, очевидно, і на них чекала розправа. Мама попросила в сусідів конячку, і ми возом поїхали в Колодисте. Та коли приїхали до садиби материних батьків, то побачили щось страшне, немовби ураган пройшов: з хати знято цинкову покрівлю, вікон немає, усі будівлі розібрані, у дворі – купа глини, якісь хлопці знімають останні крокви, підводами вивозять дерево. Мати запитала активістів:
– Що це ви робите, де батьки?
Комсомольці, посміюючись, глузливо відповіли:
– Скоро тиждень буде, як твої батьки поїхали на Північ пасти білих ведмедів, а деревину забираємо на будівництво корівників. Приходь доїти корів.
У мами потекли сльози, і вона більше ні про що не питала. Тоді підійшла до сусідів, і вони розказали все, що бачили здалека, бо близько нікого не підпускали.
– Солдати й комсомольці з гвинтівками оточили вашу господарку, усього годину твоїм батькам дали, щоб зібратися. Із собою дозволили взяти деякі харчі на дорогу, зимову і літню одежу, постіль і необхідний посуд. Був шум, крик, собаки гавкали, корови мукали, а люди плакали – страшно на таке дивитися, хай Бог милує, – розповідали сусіди. – Чотири сім’ї підводами вивозили із села на залізничну станцію Звенигородка, а там запихали їх у товарні вагони й ешелоном, як злочинців, повезли на далеку Північ. Якби хтось наважився втікати, застрелили б на місці.
Потім стало відомо, що маминих батьків завезли в Архангельську область, у дрімучі ліси, де до всього затягнулась сувора зима з тридцятиградусним морозом. Хто був слабший, загинув від холоду й голоду. Померли від переохолодження бабуся Тетяна й дідусь Іван Макарович, але вижили їхні діти – Павло і Мотря. Дивуюся, для чого їх треба було везти так далеко, хіба щоб там заморозити… А може, надіялися на ранню весну, щоб швидше реалізувати план вивезення деревини? Бог святий знає.
Мати, прибита новим горем, ще до вечора поверталася додому, бо коняку позичила на один день. Треба було знову шукати продуктів, щоб себе й нас прогодувати, тому вона вже наступного дня шукала роботу. Літо завжди минає швидко. Настали жнива, мати наймалась на будь-яку роботу, щоб заробити на харчі, а ми з бабусею йшли на поле збирати колоски. Їх розтирали, зерно сушили на печі. Однак невдовзі почали орати поля, тож ми ходили на лан гречки й збирали китички в мішечок.
Та от знову по хатах почали ходити комсомольці, вони забирали все, що знаходили, не гребували навіть одягом, що сушився на печі. Мама сварилась, кричала, та це не допомагало – активісти робили свою брудну справу. Тому мати вирішила переселитись разом із нами в Катеринопіль до бабусі Катерини. Вона надіялася, що там нас не зачіпатимуть і легше буде знайти роботу.
А через рік продукти забирали вже у всіх, не дивилися, чи то бідняк, чи багач – підмітали все, що очі бачили, прирікаючи людей на голодну смерть. Ось так відбувалася колективізація. Але побудоване на крові й сльозах рано чи пізно розвалиться. Так сталося і з колгоспами, які створили на основі награбованого добра, – нині від них залишилися тільки спогади. Надіюся, що трагічні сторінки минулого чогось нас таки навчили й подібне більше не повториться.
Із розповіді письменника Василя Білоуса записав о. Мелетій Батіг, ЧСВВ,
м. Вінниця, березень 2005 р. Б.