Світлана ЛИХИТЧЕНКО,
вчитель укр. мови, с. Кримське, Луганська обл.
Знайомство з українськими військовими, перші враження
Хочу сказати, що за цей час, коли велися незрозумілі події на Донбасі, люди поступово обідніли. Всі банки були зачинені, пенсії не видавали, працювати було ніде. Магазин, а їх у селі всього два, були пусті. Розібрали навіть прострочену крупу. Люди доїдали свої нехитрі запаси. Добре хоч городина вродила, то у коморі були і овочі, і трохи м'ясних продуктів.
Хоч не дуже ситі, але з голоду не помремо, – каже дід. – Ще й допоможемо добрим людям, якщо буде треба».
Проживши все життя у невеличкому селі, бачивши лише знайомі обличчя, ми були трохи збентежені такою кількістю солдатів і не знали як себе поводити. Але вони самі почали приділяти нам увагу.
Вранці ми з мамою поралися на подвір'ї. Поряд, весело помахуючи хвостом, бігав кімнатний песик.
До нас підійшов воєнний і почав розпитувати як нам живеться, чи досить їжі, може потрібна якась допомога. Ми подякували за хвилювання, сказали, що все необхідне маємо. Він був майором. Розповів, що сам із села, де батько працює директором школи. Пообіцяв не залишити нас без уваги і зник.
Тим часом солдати на вогні підігрівали свої сніданки. Це були червоні баночки із тушкованим м'ясом. Запах пряного м'яса рознісся по окрузі, збираючи усіх котів і собак. Цікаво було спостерігати, як великий, рудий пес підкрався, спокійно улігся перед солдатом, і не встиг він на хвилинку відвернутися, як він обережно взяв зубами відкриту баночку із таким дорогоцінним для нього м'ясом і величаво поніс у кущі. Хлопець не став сварити тварину, а тільки посміхнувся:
Усі їсти хочуть. Голод не тітка.
Він відкрив кілька баночок консервів і поставив тваринам:
Їжте, ви теж голодні. Ви ж не винні, що таке життя настало.
По обіді вже знайомий майор, а звали його Сергій, приніс нам багато продуктів. Це були різноманітні м'ясні та рибні консерви, соняшникова олія, кілька видів круп, печиво, мед і навіть «Снікерс» для мене.
Дід розхвилювався:
Дякую тобі, добрий чоловіче, за увагу та щедрість. Якщо буде потрібна наша допомога, звертайся.
Сподіваюсь, що не знадобиться, бо ми через кілька днів поїдемо далі. Але щиро дякую. Буду мати на увазі.
Але не так сталося, як гадалося.
Багато їжі воєнні роздали мешканцям села, намагаючись підтримати їх, тому що бачили і розуміли, що люди збідніли, не отримуючи пенсій і зарплат.
Солдати не пішли так скоро, як сподівалися. І ми помітили, що припаси їх скінчуються, а нових поки що не підвезли.
Оленко, а давай приготуємо хлопцям обід.
Який, діду?
Зваримо смачний борщ, вареники з капустою і картоплею. Хай посмакують домашньою їжею.
Давай.
Ми наварили відро борщу і два відра вареників: одне з капустою, друге із картоплею, заправили їх шкварочками зі смаженою цибулею і ввечері нагодували зморених і зголоднілих захисників.
Хлопці були дуже вдячні. Від несподіванки у деяких з них на очах з'явилися сльози.
Два тижні ми готували їжу із своїх нехитрих продуктів, годували солдат. Потім вони пішли. Розлучалися зі сльозами на очах, з подякою за турботу про них.
Ця подія перевернула усе моє життя. Ще багато разів доля зводила мою сім'ю з «восьмидесятою», так себе вони називали.
Забігаючи наперед, скажу, що коли у вигнанні і через потужні бойові дій у чужому місті вони раптово дізналися, що ми поруч, знайшли нас і віддячили. Цю допомогу від щирого серця я запам'ятаю на все життя.
Обстріли. Знайомство з підвалом
Колись чисте, прозоре небо затягли темні хмари війни. Вони, неначе якісь великі хижі птахи, нависли над селом, наганяючи на людей жах і неспокій.
Все частіше було чути гуркіт тяжкої зброї, все ближче і ближче долітали снаряди від танків, «Градів», міни.
У повітрі відчувався запах війни. Його не забуду ніколи і не спутаю ні з чим. Раніше я не розуміла вислів «в воздухе пахло вайной», але зараз цілком його усвідомлюю. Це запах пилу і копті, мазути й заліза, запах спітнілих солдатських тіл, крові і бруду, жахіття і болю. Стріляли день і ніч. Стріляли майже без перестану.
Люди змушені були переходити до підвалів. Вони будували там міста для відпочинку, переносили ковдри, теплий одяг, документи, цінні речі; запасалися водою і харчами. У кого були маленькі діти, приносили іграшки, щоб якось заспокоїти дитину.
Тварини теж боялися пострілів. Вони не відставали від своїх господарів ні на крок, бігли за ними або попереду і забивалися у куточок. Війна наганяє жах
на всіх.
У селі було кілька двоповерхових будинків з великими підвалами. І тільки в одному з них підвал був призначений під бомбосховище. Там були окремі кімнати і великі броньовані двері. У цьому домі жила наша добра знайома. І ми переїхали до неї. У підвалі у нас була окрема кімната. Поруч жили інші сім'ї, а далі – солдати.
З кінця грудня почалися дуже сильні обстріли. Село розстрілювали з «Градів» і мінометів. Стріляли все частіше і частіше, особливо вночі. Тоді нам доводилося переховуватися і навіть спати у підвалі.
Враження від побаченого
Кажуть, що собака – друг людини. І це дійсно так. Скільки таких друзів спасли людям життя. Я помітила, що солдати підгодовували собак, привчають їх до себе, а потім разом з ними їдуть в окопи воювати.
У знайомих теж був невеличкий песик Топік. Він прожив у квартирі змалечку і відчував себе її господарем. Дуже любив і оберігав свою сім'ю: хазяїв та їх котів. Рудий, пухнастий, невеликий, як іграшка, Топік подобався усім. Завдяки йому ми вчасно спускалися у підвал, а виходили звідти тільки за його дозволом. Собаки дуже добре відчувають, коли почнуться обстріли.
Вісімнадцятого січня, десь о четвертій годині ранку, роздався страшний гуркіт. Навколо розривалися снаряди, освічуючи небо. Топік почав скавчати і потягнув нас до дверей. Ми ледь встигли між пострілами пробігти у підвал. Песик дрижав від остраху, дивився на нас великими сумними очами, переповненими жаху і відданості. Не знаючи куди сховатися, він тулився до хазяйки.
Гриміло все навкруги. Дрижали земля і небо.
Ми чули, як з нашої і з сусідніх квартир сиплються розбиті вікна, як снаряди від танків б'ють по дому, розбивають квартири на другому поверсі, дах. У підвалі було моторошно. Стеля над головою хиталася, стіни здригалися від прямого попадання важкої зброї.
Привели пораненого солдата. Він розрізав ногу склом та черепицею. Я ніколи не бачила стільки крові. Вона капала на землю і поступово темніла.
Наша знайома швиденько нагріла води, ножем розрізала і зняла взуття. Жінка витягла скло, промила рану, обробила її якимись ліками, дала хлопцю заспокійливе і обезболююче. Потім наложила пов'язку і обережно перев'язала ногу.
Хлопець був дуже молодий, десь років дев'ятнадцять. Це був його перший бій. Мабуть нога дуже боліла. Я помітила це по обличчю і мені стало дуже шкода його. Налила з термосу гарячого чаю, дістала цукерки і пішла до хлопця. Від солодкого він відмовився, а чаю випив із задоволенням і був дуже вдячним.
Не хвилюйся, Оленко, нога до весілля заживе. Ось видужаю, почекаю поки ти підростеш і приїду свататися. Ну що, підеш за мене?
Я засоромилася і побігла у свою кімнату. Мама притулила мене до себе і заплакала. Топік дивився на нас великими переляканими очима і мовчав.
Три дні і три ночі стріляли без перестану. Ми не могли навіть виглянути з підвалу.
Двадцять першого січня десь на кілька годин затихло. Люди, у кого були машини, почали виїжджати з села.
Разом із пораненими мене з мамою вивозила швидка допомога. На прощання я притулилася до діда:
Діду, а чого ти не їдеш?
Люба моя, на землі нема нічого кращого за рідну домівку. Я тут народився, тут і помру.
Ми їхали під обстрілами. Машину кидало з боку на бік. Поранені солдати стогнали від болю. Дорога здавалася дуже довгою. Було сумно і жахливо. Нас ніхто не зупиняв, але навкруги стріляли і кулі інколи чіплялись за машину.
До міста доїхали з пробитим колесом. Брудні, перелякані, але живі…
Дивились навкруги, на людей, які ходили усміхнені, гарно вдягнені, наче з іншої планети. Вони поглядали на нас уважно, з цікавістю, але без жалю і співчуття й ми зрозуміли, що «ситий голодному не вірить».
Так розпочалося життя на чужині.
Туга за домівкою
Кажуть, що рідний дім пахне особливо. І це дійсно так.
Порив вітру збирає воєдино неповторні запахи трав і квітів, що ростуть біля дому, полів і лісів, що охороняють його подвір'я, додаючи присмаки корів, парного молока і несе далеко-далеко туди, де ти знаходишся – на чужині. Цей подих дитинства неповторний. Він супроводжує людину усе життя, збуджує спогади, манить додому, заставляє сумувати за ним.
Тільки на чужині ти розумієш, що краще за твій дім нічого на світі нема. А Україна – це і є наш рідний дім. І незважаючи на те, де ми живемо: на Сході чи Заході, в окупованій зоні, чи в зоні АТО, ми – українці.
Ми народилися на цій землі, з молоком матері ввібрали в себе любов до неї, виросли та виховались на народних звичаях.
Ми всі настраждалися вдосталь. Треба сказати: «Досить!» – зупиніть бойові дії, цей безлад, це братовбивство. Треба дати людям змогу жити разом, в єдиній країні.
То ж збережемо свою рідну Землю, свою співучу, мелодійну мову, свою домівку! Збережемо для себе і для майбутніх поколінь.