Ярослав Ногаль

Один чоловік мав двох синів. Звернувшись до першого, він мовив: — Піди, дитино, нині працювати у винограднику. Той озвався: — Піду, Господи, — і не пішов.

Звернувшися до другого, сказав так само. А цей відповів: — Не хочу. Але потім, розкаявшись, пішов. Котрий з двох учинив волю батька? (Мат., 21)

Вже перед самим закриттям дверей, до салону тролейбуса, поставивши спочатку на підніжку сумку, піднялася худенька стара жінка і, підійшовши до поручня, покірно стала дивитися у вікно. Ярослав, який сидів недалеко від неї, озирнувся навколо і, побачивши мирно сидячих декількох молодих людей з навушниками у вухах і мобілками в руках, трохи почекав, поки хтось з них поступиться старенькій місцем. «Знову доведеться вставати мені, — невдоволено подумав він. — І чому водій не рушив раніше? А ці — теж мені інваліди, ніби їм важко постояти декілька зупинок!»

Тихо зітхнувши, Ярослав встав і, торкнувшись рукава старої, сказав:

— Сідайте, будь ласка.

— Дуже вам дякую, дай вам, Боже, здоров’я! Так важко стояти... — вдячно і дещо винувато мовила жінка.

Ярослав вважав себе людиною, для якої такі поняття як доброта і лагідність були не те, щоб ворожими, але не властивими. Він критично ставився до людей (хоча, треба сказати, в першу чергу, він відносився критично до самого себе) і судив про них з іронією та сарказмом, а часто і з осудженням. Іде, наприклад, старенька з важкою валізою, а в нього в голові одразу крутиться: «І чого ти так навантажилась, хочеш впасти біля цієї валізи? А де ж твої діти та онуки? Адже ти не для себе все це волочиш?» Але пройшовши декілька метрів, він повертався, брав ношу в старенької і, запитавши куди нести, ішов широкими кроками до цього місця попереду жінки, яка вдячно дріботіла за ним. Або бачить п’яного, який вже сам не здатен підвестися і всередині його наростає злість: «Що ж ти, худобо, напився, як свиня, що вже й встати не можеш? Тягнеш з дому і пропиваєш останнє, а діти сидять голодні?» Проте, з осудом в погляді, він підходив до нього і ставив на ноги, якщо той ще міг стояти, або садовив десь, щоб той не лежав на землі. Одного разу сусідка, яка мешкала над ним одна з двома малолітніми дітьми, трохи затопила його. Прийшовши додому, і, побачивши мокрі плями на стелі у ванні і кухні, Ярослав, роздратований, піднявся до неї і вже хотів був прочитати їй лекцію про те, як потрібно користуватися водопроводом, але побачивши змордоване і винувате обличчя жінки, дітей, які ховались за її спідницею і злякано визирали з-за неї та перемотаний якимись ганчірками кран, без зайвих слів зайнявся його ремонтом. Він був хорошим майстром, навіть «майстром на всі руки». Швидко справивши його, він окинув поглядом квартиру. «Тут треба робити капітальний ремонт», — сказав він сам до себе, дивлячись на худенькі обличчя дітей і, взявши відгули, на протязі тижня, використовуючи куплені на власні гроші матеріали, зробив з помешкання, як то кажуть, «лялю». Вдячна жінка зі сльозами на очах протягнула Ярославу поліетиленовий пакетик з грошима, але той, відвівши її руку, тільки сказав:

— Купіть дітям цукерок та пряників, — і, посміхнувшись до них, вийшов з хати.

Робив це він, як він сам собі пояснював, не з великої любові до людей (він вважав, що це слово було для нього чужим і аж ніяк його не стосувалося). Просто його мама колись, в дитинстві, привила йому дві істини, яким він неухильно слідував все своє життя: не роби іншому того, що б ти не хотів, щоб інший робив тобі; та — роби ближньому те, що б ти хотів, щоб ближній зробив тобі. Разом з заховуванням десяти заповідей, це було незмінною рисою його поведінки. Він критикував, ганив людей, коли бачив якусь невідповідність в їх поведінці та в поведінці по відношенню до них, але ніколи не озвучував цієї критики. Він просто робив те, що міг для них зробити, хоча внутрішньо часто осуджував їх.

Найбільшою мукою для Ярослава, яка не давала йому спокою, були саме ці дві заповіді любові, які проповідував Ісус Христос. В церкві він часто дивився на людей і дивувався, навіть заздрив їм, спостерігаючи після Служби Божої, з якою ревністю і одухотворенням, часто закривши очі, вони молилися перед образом. «А я, — думав він з гіркотою, — тільки і вмію, що осуджувати інших та грішити в думках. Як мені до них далеко!» І він з похнюпленою головою виходив з церкви, кинувши гривню чи дві «бідним», яких він, зрештою, такими не вважав, дивлячись на їх сині, одутловаті обличчя і дрижачі руки. А до тих, які стояли з папірцями та печатками в руках і збирали гроші «на операцію», він взагалі відносився з великим скептицизмом й іронією. «Тобі треба двадцять років тут стояти, щоб назбирати потрібну суму!»

Та ось, одного дня, зібравшись з духом, він пішов зі всіма цими своїми думками і переживаннями до старого священика, який служив при їхній церкві і, запинаючись, деколи роблячи тривалі паузи, розповів йому про все, що його мучило і боліло.

— Ось бачите, отче, з таким моїм відношенням до людей, з браком любові до них, мені важко очікувати якихось ласк від Господа Бога. Може ви знаєте, що мені зробити, щоб хоч трохи наблизитись до того, яким має бути справжній християнин, — сказав він наостанок, з сумом опустивши очі.

Священик лагідно глянув на нього і сказав:

— Я чув, що про тебе кажуть наші прихожани.

— Уявляю собі... — ще нижче опустивши голову, мовив Ярослав.

— Вони кажуть, що більш доброї, чуйної і помічної людини вони ще не бачили.

Ярослав, підвівши голову, здивовано і недовірливо втупився в обличчя священика. Він чекав чого завгодно — докорів, осудження, навіть того, що священик не дасть йому розгрішення — але тільки не цих слів.

— Ви жартуєте?..

— Ані на йоту.

— Але, якби вони знали мої думки...

— Брате мій, — почав священик — і Ярослав відчув в його голосі ті нотки любові, які проникали в саме його єство, — коли ти допомагаєш своєму ближньому, неважливо, поступаєшся йому місцем в транспорті, чи ремонтуєш йому хату, його зовсім не цікавить, що ти про нього думаєш, йому важливо те, що ти для нього робиш. «Все, що ви зробили одному з найменших братів моїх, мені ви зробили.» — казав Ісус Христос.

— Але мені часто зовсім не хочеться цього робити...

— Але ти робиш. Святе Письмо не дає нам ніяких відомостей про те, що думали жидівські священики і левіт, як і той самарянин, якого ми всі звемо «добрим», проходячи повз пораненого чоловіка. Думки і священика, і левіта могли бути набагато святішими і чистішими, ніж в самарянина, але акт милосердя вчинив саме він. Можливо, твої судження про ту чи іншу людину є цілком слушні і справедливі, але ти, не зважаючи ні на що, робиш їй добро, яке тебе навіть не наближає, а порівнює з самим Господом Богом, який заповідав робити добро навіть тим, які тобі є не просто не симпатичні, а навіть ворогами і цим бути досконалим, як досконалий є Бог, що на Небі, про що просив Ісус Христос. Ти думаєш, мені завжди хочеться іти до хворого, якому треба уділити останніх Святих Тайн вночі, в негоду, коли ти змучений і очі злипаються? Але ти мусиш це робити, бо ти священик і добровільно пішов на це. Ти кажеш про людей, які виглядають як бездоганні праведники, але багатьом з яких, повір мені, до цього, насправді, дуже і дуже далеко.

Щасливі ті люди, які дістали від Бога дарунок і велику ласку бути вдячними і радіти тоді, коли Він зсилає на них різні хвороби і терпіння та, коли дає їм змогу прислужитися ближньому. І чим більші терпіння, тим більше вони вдячні, бо вони прагнуть хоч якимось чином співстраждати з Ісусом Христом. Ці люди є справжнім пахучим віночком для Господа Бога. Але не менше Бог тішиться і тими, які роблять добро, ще не досягнувши того рівня досконалої любові. Їхні вчинки можна назвати вчинками недосконалої любові, але від цього ніяк не менш дорогої, а може і більш любої для Бога, бо вони роблять її ведучи внутрішню боротьбу. Господь дає всім людям змогу зібрати собі скарби на Небі. І для цього не потрібно робити щось надто видатне чи жертовне. Навіть коли ти, втомлений, поступаєшся місцем в транспорті старшій людині, ти, таким чином, відповідаєш на дану тобі можливість, що сходить з висоти, примножити свій небесний скарб. І, хтозна, може саме ця краплинка, саме ця росинка, вирішить твою долю в судний час на користь життя вічного.

А щодо ваших думок... Намагайтеся в кожному побачити Господа нашого Ісуса Христа, який є голодний, змучений, нагий, хворий, який є в ув’язнені, якому необхідна допомога, незалежно від того, чим викликаний такий його стан. Тоді для вашого роздратування, іронії і сарказму просто не буде місця...

З церкви Ярослав їхав у тролейбусі. На проміжній зупинці в нього зайшла літня жінка, несучи велику, хоча і не важку, сумку. І хоч в салоні ще були вільні місця, Ярослав поспішно встав, запропонував їй свою допомогу і, підхопивши сумку, провів, вражену таким незвичним виявом уваги жінку до вільного сидіння...