о. Мелетій БАТІГ, ЧСВВ
(Із записів 1973 р.)
Цю розповідь я почув під час подорожі, коли їхав у відрядження в Росію. Потяг «Львів-Москва» був повністю заповнений. Служба преси тоді вдало працювала і часто розносили газети і журнали. Хтось у нашому купе з пасажирів придбав тижневик «Огонек» і всі ми переглядали: хтось щось читав, а хто тільки дивився на світлини. Часопис був повністю посвячений тридцятиріччю битви на Курській Дузі. Серед пасажирів я був наймолодший, тому прислуховувався, що говорять старші:
– Це була найстрашніша битва, у якій була задіяна на той час найкраща техніка, зокрема танки, – говорив російською, мабуть, знавець історії війни.
Навпроти біля мене сидів чоловік років п’ятдесят п’ять, мовчазно спостерігав за всіма, поки не взяв часопис до своїх рук. Перегортаючи листки часопису, з якоюсь іронією висловив свою думку:
– Тут є не найкращі фотографії. Це була дуже жахлива битва, що не можна словами розповісти. Але мені пощастило, чи не пощастило, бо на початку цієї битви я був поранений в плече осколком. Будучи на дозорі, я повинен все передавати в наш штаб, що діється навкруги. Коли був поранений, мене підхопили товариші, а опритомнів у військовому лазареті. Мені й зараз дивно, як розумна людина могла видумати таку страшну зброю, якою є танк, для того, щоб вбивати інших таких же людей. Танки, авіація, артилерія, немовби змагались між собою, хто тут є першим. Багато солдатів психічно не витримували цього жаху надлюдського пекла. Ви собі не можете уявити, танк на танк іде і вилазить, на нього, а потім перевертається і обидва горять і вибухають, а тут ще бомби, артилерія з двох сторін з нашої і ворожої сторони – справжнє пекло. Ось гляньте на фотографії – одне начальство. Так завжди було, а потім ще нагороджували їх. А де ті, що гинули, що горіли в танках?
Навпроти пасажирам щось не подобалось у розмові цього фронтовика і завели якусь свою бесіду, а може боялись бути відкритими, бо невідомо хто сидить у купе. Такі часи були.
– І довго ви були в лазареті? – запитав я.
– На війні довго не затримуються на лікуванні, підремонтують і знову на фронт. Та й зараз щось подібного є. Ось я не був на роботі, захворів і потрапив у лікарню. Трохи підлікували, виписали, дали лікарняне і знову до роботи. Таке наше життя, – говорив співбесідник, додаючи:
Ви зі Львова, бо чую по розмові?
Так, – відповідаю.
– Я з Харківщини, а їздив до Львова до дочки. Вона вийшла заміж за львів’янина і я радий цьому, бо у Львові люди тримаються свого, а в нас…
Говорив мій співбесідник півголосом, щоб не чули нас наші сусіди про що ми розмовляємо. Тоді і я його запитав, щоб продовжити розмову:
– Ви увесь час були на фронті?
Звичайно, від початку аж до закінчення війни, весь час був на фронтах. Три рази був ранений і перебував в шпиталях, але Бог милував.
Мені було приємно почути, коли він згадав про Бога, значить вірує в Нього та й ще з України. Навіть у дорозі свій до свого тягнеться. Говорив українською, так як це говорять на Полтавщині. Мені було ще цікаво дізнатися чи він любить свою Україну.
– Там, у вас, у більшості говорять російською, а ви таки по-своєму.
– В сільській місцевості говорять, як там кажуть, по-хуторянськи, а по містах по-городському, тобто, російською. У цьому немає ніяких проблем, бо розуміють одне одного. Рано чи пізно всі будуть говорити російською, нічого не вдіємо.
Мій співрозмовник побачив, як я на обличчі змінився і засумував. Після деякої моєї мовчанки, він заговорив:
– Україну не зламати, Західна не здається і це є наша надія.
– Хоч я також служив в армії, – говорив я йому, – але ніяк не міг уявити собі, коли приходиться вбивати один одного, хоч це вороги, а потім отримувати за це нагороди.
– О, у мене багато нагород і медалей. За кожне взяття великого міста всіх нагороджували медалями. У цій війні всі стріляли, а куди кулі летять, Бог його знає. Це тільки в кіно показують штурми, атаки в упор. А так завжди було, що одні наступають, а другі відступають. Масово гинули від бомбардувань, кулеметів, обстрілів артилерії і не знаєш звідки куля тебе достане, звичайно, як на війні по-різному бувало. Та все-таки один гріх тяжкий маю, що лежить на моїй душі. Про це я всім розказую і вам розкажу, якщо будете слухати:
– Це було ще тоді, як ми відступали на Житомирщині. Нам приказали прийняти оборону і ми викопали окопи. Коли підступили німці, вони також окопались з протилежної сторони і прийняли оборону. Нам було відомо, що будемо відступати, але був даний приказ затримати противника. Тільки чомусь нам заборонили стріляти, навіть, якщо ворог буде стріляти у нашу сторону. Не знаю чому?
Було це літом, сонце гаряче пече. Дуже спрага виснажувала. Води у нас не було, хоч недалеко протікала невелика чиста річечка. Поїли ми сухий пайок, а води так хочеться. Тож треба було виходити з окопів і бігти до річки недалеко, сто чи сто тридцять метрів, і солдати набирали в казанки цієї води і бігом до окопів. Боже, яка ця вода для нас була дорогою, важко собі уявити. Німці були мудріші, бо вкопалися таки біля самої річки і в них, мабуть, проблем з водою не було. Спочатку було все нормально, а потім німці стріляти і солдати гинули недалеко наших окопів. Декого притягували до окопів, а у нас, ні ліків, ні лікарів не було. Хлопці стікали кров’ю і помирали, а ми нічим не могли допомогти.
Декілька днів ми тримали таку мовчазну оборону. З німецької сторони, я бачив, як один офіцер стояв у повній позі в окулярах і з біноклем. Він завжди дивився в нашу сторону і коли хто вибігав з окопів, щоб принести води, він тут же давав команду снайперам, а ці виконували своє і підстрілювали наших. Ради не було. Це було жахливо дивитися, коли людина біжить, щоб закріпитись водою, а тут її підступно як цього зайця – бах і людини немає.
Одного ранку, я бачив його знову. Він стояв, навіть любувався своїм заняттям. А нам так потрібно води і ніхто не наважується бігти до річки. Я не витримав. Не знаю, що сталось зі мною. Я взяв в руки гвинтівку і саме в той момент, коли він опустив бінокль в низ, вистрілив у нього. Німець тут же повалився на землю. Не знаю, чи я його вбив, чи поранив, але гріх взяв на свою душу.
А у нас в окопах всі заметушилися – сполох. Хто стріляв? Шукають винного. Та на щастя, ніхто мене не видав. Я також мовчу, як та риба, бо за порушення порядку на фронті строго карали. Там з людьми ніхто не рахувався. Це тільки в книжках пишуть дуже гарно, а насправді на фронті всі нервові, а коли ще відступають, то ще до цього злі і жорстокі. Але вже після цього наші солдати могли вільно бігати до річки. У мене на совісті залишилось назавжди недобре відчуття. Лягаю спати і думаю, а може у цього німця також була мати, дружина, діти, але…
Мій співбесідник, махнувши до низу рукою, замовчав. Але через хвилину він знову заговорив:
– Та у мене ще був інший випадок, коли я врятував двох німців. Ось послухайте, як це було:
– Це вже було, коли німці відступали. Бо на цій війні було щось дивного. Спочатку ми відступали, німці гнали нас, а потім так само німці відступали, а ми їх гнали. Все у світі змінюється. Вони думали, що вже цілий світ у їхніх руках, а тут програш один за другим. Хід війни змінюється на нашу користь.
Одного разу ми зайняли невеликий дім. Жителі якого повністю залишили його. Це було вже на німецькій території, наступали на Познань – тепер це Польща. Розквартирувались у цьому домі, а у підвалі тримали полонених німців, яких захопили під час нашого наступу.
І тут я побачив, як за воротами цього будинку стояв наш капітан з довбенькою у руках, весь червоний. До нього підводили німецьких полонених і він цим поліном зі всієї сили вдаряв по голові. Тоді полонений падав наповал, а він реготався від задоволення. Після цього знову кричав, щоб до нього вели наступного полоненого. Всі вони, як звичайно, були п’яні. А я, щоб на це не дивитися, пішов за будинок і тут бачу виводять двох німців з підвалу. Один був старший, а другий молодий. А біля нашого офіцера вже їх багато лежить мертвих. Молодий німець тримається за ремінь старшого, який кричить німецькою: «Durch meine Schuld, durch meine Schuld, durch meine übergroβe Schuld!..Lamm Gottes, du nimmst hinweg die Sünden der Welt: erbarme dich unser!» (Моя провина, моя провина, моя дуже велика провина. Агнче Божий, що береш гріхи світу, змилуйся над нами).
Я зрозумів, що вони благають Бога, бо не хочуть помирати, як і кожна людина. Плачучи, полонені німці кричали у відчаї і лементували. Це був крик душі. Вони були віруючими.
Не думаючи нічого, я схопив молодого німця за мундир і потягнув назад у другий під’їзд, а цей як потім виявилося, потягнув ще свого батька. Я думав тільки за того молодого, а тут ще один. Перед мною були відкриті двері, а в коридорі були також сходи на другий поверх і в підвал. Я їх обох штовхнув туди в низ і закрив двері й виходжу на подвір’я. І тут через хвилину чую кличуть капітана. Він кидає своє поліно і пішов туди звідки було чути крик, а всіх полонених, які залишилися живими знову закрили у підвалі на ключ. Вбитих полонених потрібно було похоронити і це створювало для нас нові проблеми, та ми повинні були йти вперед вже завтра вранці.
Майже цілу ніч мене не брав сон, а на другий день приїхало на «бобику» полкове начальство. Сам полковник був у доброму настрої і нас привітав з бойовими успіхами. Не знаю, як він обійшовся з капітаном, чи знав про це все, що він зробив, бо вночі вбитих полонених вивезли десь в поле. А я запитую його:
– А що з полоненими?
– Всіх віддати в комендатуру, – відповів він, а потім додав, – ну, молодці ще полонених затримали, чекайте нових нагород.
Коли виводили полонених з підвалу, тоді я вивів своїх полонених, де вони були закриті. І тут бачу щось неймовірне. Вони падають мені до ніг і цілують їх зі сльозами на очах, кажучи:
“Danke schön! Es segne Sie der allmächtige und barmherzige Gott” (Дякую! Нехай вас поблагословить всемогутній і милосердний Бог.)
– Ні офіцери, ні солдати нічого не розуміли, щоб це могло означати. А я вам скажу, що такої вдячності від нікого ніколи не мав. Цих полонених можна зрозуміти, адже ж мною було врятоване їхнє життя. У нас був один молодий офіцер, який проживав серед поволжських німців і добре розумів німецьку мову, то він мені розказав, що вони говорили, коли мені дякували. Тоді я його попросив, щоб він мені записав ці слова на папері і я їх вивчив потім на пам’ять, то вам так розказую з пам’яті. Мені на душі не тільки було приємно і легко, але здавалось, що я на крилах лечу, щоб все це Богові розказати, бо вони просили у самого Господа Бога для мене благословення. Правду кажу вам, що таке було піднесення на душі, якого не можна пояснити. Та про цей випадок я нікому не розказував, бо по-різному могли б це сприйняти солдати, – різні є люди.
– А що з тими полоненими, які залишились живими, яка доля цього офіцера? – запитую:
– Ми звідси пішли на передову, та вбитих полонених ми не хоронили і про це нікому не розказували, а тих німців, які залишились живими, відправили в тил у табори полонених, де їх було багато. А з капітаном сталось щось дивне. Найближчим часом, під час нашого наступу, йому в голову попав великий осколок з гранати і він тут же на місці загинув, як завжди, був на цей час випивший і не остерігався. П’яниці на фронті часто наражались на небезпеку і деколи гинули ні за що. Були випадки, коли дали, як кажуть, по сто грам і вперед «за родину, за Сталіна» і тут же гинули від кулеметних черг.
Слухаючи свого співрозмовника, я все це сприймав за щиру правду, але знову запитав, те що найбільше мене цікавило:
– А все-таки, до Бога звертались солдати на фронті під час боїв?
– Авжеж, ще й як молились навіть такі, що не вірили в Бога, але потім знову забували. Така вже людська природа. У народі кажуть: «Як тривога, то до Бога; а по тривозі вже й по Бозі».
Мій співбесідник від розмови наговорився, піднявся і став розкладати свою постіль на нижній полці, кажучи:
– Втомився я, тож трохи відпочину. Стільки всього надивився на цьому білому світі, що можна розказувати і розказувати, та чи хто захоче слухати – оце питання?
А я довго сидячи біля нього, ще довго роздумував над тими подіями. Не хотілось мені спати, то дещо записав у свій блокнот.
І тільки пізніше я зрозумів, що в критичний момент батько з сином приймали духовне Причастя, коли їх виводили з підвалу. Це були покаянні молитви, які говорять вірні на початку латинської Служби Божої «Моя провина!..» І вкінці святої Літургії перед святим Причастям, «Агнче Божий, що береш гріхи світу, змилуйся над нами!…» Саме через їхню молитву Господь Бог врятував цих двох полонених німців і тих, які ще знаходились у підвалі. Тому послав їм Бог доброго чоловіка для порятунку, який став моїм співбесідником. На жаль, я не дізнався ні імені його, ні прізвища, і не подумав тоді, що колись ця розповідь, незнайомого мені фронтовика, стане матеріалом для допису нашого журналу «Місіонар».
