Після закінчення Львівської Політехніки, в 70-му році, мене направили на роботу в Клесівське лісове господарство, Рівненської області. Виконуючи свої обов’язки щоденної праці, мені приходилось працювати і спілкуватися з різними людьми цієї місцевості.

   До мене часто підходив завідуючий складом деревини Василь Корінь. Він був дійсно невисокого росту і коренистий в плечах (відповідав своєму прізвищу). Василь часто розпитував мене про Львівщину, а мені розказував про своє Полісся, яке він любив, гордився Поліським краєм, незважаючи на те, що це - лісова зона, з великою кількістю боліт. Ми постійно з ним дружили і не пропускали можливості, щоб поспілкуватись між собою.

   На шиї у Василя з двох сторін було два шрами, проте я не смів його запитувати, звідки у нього ці знаки. Я навіть думав, що він хворів віспою. Але одного разу все ж запитав його:

     - Звідки у вас ці знаки на шиї?

   Він відповів з неохотою і з якоюсь гіркотою:

     - Довго розказувати, та колись, при нагоді, я про ці шрами вам докладно розкажу. Найкраще, якби ви прийшли до мене в гості і в хаті поговоримо про одну пригоду моєї молодості, що пройшла під час війни.

    А вже на другий день мене Василь таки запросив до себе в хату, щоб разом з ним повечеряти. Це було в осінню пору. В дерев’яній поліській тепленькій хаті,  після вечері, він став мені розказувати послідовно все, що йому довелося пережити:

   - Це було під час німецької окупації в сорок другому році. В нас на Поліссі  тоді воювали партизани різних угрупувань: радянська партизанка Ковпака була найчисельніша, більше діяла на Сході; польська Армія Крайова і партизани УПА. Між собою всі ворогували, але  уникали сутичок одні з одними, бо війна і бойові дії це - смерть. Українські повстанці харчувались по своїх хатах. Поляки, знову ж таки, тримались своїх поселень. Радянським партизанам допомагала їхня влада, а також те, що забирали у людей все, що можна взяти.

   У сорок другому році почався голод. Був у цьому році неврожай. На Волині було трохи легше, а в нас на Поліссі було жахливо. Картопля не вродила, хліба не було, а живність: худобу, свині німці забирали для своєї армії. До речі, вони в основному знаходились по містечках своїми групами і не дуже хотіли вступати в бій з партизанами. Німці також використовували у своїх цілях як українців, так і поляків, які для них служили у поліції.

   У нас була багатодітна сім’я і мені було вже більше двадцяти років. Будучи найстаршим у сім’ї, мені приходилось багато працювати, бо у сороковому році совіти арештували батька, так і не знаємо, де він загинув, а може розстріляли у Рівному, коли вже німці наступали. Про це мовчимо і тільки вам розказую, бо відчуваю, що ви людина чесна і справедлива, хоч всі про це знають, але мовчимо так, ніби цього не було. За Україну, за любов до неї батько став “ворогом” народу і віддав своє життя.

   Голод, як найбільше людське лихо, дає про себе знати не по днях, а по годинах, Коли при вечері сьорбали без хліба ріденьку кашу, мати каже мені:

   - Василю, поїдь в Сарни до млина і попросиш або купиш висівок з обмолоту, а якщо це можливо буде, муки роздобудеш.

   Дійсно, люди часто їздили до млина, що знаходився на річці Случ, і щось привозили, але кожен для себе, та не дуже про це говорили, бо боялися злодіїв, які могли вкрасти те, що привозили. Важкі часи були.

   На другий день вранці я запрягаю коні, мене поблагословила мати на дорогу і їду в Сарни до млина. Дорога камінна - двадцять п’ять кілометрів, не поспішиш, три години треба було їхати. Перед обідом я був вже біля млина, підійшовши до мельника, прошу його на милість Бога хоч трохи вділити мені муки. Він подивився на мене з гірким таким  співчуттям і каже:

   - Нічого не можу зробити. Люди привозять зерно, а я їм повинен віддати муку. Хіба що у людей попросиш, може хтось змилосердиться і тобі вділить трохи муки, як хочеш - чекай…

   Чекаю і прошу Бога допомоги, молюся. Не прийшлось довго ждати, як мельник знову підійшов до мене і тихо на вухо каже:

    - Ось бачиш там під лісом є німецькі склади всяких мастил і охороняють цей склад німці. Бачу ти хлопець жвавий, моторний, під’їдеш під склад з лівої сторони, - там стоять дерев’яні ящики з мастилами, а дальше бочки з пальним. Ти під’їдеш ближче і коли німець піде туди, де бочки стоять, то ти вкинеш на підводу два таких ящики мастила і скоро втікай так, щоб тебе не замітив німець. Без мастила вимушений буду скоро млин зупинити, бо немає чим змащувати його рухомі частини. Тоді і про муку поговоримо. А поки що, язик тримай за зубами і про це нікому ні слова, тому рішай…

   Я дав згоду, хоч це було дуже ризиковано, бо можна було поплатитися своїм життям.  У мене була одна надія на Бога. Я перехрестився і поїхав на цей склад. Здалека побачив все так, як говорив мельник. Коли німець пішов туди, де стояли бочки і зайшов за них, що не було його видно, я під’їжджаю ближче і кидаю два ящики на воза, вдарив батогом коні і повним ходом втікаю.

   Оглядаюсь назад, бачу німець вийшов за кущів, там де стояли бочки, і став кричати “Хальт, хальт…!" Почав стріляти, випустив чергу з автомата. А я з переляку втікаю з кіньми. Думаю собі: “Тут мені кінець, Боже, прости всі мої гріхи, будь милостивий мені грішному!”

   Дивлюсь, а він стоїть на місці. Швидко їду через просіку до млина.

   Приїжджаю переляканий, заходжу до мельника і все йому розказую, а він усміхнувся і каже мені:

   - Між німцями також є добрі люди. Це вже не перший такий випадок.

   Я зрозумів, що мельник домовився з німцями, а можливо щось інше було, і страх відійшов від мене. Він багато не говорив і дав мені два мішечки муки і один мішок висівок (відходів). Я давав йому гроші, але він не захотів брати і я спокійно повертався додому.

   Коли я переїхав через міст річки Случ, з кущів вийшли два чоловіки з автоматами. Це були українські партизани, навіть показали свої посвідчення.

     - Куди їдеш? – запитують.

      - До Клесова, - відповідаю.

    - Це нам по - дорозі, туди якраз і ми добираємось.

   Вони сіли, не питаючи мене, на підводу, а я собі думаю, що безпечно доберусь з ними додому. Їхали ми мовчки. Як мені видалось, це були зв’язкові.

   Через дві години нашої подорожі біля повороту на село Кропилівка назустріч їдуть партизани московські. Наші, не роздумуючи, зіскакують з підводи і втікають в ліс. Червоні партизани їх замітили, як вони втекли і, коли під'їхали, пристали до мене:

   - Откуда… и куда следуешь, что везешь? Кто эти люди, что убежали? Я мовчу і не знаю, що говорити, вони злобно дивляться на мене, а їм відповідаю:

   - У нас вдома немає що їсти - голод, тож купив у Сарнах трохи муки. А ці, що їхали зі мною, - не знаю, хто вони, підсіли по дорозі, побачивши вас, пішли у ліс.

   - Обманываешь сволочь, снимайте его з повозки, - наказав їхній старшина.

   Мене стягнули з воза і один з пістолета вистрілив мені в шию і, коли я впав на дорогу, вони мене підняли і вкинули в рів біля дороги, в якому була вода. Та, на щастя, сталося так, що ноги знаходились у воді, а голова на бережку. Я знепритомнів і більше нічого не пам’ятаю. Кров стікала з шиї. Червоні партизани забрали коні, віз з мукою і поїхали своєю дорогою далі. Так що я додому нічого не привіз, а крім цього мене прострелили і залишили напівмертвого в рові. З дороги мене було добре видно.

     Скільки я пролежав в цьому рові не знаю, але думаю, що небагато часу пройшло. Дивним було те, що куля не заділа важливих життєвих органів у шиї. Бог наді мною змилувався і я залишився живий. Це справжнє чудо, що і зараз дивуюся, бо стріляв більшовик з лівої сторони справно, ось тут, а куля вийшла з правої, ось з цієї (показує) сторони. Знаками є ці два шрами, про які ви запитували мене.

   На цей час, на щастя, в село Кропилівку йшли з Клесова дві жінки і мене побачили у рові. Не знаю, чи вони впізнали хто я, але нічого не розуміючи, що діється зі мною, замітили, що я дихаю, значить - живий. Вони хутко пішли до села і вирішили мене рятувати. Порадившись з сусідами, запрягли коні і мене привезли до села. Це приблизно десь шість кілометрів.

    Опритомнівши в хаті, я прийшов до себе, відкрив очі і дивлюся на цих жінок, але говорити не можу. Вони самогонкою промили рани, а шию обгорнули хустиною, навіть дали щось поїсти, бо я був дуже голодний. Жінки не знали, хто мене прострелив, тому вирішили мене сховати на печі, боялися, щоб німці не прийшли шукати мене. Лікували мої рани сільським методом, як могли, а я постійно лежав в хаті на печі.

   Коли я прийшов до себе, то їм розказав все, що відбулось зі мною. Жінки ходили до мого дому і про це все розповіли моїй матері. Вона тут же відвідала мене, наплакалась та дякувала жінкам, що врятували мене. Жінки сказали матері, що мене вилікують, щоб вона йшла додому, бо вдома сім’я і господарка. У селі Кропилівка також був жахливий голод, але люди з села їздили на Волинь і щось привозили з продуктів, та й так вижили.      

Мої рани кожного дня промивали горілкою і змащували гусячим смальцем. І ви знаєте, - минув місяць, другий і все стало заживати, я став оздоровлюватись.

   Тепер ви, мабуть, зрозуміли, від чого ці знаки на шиї. Ось моя дружина - це дочка тієї жінки, що мене врятувала; вона найбільше біля мене ходила. Вона, на моє щастя, досталась мені і я оженився з нею після війни. Бо, коли прийшли знову совіти, то мене ще взяли на війну, але я на фронті не був, тому що був контужений, - працював на залізниці в Сарнах. Живемо з Марією щасливо, навіть дуже добре: по-християнськи, і дітей троє добрих виховали. Так що, за все дякуємо Богові.

   Послухавши уважно свого співбесідника, я став розпитувати про різні події з воєнних часів на Поліссі, а потім запитав з цікавості, чи були випадки до війни на Поліссі, коли від пожеж згорали церкви. Мій співбесідник з якоюсь неохотою відповідав:

    - У нас такого щось подібного не було, а на Волині і на Холмщині були такі випадки. Це виконували безбожники, в основному комуністи, як польські, так і українські, і не обійшлось тут без втручання Москви, щоб розбурхати ненависть українців до поляків. У свою чергу, польська влада на це дивилась крізь пальці, а, може, були інші причини, що привели до горезвісної Волинської трагедії, про яку тепер мовчать.

   Щодо Волинської трагедії - це страшніше від Содоми і Гомори. Повстанці були різних мастей і стали нападати на німецькі комендатури. Німці мстилися і посилали поліцаїв, які знищували підозрілі їм села. У німецькій поліції було багато найманців з польського населення, але і українці були в поліцаях, хоч повстанці строго забороняли співпрацю з німцями. Після цього почалось найстрашніше, що не варто згадувати. А до цього не було такої аж дуже ворожнечі між поляками і українцями, навіть часто одружувались між собою і жили мирно. Тут також зіграла свою підступну роль більшовицька агентура  з Москви. За московські гроші комуністи, яких у нас було багато ще за польських часів, робили свою справу - “розділяй і володарюй”.

   Як не згадати село Окопи Рокитнівського району, в якому проживали в основному поляки, яке було повністю знищене, і ще два менших села поруч. Багато дечого нам з цих подій є невідомо, як це все сталося. Можливо, настануть інші часи і все проясниться. Де були села, тепер колгоспні поля, які дають добрі врожаї картоплі. Можливо, Бог нас не милує за такі дії і всі біди пожинаємо. Не дай Боже, щоб таке щось подібне повторилося в нашому народі, бо нам, людям, на цій Богом даній землі треба сприймати один одного такими, якими ми є.

   Всі люди, а тим більше християни: католики, чи православні є дітьми Божими. І Бог хоче, щоб ми жили у любові між собою і славили Його святого. Але сатана не спить і більшовизм та гітлеризм були справою його дій.

   Як не згадати і сьогоднішні час, коли влада безбожно закриває церкви, забороняє святкувати свята, неділі, дітей в школі налаштовують проти батьків, проти Бога. Так що, сатана сьогодні творить свою справу. Але і це переживемо. Тепер багато різних християнських сект появилось, найбільше є у нас штундів. Вони збираються в суботу і в будні дні моляться по хатах, а православні церкви чомусь залишають…

   Хотілось би, щоб була своя українська держава, слухаємо радіо із закордону, а також з Ватикану. Кожну неділю слухаю Службу Божу з Риму, там відправляють ваші священники з Галичини, дуже мило чути для нас голос Божий. Так що, надіємося, що все так не буде і настануть кращі часи.

   Ось все, що я хотів вам розказати, а другим разом поговоримо на інші теми. Але все те, що я вам розказував, нехай залишиться між нами.

   Я уважно вислухав свого добродія Василя і не хотів більше щось його розпитувати. Але для мене він зробив велике відкриття, і я, прийшовши додому, вирішив все те, що почув, записати у свій блокнот. Мій співбесідник, як я зрозумів, був розумний і побожний. На жаль, зв’язок з ним був повністю втрачений, коли я повернувся на Львівщину. І тільки через п’ятдесят років я вирішив написати цю розповідь, як оповідання до мого улюбленого часопису “Місіонар”.

 Розповідь записана у місті Клесів, Рівненська область, 1971 року.

О. Мелетій Батіг, ЧСВВ (допис написаний у лікарні під час недуги на КОВІД-19).