Ліля любила жовтий колір. Їй казали: «Це – колір печалі». Вона відповідала: «Це – барва тепла й сонця». Дівчина сама була схожа на сонячний промінчик – завжди привітна, усміхнена.
Ліля хотіла стати медичкою, мріяла: спершу вивчиться на медсестру, а потім, може, і в університет вступить… Закінчила училище. Працювала в місцевій лікарні. Пацієнти знали: у цієї медсестрички легка рука й золоте серце
Мати гордилася нею. Здавалося, тяжкі часи залишилися в минулому. Катерина сама виховувала Лілю. Дівчинка народилася недоношеною, маленькою, кволенькою.
Чоловік тоді дорікнув:
– Із ким я одружився?! Навіть дитини нормальної не змогла на світ привести! І взагалі – я мріяв про сина. А ти...
– Кого Бог послав, Володю… – тихо відповіла Катерина.
Володимир усе розумів, та змиритися не міг. У його старшого брата двоє хлопців. Красені. А в нього – мініатюрний згорток.
– Як назвемо доню? – запитувала дружина.
– Як хочеш, так і називай.
Дала ім’я Ліля. Лілія. Квіточка.
У маленької був неймовірний потяг до життя: мала гарний апетит, швидко набирала вагу. І вередливою вона не була. Але Володимира це не тішило. Ба більше, одного дня він зізнався собі, що не кохає дружину. Хоча… Якби не Ельвіра, то, може, усе складалося б інакше.
Ельвіра – власниця невеличкої кав’ярні на розі їхньої вулиці із невигадливою назвою – «На куті». Володимир заходив туди випити кави, часом із братом. Брат на чужих жінок очима не стріляв, а от Володимир любив компліменти роздавати.
Ельвіра із задоволенням приймала знаки уваги від цього вродливого молодика, обручку бачила, але те, що залицяльник одружений, її не бентежило. Дивно, адже колись сама була зраджена: збиралася йти до вінця, та наречений зустрів іншу – доньку місцевого посадовця. Бажання заможно жити переважило кохання. Якого приниження зазнала тоді!.. Тож вона вирішила довести всьому світові, що також може бути успішною. Але чи щасливою… Вимірювала щастя денною виручкою в кав’ярні. Й от цей клієнт. Що ж, він їй подобався. У день свого народження пригостила його кавою. Подякував, торкнувся її руки – обох наче струмом пронизало.
Володимир скаржився Ельвірі, що не має почуттів до новонародженої доньки. І до дружини.
– Чому ж мучиш себе? – запитувала звабливиця.
Розумів натяк. Піти від Катерини? Чому б і ні? Житиме з бажаною жінкою. А малій платитиме аліменти. Удома ж його дратує все, особливо коли Катерина розмовляє з донькою.
– Що ти там жебониш? – запитував невдоволено. – Можна подумати, воно щось розуміє.
– Не воно, а вона, – лагідно виправляла дружина.
Коли збирав свої речі, Катерина його не зупиняла. Тільки тесть совістив:
– Будь чоловіком! У тебе ж дитина маленька.
Володимира це не спинило – пішов у нове життя. Донькою не цікавився. А дівчатко росло гарненьким, розумним, тішило Катерину успіхами в школі.
Ліля ще змалечку «лікувала» ляльок, ведмедиків, маму… Це була її улюблена гра, що згодом вона переросла в бажання присвятити себе медицині.
Й от вона вивчилась, працює. У лікарні Лілю поважають, люблять. У лікарні ж вона зустріла кохання. Славко навідував свою бабусю, а та розхвалювала молоденьку медсестру, називала її ангелом. Коли хлопець побачив Лілю, відчув, як тенькнуло в душі. І вона відчула те саме.
Почали зустрічатися. Бабуся квапила Славка з одруженням, аби не упустив свого ангела, проте молоді не поспішали. Особливо Ліля: любила жовтий колір й осінь, казала, що це найкраща пора для весілля – прекрасна, щедра на щастя. Із цим важко сперечатися!
Їхні плани перекреслила війна. Славко збирався на фронт. Ліля хвилювалася за коханого. Вона й сама думала про те, що згоди́лася б на війні: медики зайві не бувають.
Проводжали хлопця двома сім’ями, він обіцяв повернутися живим і неушкодженим. Коли Славко пішов, Ліля подумки приміряла на себе воєнні будні й дедалі гостріше розуміла: на фронті тяжко, страшно, але там потрібні медсестри, і вона зможе…
Коли Катерина почула про доньчине рішення йти на війну – закам’яніла.
– Ти ж одна в мене, – прошепотіла ледь чутно. – Там смерть на кожному кроці.
– А хіба в лікарні смертей нема?
– Там у міцних чоловіків, буває, нерви не витримують. Я бачила по телевізору й читала всякі історії…
– Мамо, ми, жінки, дуже сильні. Хіба тобі було легко самій мене виховувати?
– Ну чому самій? Бабуся з дідусем допомагали. І це ж зовсім інше!
– Часом душа болить більше, ніж тіло. І лікувати її важче.
Катерина розуміла, про що говорить донька – і змирилась, прийняла її вибір.
Їй незвично було бачити Лілю у військовому строї.
– Косу сховай, – радила, – «дульку» зроби. А Славко знає, що ти?..
– Знає. Пробував відмовити. Усе буде гаразд. Обіцяю…
Катерина не вірила в прикмети. А тепер повірила. Прочитала, що тим, кого любиш, про кого турбуєшся, треба надсилати уявні букети. Нібито вони є оберегом. Тож вона складала теплі букети із сонячного проміння, уплітала в них соняшники, нагідки, космею, кореопсис, який Ліля називала жовтими ромашками, та надсилала їй. А ще хрестила вечори й ранки, дні й ночі, просила Господа, аби беріг її дитину, Славка й усіх, хто захищає свою землю від московитів.
А тим часом Ліля з янгола лікарняного стала фронтовим. Поранених було багато, дуже багато, і для кожного вона знаходила лагідне слово, кожного вміла заспокоїти.
…Цей боєць шепотів її ім’я. Упізнала. Здивувалася: та це ж її батько! Раніше ігнорував її, коли бачив, удавав, що не помітив, а тепер от…
– Лілю, ти... – ворохнув пересохлими губами. – Добряче мене зачепило?
Серце защеміло, та дівчина опанувала себе.
– Тримайтеся, – відповіла. – Будете жити. Кров треба спинити.
Він хотів ще щось сказати, але стисло горло. І не тільки від болю…
Ольга ЧОРНА
