Бувши 2012 р. на міжнародних священицьких реколекціях у Меджугор’ї, я мав нагоду зустрітись із польським священиком – отцем Мареком Балвасом. Він завжди сидів у своєму інвалідному візочку й уважно слухав Слово Боже, яке виголошував реколектант, під час довших перерв часто розмовляв з іншими учасниками заходу. Як на мене, він був завжди радісним і задоволеним своїми співбесідниками, старався якнайкраще висловити думку. Я запитав його, чи міг би він уділити мені більше часу й щось розказати про себе. Отець Марек охоче погодився дещо розповісти й заодно дав невеликий автобіографічний буклет. Відтак повідав свою історію. Ось вона.
***
Навчаючись у середній школі, я вирішив під час канікул попрацювати на розбудові монастиря. Там якраз на реколекціях перебували неповносправні. Ними опікувалися отці, семінаристи й особи світські. Тоді я вперше подумав про те, щоб стати священиком, бо дуже сподобалося, як вони працюють із людьми, що мають обмежені фізичні можливості. Тобто я відчув своє перше духовне покликання, щоб служити нещасним калікам, що мають таку важку долю.
Повернувшись додому, постійно ходив до храму Божого й служив міністрантом біля священика. 1991 року завдяки Божому провидінню я вступив до Вищої духовної семінарії у Влоцлавку.
На початку академічного року один зі старших друзів – семінарист – запропонував узяти участь у зустрічі з неповносправними. Я не вагаючись погодився. Але виїхати до них у Гдиню мені дозволили тільки під кінець навчання, на період канікул. Я справді поїхав з великою охотою – було чудово! Моє бажання сповнилося – я опікувався людьми з інвалідністю.
Хворі потребували допомоги в усьому: я вмивав, вдягав їх, годував, опісля вивозив на прогулянку. Спочатку потрібно було з’їхати сходами на спільну молитву до каплиці, а відтак починалася загальна забава. Моїм підопічним це подобалося, вони веселилися. Проте були й такі, які сумували, наприклад через те, що не могли взяти участі в змаганнях, або коли ми з ними розмовляли про життя, терпіння і смерть. Для мене це були світлі моменти, бо міг допомогти іншій людині. Але я теж учився у своїх підопічних: насамперед вірити в Бога, молитися, терпеливо зносити всі труднощі, які посилає нам життя. Тоді я зрозумів, що є багато речей, яких не ціную, сприймаю як належне, якими іноді не втішаюся: маю справні руки, ноги, можу говорити, дивитися, скакати, кепкувати. А ось дехто із цих людей ніколи не міг ходити, одягнутися й наїстися самотужки. Деякі пересувалися на візочках і до того ж були незрячими. Порівняно із цим усі мої малі проблеми просто зникали.
Коли я дивився на таких людей, на їхнє терпіння, серце моє розривалося. Запитував Господа Бога, як так може бути? Чому Він дозволяє, щоб існували такі болі, смуток? А самі хворі тішилися кожною хвилиною життя, кожним виявом людської щедрості й сердечності. Вони не падали в розпач, не голосили над своєю недолею, а раділи з усього.
Чудово пам’ятаю, як одного дня, гарного сонячного дня, ми прийшли на пляж. Опікувався тоді одним хлопцем, що пересувався у візочку. Проїхали шмат пляжу, зупинилися, я посадив його на ковдру. Хлопець споглядав море здалека. Запитав його, чи він був коли на морі. Відповів, що ніколи. Я підняв його на руки й пішов з ним краєм берега. Зачерпнув води, приклав до його вуст долоню, і він вигукнув: «Справді солона!». Неможливо описати тієї величезної радості, якою світилися його очі від того, що вперше в житті відчув море на дотик, на смак. І я тішився не менше, бо зміг зробити йому приємність. То було неймовірне переживання. Подібних моментів з моїми підопічними було ще багато.
Згодом, після мого висвячення на священика, під час служіння вікарієм в одній парафії, повністю перейнявся душпастирською працею. Ніколи не думав, що моя доля так круто поверне і я сам опинюся у візочку…
Це трапилося в лютому 2003 року. Засніжена дорога. Аварія. Кілька секунд – і все змінилося назавжди. Швидка допомога. Лікарня. Висновок лікарів: зламаний хребет. Невідкладна операція. Реанімація. Реабілітація. Пережив психологічний стрес, але молитва й віра, що на все Божа воля, допомогли усвідомити, що життя, яке подарував нам Господь, продовжується, його не можна змінити, хіба що більше присвятити Богові й ближнім.
Спочатку я не знав, що не ходитиму, але відчував: зі мною щось не так. Лікарі мене втішали, знайомі, родичі і навіть священики говорили, щоб я не падав духом, що все буде добре, і тільки мій сповідник нічого не приховував, пояснював, що це Боже провидіння і в Його планах я повинен зробити щось більше, ніж думаю про це.
Отож я став неповносправним і почав пересуватися у візку. Певно, Господь таким чином зблизив мене з іншими людьми, які мають обмежені фізичні можливості, я почав краще їх розуміти. Та й вони легше йдуть на контакт, більше готові сприймати інформацію, яку я намагаюся до них донести. Тоді мені спало на думку: який Бог передбачливий!
Як священик підпорядковую Всевишньому свої справні руки й справні думки. А головне – здатний правити службу Божу, уділяти тайну покаяння, виголошувати проповіді, а найважливіше – сповідати. Для мене багато означає те, що я маю можливість служити пресвяту євхаристію й благовістити Слово Боже найубогішим людям. Тримати в долонях осяйного білого Агнця, який єднає мене із Собою в краплинах Своєї Крові, – це неосяжна таємниця й велика честь…
Часто проводжу реколекції для неповносправних осіб. А якось прийшло багато молоді. Тоді я промовив: «Ногами не можна спастися – спастися можна тільки серцем!». І це справді так. Дедалі більше міцнію в думці, що найважливішими в житті є не ноги, а серце, повне віри, – обов’язкова частина Божого плану спасіння кожного з нас…
Тільки тепер я насправді збагнув, яким великим скарбом є моє священство, яким великим щастям є можливість ділитися цим даром із людьми. Може, хтось подумає: що то за священство на візочку? А я вам скажу по правді, що тільки тепер мені відкривається, яке воно прекрасне. Раніше не розумів цього: було багато справ, клопотів. Тепер є більше часу на молитву, роздуми – я по-іншому дивлюся на світ.
Після всього, що зі мною сталося, уважаю, що повинен бути променем ласки, який сходить на людей. Я повинен постійно засвідчувати свою віру й Божу любов. А люди, що слухають мене, підуть за Ісусом, бо я – знаряддя в Його руках.
Жити мені допомагають молитва й усмішка. У молитві стаю перед Богом. Без якогось удавання, таким, яким є, деколи зі сльозами на очах. Тільки один Господь знає, які болі переживаю, розплющуючи очі й очікуючи на благословенну хвилину, коли скінчиться цей день чи ніч. Однак, незважаючи ні на що, усміхаюся. Попри всі страждання хочеться жити, хочеться любити. Рятують мене також родина, друзі, усі, хто не повернувся спиною після нещасного випадку і є поруч нині.
Своє терпіння сприймаю як великий дар Господньої любові. Навіть тоді, коли думаю, що не годен зносити страждання, коли дуже важко (властиво зараз – мені дуже болять плечі), коли не знаходжу допомоги в засобах медичних, коли не дають полегкості сльози і навіть крик, навіть тоді дякую Господу, що вибрав мене, щоб нести із Ним цей хрест.
До розуміння цього я прийшов зокрема й через медитацію, пов’язану з Христом. Знаєте, метою Ісуса є пробудження в людях не тільки жалю, але й любові. Саме з любові до нас Спаситель дозволив прибити Себе до хреста, віддав власне життя, приніс найбільшу жертву. Тому, дивлячись на розп’яття, ми повинні відчувати біль, терпіння, розпач Ісуса, але найперше – Його любов – найпрекраснішу, найчистішу, досконалу.
Саме тому, хоч моє серце втомилося, хоч біль часом завдає нестерпної муки, стараюся зносити все, жертвую власні страждання за терпіння душ у чистилищі, за молодь, із якою зустрічаюся, якій виголошую Слово Боже.
Я постійно в любові з Ісусом, ношу Його глибоко в серці, з Ним прагну ділитися, про Нього хочу говорити іншим. Про все хочу розказати тим, котрі Христа ще не знають або мало знають і є для Нього далекими або навіть ворогами. Хочу їм сказати, що Спаситель ближчий до мене, ніж я сам до себе.
Коли мені болять плечі, знаю, що Йому також боліли. Він пережив мій біль. За мої гріхи Він ніс хрест на гору Голгофу і вмирав на ньому. Знаю, що з Ісусом мені справді легше жити, Він є моєю силою. Коли б я не знав Його, мене вже давно не було б на світі. В Ісусі моя надія і радість, моє щастя. Він моя найбільша любов у цьому світі, мій Бог і володар, для Нього я готовий віддати життя, Йому присвячую своє здоров’я, свої сили, свій час.
Я щасливий, що став частиною церкви-нареченої, палаю любов’ю до неї й не захоплююся малозначущими речами. Постійно маю на увазі слова, скеровані до мене на реколекціях: «Я – священик і маю приблизити людей до Бога». Цей дар стараюся використати в парафії, зокрема створив інтернет-сторінку, щоби свідчити про Божу любов.
Насамкінець скажу: я одержав так багато, у тисячу разів більше, ніж утратив, і за все, що Господь Бог учинив і чинить у моєму житті, нехай буде Йому честь і хвала по всі часи, на віки вічні. Амінь.
Записав у Меджугор’ї з розповіді о. Марека Балваса з м. Ціхоцінека
о. Мелетій Батіг, ЧСВВ, м. Бар