В’ячеслав Ялов з братами і сестрами устиг утекти з рідного Верхньоторецького Донецької області ще до окупації селища російськими військами. Сьогодні вони проживають у Дрогобичі Львівської області. Новою домівкою для дітей є гуртожиток: місцева влада надала дві кімнати. Кожен має власне спальне місце й куточок для навчання. Мають і свою кухню. В’ячеслав соромиться запросити у гості, каже: «Якраз усе перелаштовую, щоб зробити комфортнішим проживання дітей. Переставляю речі. І там таке все зараз! Нема порядку. Я сам відремонтував пральну машинку. Нам привезли й сказали: відремонтую – буде наша». Війна оновила його статус: він тепер опікун.

     Юнак емоційно, з усмішкою розповідає про нове життя, про братів і сестер: 16-річного Данила, 11-річну Ніколь, 10-річного Тимура і наймолодшу Олівію, якій лише 8. У розмові називає їх «мої діти». Каже, усі вони слухаються його, допомагають.

     Коли мова заходить про маму, 37-річну Марину, у В’ячеслава змінюється голос і на очах з’являються сльози. Він не може їх стримати.

Добре, що не було вдома

     Війна застала багатодітну сім’ю в їхньому приватному будинку у селищі Верхньоторецьке Донецької області.

     «Ми не весь час були в підвалі. Були там години, а коли можна було вийти, то сиділи в хаті. У нас не було світла, а наша домівка вся на електропостачанні. Тому ми пішли до наших знайомих, бо в них пічка, принесли туди їжу, свої речі й були там. Перед нашим будинком, ще до трагедії з мамою, упав снаряд – і всі осколки потрапили в хату. Дах понищило, вікна повилітали, як і двері. Добре, що нас не було вдома», ‒ говорить В’ячеслав.

     Але снаряд наздогнав В’ячеслава і його маму 15 березня, коли вони поверталися додому. За десять метрів від них пролетів перший, а потім і другий. Хлопця оглушило, маму смертельно поранило. В’ячеслав намагався врятувати її, кликав на допомогу, перев’язав, але марно.

    Він згадує той день: «Маму просто вбило. У мене на руках загинула. Я намагався її врятувати, але… не вдалося. Я бачив, як упав перший снаряд – мама лягла, я присів. Вона була поруч. Падає другий – оглушив мене на кілька секунд, я розплющив очі – вона лежить на боку. Її останні слова: “Зі мною все добре”. Перевертаю її, а там… Я вірю, що вона зараз з нами і дуже сильно нам допомагає. Мама була сирота. Я часто згадую маму. Просто не розумію: за що? Чому вона, а не я?».

Скоти захопили наше селище

     «Коли трапилося горе, я пішов до знайомого й попросив витягнути нас із підвалу. Під обстрілами знайомий завіз у Костянтинівку. Це було 16 березня. Потім евакуаційним потягом нас привезли в Дрогобич. Наша територія захоплена. Якби вони зайшли (російські війська ‒ ред.), а ми не встигли виїхати, не знаю, що з нами було б. Скоти захопили наше селище, просто поруйнували. В інтернеті є фото нашого храму, який пережив Другу світову війну. Тоді з кожного двору люди несли каміння, щоб церкву збудувати, а росіяни просто знищили», – розповідає В’ячеслав.

Були тільки документи

     «Ми мали одяг з підвалу. У Костянтинівці мені дали штани, щоб доїхати. У мене були лише документи, а це найголовніше. Як я так зорієнтувався, що забрав?.. Добре, що документи є, бо виникло б стільки проблем, навіть на блокпості. Довелось би пояснювати, що я – старший брат…» ‒ каже В’ячеслав Ялов.

     Хлопець навчається в Бахмутському фаховому коледжі на фельдшера. Мріє стати лікарем-реабілітологом. Упевнений: буде добрим лікарем – буде добре в майбутньому.

Багато хто допомагає

     Він сам готує їжу для братів і сестер: «Картоплю, макарони, каші варю. Сьогодні буду плов робити або картоплю в мундирах». Продукти купує, також підтримують небайдужі люди: картоплю привезли волонтери. Хлопець каже, що отримує значну допомогу, але не зловживає нею. «Не розумію людей, які приїхали та все набирають. Я трішки візьму й ще прийду. У мене тримати ніде – для чого набирати? Якщо я все заберу, то неправильно», – міркує В’ячеслав.

     Дрогобицький район прихистив близько 22 тисяч вимушено переміщених осіб. Понад 12 тисяч проживає в Дрогобичі, у школах, гуртожитках. Чеська неурядова організація «Людина в біді» спільно з місцевою владою реєструє переселенців, щоб надати їм тримісячну грошову допомогу. Зголосились близько 2 тисяч родин: багатодітні сім’ї, ті, які залишились з одним опікуном, люди похилого віку, вагітні, особи з інвалідністю.

Андрій Ковч: «Хлопець дасть раду в житті»

     Заступник дрогобицького міського голови Андрій Ковч так коментує стан забезпечення потреб внутрішньо переміщених осіб: «Ми стараємося максимально допомагати, щоб переселенці почувалися як удома. Міський бюджет не може собі цього дозволити, але маємо іноземних партнерів: із Польщі, Чехії, Греції, Німеччини.

     Така родин, як у В’ячеслава, одиниці. Витратити беремо на себе. Допомагаємо облаштувати житло, стараємося забезпечити продуктами, одягом. В’ячеслав уже опікун, але ще сам дитина. Дитина, яка має стільки сили, що кожен дорослий може позаздрити. Хлопець з головою – дасть раду в житті. Але ми розуміємо, наскільки це важливо – дати їм дах над головою. Житло для них – це базова річ».

Мамі у воронці зробили могилку

     Діти сподіваються, що вдасться поховати мамине тіло. Зробити це на окупованій території неможливо.

     «Мамі просто у воронці зробили могилку. Якби можна було увійти на цю територію, мої знайомі… поховали б маму. Я щодня телефоную, але не пропускають. Зараз у селищі всіх чоловіків підряд беруть на війну. Хлопці, які не встигли виїхати, кажуть: а за що воювати? Ми з росіянами розмовляли, а вони не вірять, що Маріуполь знищений. Це зомбування, і вони вірять», ‒ каже В’ячеслав.

     Коли молодші брати і сестри добре навчаються й поводяться, В’ячеслав веде їх у розважальний дитячий центр. На певний час вони забувають про пережите горе.

     В’ячеслав Ялов відкрив благодійний рахунок, щоб придбати житло для своєї сім’ї. Хоче, щоб у братів і сестер були комфортні умови і свій дах над головою. Хлопець планує працювати й мріє, ким виростуть його брати і сестри. Але для цього вони мають добре навчатися, про що їм щоденно нагадує.

***

     Управління Верховного комісара ООН із прав людини нині змогло підтвердити загибель 3153 і поранення 3316 цивільних людей через повномасштабну війну росії проти України. Водночас в організації наголошують, що реальні цифри – значно вищі, «оскільки отримання інформації з деяких місць, де тривають інтенсивні бойові дії, відбувається із затримкою, та багато повідомлень із місць, звідки надходить інформація про втрати серед цивільного населення, усе ще потребують підтвердження».

Джерело: Радіо Свобода

Галина ТЕРЕЩУК