Цього року ми всі переживаємо й несемо втрати через надзвичайно жорстоку війну росії з українським народом. Росія з усією мілітарною силою веде загарбницьку широкомасштабну війну проти України. По всій Україні чуємо час від часу сирени тривоги, що сповіщають про загрозу бомбардувань чи ракетних обстрілів.
Ця війна сколихнула Європу та світ. Мільйони біженців втратили своє житло, майно, та найбільшим лихом є втрата найдорожчих осіб – близьких та рідних. Від бомбардувань і ракетних обстрілів гине найчастіше цивільне населення: люди похилого віку, діти. Кажуть, смерть не перебирає. Чим вони провинилися? Чим провинилися ті, які віддали своє життя під час боротьби з лиховісним ворогом, який плюндрує все на своєму шляху? Можемо відповісти на це запитання словами відомої нам пісні Степана Гіги: «Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну, певно, в цьому і є та найважча провина моя».
Правда, що любов потребує жертви. «Більшої від цієї любові ніхто не має, як та, коли хто життя своє кладе за друзів» (Ів. 15, 13).
Щоб не втратити своєї державності, кращі сини й доньки України стали на захист своєї Батьківщини проти ворога, яким є «рускій мир». Одні виконують свій обов’язок добровільно, інші – згідно із законом України, дехто продовжує працювати для добра свого народу. Кожен виконує громадянський обов’язок відповідно до своїх здібностей і совісті.
У липні в Шаргородському районі на Вінниччині пронеслась сумна звістка про загибель шістьох воїнів під час ракетного обстрілу, їхні тіла привезли в рідні оселі. Двох із них поховали зі всіма почестями й молитвами в самому Шаргороді, віддаючи їм честь, молячись та ставши на коліна.
Не так давно їх проводжали рідні, знайомі, друзі з надією, що вони повернуться здоровими, неушкодженими після закінчення війни додому. Та, на жаль, закінчення війни важко передбачити, кожного дня українські воїни роблять щось неможливе, і багато з них помирає на полі бою або під час обстрілів, отримавши поранення. Вони справжні мученики за волю України.
Як не дивно, українські воїни захищають не лише свободу своєї Батьківщини, а й свободу Європи та світу. Їхня жертва величезна.
Подібно до того, як мученики за святу Христову віру ставали посівом зросту християн у перші віки християнства, так і наші воїни приносять себе в жертву, щоб захистити невинних своїх краян, боронять правду, обстоюючи Богом дану священну гідність людини. Їхня жертва стає новим зростом патріотичних сил України. Як не схилити своєї голови й не приклонити свої коліна перед героями, які пожертвували найдорожче – своє життя за нашу свободу?!
Жителі міста Шаргорода на Вінниччині завжди виявляли особливу духовність християнської віри. Тут колись існував Василіянський монастир і велика Василіянська школа, які були ліквідовані ще катериною II під час російської експансії у кінці XVIII століття. Численна католицька громада збирається у величавому храмі святого Флоріана. Вона ж ініціювала встановлення в Шаргороді прекрасної Хресної дороги, де щомісяця збираються вірні зі всіх околиць на молитву й розважання.
Недалеко від Шаргорода знаходиться велике сучасне село Мурафа, більшість населення якого католики, які шанують свої давні традиції, зберігаючи рідну українську мову під час богослужінь. До речі, з цього села походить багато духовних осіб, священників і сестер-монахинь, та інтелігентів.
Після нападу росії на Україну, виконуючи свою повинність, стали на захист своєї Батьківщини також і жителі села Мурафи.
Віктор походив з побожної сім’ї, разом зі своїми батьками відвідував Божий храм, який був для нього другим домом. Удома день у нього починався з молитви, а ввечері нею закінчувався. Майже кожного вечора його родина молились разом на вервиці. Вервиця в католицьких громадах має давні традиції.
У часи жорстоких переслідувань віри комуністичним режимом вірні католицької громади зберегли свою віру завдяки молитві на вервиці. У тридцятих роках минулого століття багато вірних католицької церкви віддали своє життя тільки за те, щоб не розлучались, як вони говорили, з розарієм.
Віктор відчував з перших днів широкомасштабної війни росії з Україною, що йому доведеться стати на захист Батьківщини, тому повістку сприйняв спокійно.
– Доля України – це моя доля, і я не можу стояти осторонь усіх цих подій, які відбуваються зараз на нашій землі, – роздумував Віктор, йдучи додому. Прийшовши додому, він роздягнувся й промовив до матері:
– Мене забирають…
Мати зрозуміла свого сина й запитала:
– Коли забирають?
– Після медичного обстеження. Будемо молитися, щоб усе було добре.
Увечері вся родина відмовляла вервичку за воїнів, які захищають Батьківщину, і заодно молилися за успішну службу Віктора.
Через два тижні Віктор уже служив разом зі своїми шаргородськими побратимами у війську. Удома за нього постійно молилися, і Віктор ніколи не розлучався з вервичкою. Коли він розмовляв по телефону зі своєю матір’ю, вона запевняла його, що вдома щодня, як і раніше, відмовляють за нього й за інших воїнів спільно вервичку. Це його підбадьорювало, і він завдяки їм вірив, що Мати Божа й святі ангели охороняють і будуть охороняти його від усякого нещастя.
Зі Святого Письма Вікторові було відомо, що молитва за справедливу перемогу в бою має велику силу. «Вояки Юди вдарили на ворога з благанням та молитвою. Боролися руками, а серцем молились вони до Бога» (II Мк. 15, 26–27). Юдеї перемогли з молитвою до Бога набагато численнішого ворога й рідною мовою благословили Бога, дякуючи Йому за свою перемогу над ворогом, який був злом для Ізраїля.
На блокпості Віктор у вільний час скільки можливо відмовляв вервичку. Одного дня молитву через обставини, які склалися не так, як хотілося, не закінчив і вервичку поклав біля пня зрізаного дерева, на якому сидів під час чергування. Вартових змінили, і він зі своїми товаришами пішов на відпочинок до будинку, який став для них казармою. Усі готувались до вечері. Місцеві кухарі готували для підрозділу, а воїни займались своїми справами, говорили зі своїми рідними, готувались уже до наступного дня.
Віктор, пам’ятаючи про час, коли його рідні моляться на вервиці, збагнув, що свою він залишив на блокпості, тому вирішив сходити туди, щоб забрати вервичку, і після вечері помолитись разом з родичами, хоча вони й далеко від нього.
По дорозі Віктор, відчуваючи втому, подумав, що краще було б повернутися й відпочити, але він боявся, що хтось забере вервицю, тому йшов далі.
Поблизу блокпоста Віктор почув гул ракети, та не звернув уваги, а через декілька секунд пролунав гучний вибух. З переляку він впав на землю й побачив спалах у селищі, з якого він прийшов.
– Боже, а це що? – промовив про себе.
Піднявшись, він прибіг на блокпост. Тут були всі перелякані і сказали, що ракета була націлена на їхню казарму, адже вони бачили все за допомогою пристроїв, якими користувались. У Віктора підкосились ноги, йому здавалось, що не на твердій землі він стоїть. Лише з уст виходив стогін:
– Боже, Боже… Ісусе… Маріє…
Йому порадили, щоб він поки що не повертався до казарми. У шоці він пішов до будинку, який був йому оселею останні дні, але його вже не існувало.
Коли підійшов ближче, то побачив, як рятівні загони гасять пожежу, розгрібають завали. Його охопив неймовірний жах. Хотілось кричати, вити, лиш не мовчати. За що? Чим вони провинились? Яка жорстокість! Боже, рятуй!.. Карети швидкої допомоги розвозили вбитих, поранених, обпалених вогнем. З-під завалів рятівники стали витягувати перших жертв. З однієї сторони будівлі бушувала пожежа, яку гасили пожежники, з іншої стояли люди та дивились на це жахливе видовище. Усе це нагадувало, якою жорстокою є війна та якими жорстокими є ті, які її розпочали й вбивають смертоносною зброєю ні в чому невинних людей.
Віктор цього вечора не відмовляв вервиці, хоча мав бажання. Незважаючи на всі переживання, він долучився до рятувальників і працював, скільки вистачало сил з усіма, рятуючи тих, кого можна ще було врятувати. Лише на другий день подзвонив додому, розказав про трагедію, яку довелося йому пережити:
– Мамо, моя дорогенька, висловлюю подяку Богові, Матінці Божій і вам, що я залишився живим. Мене врятувала вервичка, яку ви мені поклали в сумочку. Хотів би, щоб у нашому храмі відправилась за мене подячна Служба Божа. До скорої зустрічі…
Пізніше виявилось, що координати місця знаходження військових передала ворогові за сімсот доларів жінка, яка куховарила на кухні.
Існує богословське твердження: «Війна – це духовна боротьба між Богом і сатаною, а полем боротьби є людство. Мета Божого задуму – мир; а мир досягається лише перемогою після боротьби. Мета сатани протилежна Божому задуму і є знищення духовних та світських надбань, які ведуть людину до спасіння. Війна – це драма, у якій бере участь усе людство. Людина може схилитись до Бога й Божим задумом досягає перемоги миру; і навпаки коли людина схиляється до сатани, то вона наближається до катастрофи, до самознищення. Мир як Божий задум досягається перемогою Небесних ангельських сил над сатаною. Щоб перемогти ворога, людина в боротьбі під час війни повинна бути в єдності з Богом і з Небесними ангельськими силами» (пор. «Словник Біблійного Богослов’я» за редакцією Владики Софрона Мудрого, ЧСВВ).
Коли одного разу до святого о. Піо підійшов один паломник і сказав йому, що світом сьогодні керує сатана, то святий о. Піо відповів: «Це ми даємо йому можливість владарювати… Любіть Марію й старайтеся, щоб Її любили. Завжди відмовляйте Вервицю та чиніть добро. Завдяки цій молитві сатана буде переможений. Вервиця – це молитва до Тієї, яка тріумфує над усім і над усіма!»
Велику жертву складає український народ у боротьбі з ворогом на вівтар жертовності своєї свободи та свободи для всього світу. «Це ті, що прийшли від горя великого, і обмили одежі свої, і вибілили їх у крові Агнця… бо Агнець, що на середині престола, пастиме їх, і водитеме їх на живі джерела вод, і витре усяку сльозу з очей їхніх» (Одкр. 7, 14; 17).
Постійно молімося за мир в Україні й у цілому світі, молімося за наших воїнів, які захищають Батьківщину, і за тих, які віддали життя за свій народ, за його свободу.
Молитва за воїнів, які захищають свою Батьківщину
Всемогутній і милосердний Боже, благаємо й просимо Тебе про Твою опіку над нашими воїнами, які виконують свій обов’язок захисту нашої Батьківщини – України. Зміцнюй їхню відвагу й дай їм мужність у боротьбі з ворогом, охороняй від ворогів видимих і невидимих, а також від смерті й поранень. Захисти їх силою чесного й животворного Хреста й своїми Ангелами збережи їх від всякого зла.
Пречиста Діво Маріє, Царице Неба й Землі, заступнице українського народу, візьми під свій покров, під свою материнську опіку наших воїнів-захисників і пригорни їх до свого Непорочного Серця; своїми молитвами охороняй від підступів диявольських, зневіри й гріха. Випроси у свого Сина, а нашого Господа Ісуса Христа, щоб якнайскоріше закінчилась війна, а наші воїни змогли повернутись до своїх домівок, родин і прославляти Бога в Трійці святій єдиній. Амінь.
5 вересня 2022 року, м. Бар, о. Мелетій Батіг, ЧСВВ.
