Упродовж Світлого тижня брати-студенти першого-другого курсів Василіянського інституту філософсько-богословських студій (ВІФБС) перебували у Білорусі – відвідували місцях, пов’язані із заснуванням ЧСВВ. Так, брати мали можливість побачити, де були перші монастирі Чину, що пов’язані із митрополитом Йосифом Велямином Рутським і священномучеником Йосафатом.
Цьогорічний традиційний василіянський студентський емаус (спільнотний відпочинок студентів перших курсів ВІФБС з легким туристично-краєзнавчим і музично-пісенним нахилом) видався неординарним і нетрадиційним.З нагоди 400-літнього ювілею Чину його було вирішено провести на землях, які стали колискою та історичною батьківщиною ЧСВВ. Отже, можна здогадатися, що йдеться про Білорусь.
Поїздка видалася дуже насиченою і динамічною, оскільки за чотири дні було заплановано відвідати всі основні пункти, тобто ті міста на території Білої Русі, в яких діяли монастирі, що в далекому 1617 році стали ядром Конгрегації Пресвятої Тройці Василіянського Чину (Новгородок, Жировичі, Битень, Мінськ). Крім того, був намір побачити Полоцьк і тамтешню катедру св. Йосафата та Вітебськ, де той загинув мученицькою смертю у 1623 році. Важливим моментом мали стати зустрічі з громадами білоруських греко-католиків, які в далеко непростих умовах продовжують бути відважними свідками Христа. Але про все, як кажуть,– за порядком.
Щасливо, з Божою допомогою перебувши 4 години на білоруській митниці, ми нарешті почали мандрівку. Перше, що привернуло увагу (крім, звичайно, хороших платних білоруських доріг), – на ці землі запізнилася весна. Холод і вітер, подекуди на безкраїх білоруських рівнинах ще лежав сніг. Наші мікроавтобуси вперто простували вперед, долаючи кілометри, й ближче до півночі ми прибули до Баранович, де мали переночувати в римо-католицькому монастирі сестер-місіонерок Святої Родини. Нас зустрів отець-диякон В’ячеслав, як виявилося, – наш невтомний і безстрашний провідник, та розповів, що завтра наша подорожрозпочнеться з містечка Битень іщо до нас має долучитися пані Ірина – екскурсовод.
Отже, зранку після Божественної Літургії ми вирушили в путь. У Битені на місці колишнього василіянського монастиря залишилася церква, збудована за ігуменства св. Йосафата в стилі Віленського бароко (як і більшість храмів, які збудували василіяни). Нас зустрів місцевий православний батюшка, попереджений, що приїде група туристів-істориків з України (інакше нас могли б і не впустити до церкви, адже з цим раніше булине приємності). Розповів про храм, де зберігається копія Жировицької ікони Матері Божої і чудова пам’ятка білоруського іконопису – запрестольна ікона Спасителя з XVII ст., або як його ще називають– Битенський Спас.
Екскурсія вже закінчувалася, аж тут диякон В’ячеслав несподівано попросив дозволу в отця, аби щось заспівати. І в нашому виконанні пролунав «Ангел звістив Благодатній». Здивуванню отця не було меж, він запитав, звідки ми, чи, бува, не співаємо в хорі, розпитував про Львів і різні монаші чини, які там є, тобто потроху почав здогадуватися, хто ми. Показав нам альбом зі старими фотографіями (початокXX ст.) монастирського комплексу, де є згадки про ігуменство св. Йосафата в Битені, та навіть продемонстрував репродукцію знаменитої картини із зображенням проповіді св. Йосафата. Дякувати Богу, все відбувалося мирно, і, доброзичливо попрощавшись, ми продовжили наше паломництво.
Далі ми поїхали в Слонім.У цьому місті в костелі св. Андрія Первозванного (зараз в ньому служать оо. капуцини), побудованому в 1490 р. в стилі Віленського бароко, перед копією чудотворної ікони Жировицької Богородиці відслужили молебень до Матері Божої. Тут же ми мали зустріч з греко-католицьким архимандритом Сяргеєм Гаєком, який організовував нам перебування в Білорусі. З його розповідей і зі слів брата-капуцина, який коротко виклав нам історію костелу, довідалися, що в радянський час у ньому був склад солі, всі фрески й інтер’єр костелу тоді знищено, а відбудовано його за два роки неймовірними зусиллями парафіян.Кожної суботи збиралося по 50 осіб і допомагали польським реставраторам у відновлювальних роботах, оскільки білоруські фахівці вважали, що реставрувати костел неможливо – настільки він був знищений. Зараз усвятині збереглися тільки елементи давніх фресок, на яких зображено події Різдва Спасителя.
Далі наш шлях пролягав до Жирович. У селі нас зустрів передзвін розкішного Успенського храму. Він є частиною величезного монастирського комплексу, який почали зводити ченці-василіяни в XVII ст. Куполи храму в серединіXIX ст. були перебудовані в стилі московських православних церков.Тепер на території комплексу міститься Мінська духовна семінарія, питомець якої провів нам екскурсію. Розповідав він дуже професійно й грамотно, навіть толерантно зазначив, що монастирський комплекс будували монахи Василіянського Ордену, уніати, тому ці храми нагадують латинські костели.
Взагалі цей семінарист, звичайно, думав, що перед ним – невоцерковлені історики, тому почав ставити нам різні запитання на кшталт «Чи знаєте ви, хто такі монахи?». Глибока тиша тривала кілька секунд. Тоді о. В’ячеслав не витримав і, як то кажуть, «здав» нас, сказавши, що ми всі монахи, та ще й василіяни. Це пролунало як грім серед ясного неба, семінарист довго не міг оговтатися, але, як не дивно, розмова потекла в більш безпосередньому руслі та без напруги. Семінаристи – всюди семінаристи, чи то у Львові, чи в Мінську (чи то пак в Жировичах), отож знайшлося багато спільного. Ми ще зайшли поклонитися нерукотворному кам’яному оригіналу Жировицької Богородиці, який, за переказами, об’явився біля старовинної липи, а тепер зберігається в Свято-Успенському храмі, йвирушили до наступного пункту – Новгородович.
Новгородовичі – невелике село в далекій білоруській глибинці з дерев’яною маленькою церквою, перед якою самотньо красувалася пофарбована в жовтий колір лавка. Здається, тут затерлися всі сліди маєтку Веляминів, де відбувалася перша капітула оновленого Чину. Їхали далі, повз неосяжні розлогі поля, а на тлі сірого похмурого неба – розорана рілля, яка злилася в кольорі зі ще сплячими деревами. Правда, трохи далі де-не-де око радують вічнозелені хвойні ліси, а подекуди рілля проростає зеленню жита.
Далі – Новогрудок. Пообідали в монастирі сестер-назаритянок. Сестра розповіла захопливу історію свого згромадження і мучеництво 12 сестер під час Другої світової війни.
Їдемо в Руту, де народився митрополит Йосиф Велямин Рутський. Село, розділене на дві частини – Горішню і Долішню, розташоване в горбистій лісовій місцевості. На місці дому Рутського зараз пустир; всюди – тиша і спокій.
Наступного дня виїхали в Полоцьк. Спочатку мали зустріч із місцевим греко-католицьким священиком о. Олександром.Отець служить в дерев’яній церковці, яку збудував теперішній владика Венедикт Алексійчук. Зі слів пароха дізнаємося, що парафія дуже мала, більшість людей, які живуть у сусідстві, сприймають греко-католиків як якусь підозрілу чужу секту.
Після обіду ми вирушили до катедри св. Йосафата – розкішного барокового храму св. Софії. В храмі зараз музей, а також відбуваються міжнародні фестивалі камерної музики. У підвалах ще збереглися рештки фундаменту давнього храму.
Над берегом Двіни лежить камінь з поганських часів, на якому християни пізніше вирізали напис ІС ХС – НІ КА.
Також відвідали храм св. Єфросинії Полоцької, де знаходиться її келія. Побачили стародавні фрески, які вражають багатством барв, динамікою. На апсиді, як у Софії Київській, – Богородиця Оранта і Христос, який роздає Євхаристію апостолам.
Далі ми поїхали у Вітебськ, ввечері помолилися Літургію у греко-католицькому храмі, мали зустріч з парафіянами і невеличкий концерт. Перед тим разом із місцевим парохом о. Дмитром відвідали храм Воскресіння, біля якого зазнав мученицької смерті св. Йосафат. Під храмом молилися «Ангел звістив Благодатній» і заспівали «Владико отче».
Увесь наступний день разом із братом-редемптористом Сяргеєм Ганчаровим ми провели у Мінську: відвідували різні храми, а також Національну Білоруську бібліотеку, де експонуються різні стародруки, Євангелія, рукописні книги, починаючи з XII ст. Ввечері на запрошення архимандрита ми спільно з римо-католиками взяли участь у панахиді за упокій душі Гая Пікарда – англійця, дослідника білоруської церковної музики, який деякий час жив і похований у Білорусі. Ця панахида відбулася під стінами костелу свв. Симона і Єлени, який збудував на початку XX ст. Едвард Войнілович.
Останній день нашого паломництва видався дуже сонячним. Ми виїхали до Бреста, й там в греко-католицькому храмі св. Петра і Андрія нас зустрів парох – о. Ігор Сімха.Отець взагалі не знав, що ми приїдемо, але після літургії, ніби своїм давнім приятелям, яких сто років не бачив, розповів мало не всю історію своєї родини та покликання, запросивши братію на дуже смачний обід. Дружина пароха, напевно, теж вже звикла до таких нестандартних ситуацій, оскільки, як виявилося, родинапровадять активну благодійну діяльність, даючи притулок різного роду біженцям. Взагалі, о. Ігор – людина дуже харизматична і весела, він розповідав масу анекдотів і одразу всім дуже сподобався. Отець супроводив нас до знаменитої Брестської фортеці, яка для нас особливо цінна тим, що на цій території в далекому 1596 р. була підписана Берестейська (Брестська) унія.
Ми попрощалися з о. Ігорем й вирушили додому, збагатившись інтелектуально і духовно, а найважливіше – отримавши живе свідчення віри та уроки відваги й мужності від надзвичайно добрих і щирих білорусів, які в несприятливих умовах продовжують бути стійкими і несхитними визнавцями Христової віри.
Бр. Димитрій Маршалик, ЧСВВ
світлини: о. Іпатій Ващишин, ЧСВВ
