Улітку 1883 р. сім’я Шептицьких вибралася на весілля до Скшинських, які віддавали заміж онуку сестри Александра Фредра – Констанцію із Фредрів. Родичі мешкали неподалік від Корчини під Кросном, де були маєтки Шептицьких. Святкування тривали цілий тиждень, і Роман одразу звідти поїхав до Старої Всі (Старого Села) на реколекції до єзуїтів. Нині ця місцина належить до ґміни Березів Березівського повіту Підкарпатського воєводства. Тут розташована пізньобарокова базиліка Внебовзяття Непорочної Діви Марії, яку прикрашала чудотворна ікона Успіння Пресвятої Богородиці.
Реколекції провадив о. Яцковський. Якоїсь миті Роман відчув внутрішній голос, що наказував йому: «Маєш бути василіянином». Цю мить Софія Шептицька описала у своїх спогадах так: «…моє хлоп’я в покорі питається Господа: “Боже! Що хочеш, щоб я вчинив?”. А Господь відповідає йому в душі, тим голосом без слів, якого не чує людське вухо, але серце розуміє: “Покинеш батька й матір, братів і свій дім, покинеш обряд, який виховав тебе для Мене і який ти від дитинства полюбив, покинеш звичаї, які вросли у твоє серце, і підеш до нового життя, до чужих людей, може, не радих, і візьмеш Мій хрест на свої рамена та зазнаєш посуджень, підозрінь у тому, що для тебе найсвятіше й від Мене передане. Зазнаєш, може, і людської погорди, твої найближчі будуть здвигати раменами й називати тебе безумним, а мати над тобою плакати буде і в її плачу покинеш її. Але підеш, бо Я тебе кличу, і служитимеш Мені аж до смерти — а може, і мученичої…”».
Студент Роман Шептицький (стоїть третій зліва) серед грона краківської інтелігенції. Рік перед вступом у монастир.
До монастиря східного обряду граф Роман Шептицький вступить через п’ять років потому. Корячись волі батьків, спочатку відбуде військову службу, а потім здобуде вищу освіту та науковий ступінь. 1 липня 1888 р. в Добромилі відбудеться, як кажуть у народі, «постриг у монахи», або ж обряд облечин. У монастирську хвіртку зайшов граф Роман Шептицький, а вийшов з неї бр. Андрей. Донині зберігся лист його матері Софії із Фредрів Шептицької, яка описала цю подію так, як бачила. Лист написаний польською, подаємо його в українському перекладі.
До Софії Попель. Прилбичі, 9 липня 1888 р.
Моя дорога Зосю [мова про близьку подругу – Софію Попель (1846–1926) — І. М.], сталося те, що писала в повідомленні про облечини [ця подія відбулася 1 липня 1888 р. у Добромильському монастирі Святого Онуфрія Великого]. Зрештою, як не раз це діється і багатьма справами. Хотіла’м, щоб було аж за добре, але нічого’м не зробила. Хотіла про все знати і про Ромтуха [Софія Шептицька так ласкаво називала сина Романа — І. М.] — нині брата Андрея, — і про обряд, і про себе, і про Яся [мова про Яна Кантія Шептицького, батька Митрополита Андрея (1836–1912) — І. М.], і про все, а на те «все» не було відповідної хвилини. І так дочекалася нині Твого листа, дорога і люба моя сестро, який, без провини, — ще більше мені промовив до совісті. А щодо провини, то не вчинила я нічого, бо забагато хотіла. Не було вільної хвилі, бо той кашель несамовито відбирає мені і силу, і частково фантазію. Також у вільних хвилинах відпочиваю. Перед цим їздила до Львова відвідати маму [мова про Ружу з Косецьких Шептицьку (1808–1888), дружину Петра Шептицького (1808–1843), бабусю братів Шептицьких — І. М.], мала в брухнальській школі екзамен, а також старого тамтешнього гуменного, який конав 10 днів, а нині рано буде його похорон. А тепер, Зосько, якщо зможу, бо теліпає мене від кашлю, – про облечини.
Ян Кантій, граф Шептицький, Софія з Фредрів, графиня Шептицька, Казимир (о. Климентій), граф Шептицький, о. Андрей (Роман), граф Шептицький у Закопаному. Квітень 1892 р.
П’ять років тому мені видавалося, що цього дня не може бути жодної хмаринки [ідеться про 1883 р., коли Роман Шептицький звірився батькам, що має намір служити Богу в монастирі східного обряду — І. М.]. Господь Ісус так склав більші й менші справи, що видавалося дещо з моральної, а дещо з фізичної сторони, що біля тієї моєї дитини, яка лежала навхрест, — і мене розпинають. Знаєш з останнього листа, що бідний Ясіско мав правдивий рецидив хвороби, як завжди, зрештою, ще гірший, ніж сама хвороба. Але як тобі писала, відчувала’м, що Мати Божа стала на моїм місці і в чудесний спосіб заспокоїла всіляку страсть. Але не хотів їхати, а може, і не міг. І добре, що не поїхав.
30 червня ми виїхали із Леосем [Леон Шептицький (1876–1939), наймолодший брат митрополита Андрея] у погодну пору. Ще й Перемишль йому показала, і до Казя написала з готелю листа про все. Прокинулася о ¾ на 5-ту в неділю від невралгії і дощу, який лив як із цебра. Ми вирушили у вітряницю о 6-й фіакром. Пам’ятаю, що було так, неначе в листопаді. Дві милі дриндулкою [жартівлива назва брички — І. М.], під вітер, у хуртовину, з кашлем і невралгією, Зосю, з тим всім, що мала в серці. Чи зрозумієш, якими важкими можуть бути дрібниці. Врешті ми приїхали перед 8-ою. Залізницею прибуття після 9-ої, а о 9-й розпочинається церемонія. Мала’м час, щоб прийняти Святе Причастя, і, як відчувала’м, — Господь забрав невралгію, бо бачив, як важко мені було. Бачила Ромця [так також мати називала митрополита Андрея — І. М.] тільки хвилю, а пізніше ми пішли до церкви. Ліг навхрест із розставленими руками перед великим вівтарем, і розпочалися молитви хору й отця біля вівтаря. Квадранс пізніше, укляк, і священник біля вівтаря запитав його українською (один з молодих василіянських професорів):
– Для чого прийшов ти сюди?
– Жити життям покутника.
– У чому його хочеш знайти?
– У габіті і монашому житті.
Наскільки пам’ятаю, поблагословив його, а пізніше відрізав жмут волосся навхрест на маківці, над чолом і по обидва боки. Відмовляв молитву й надав йому ім’я Андрей — Апостол. Тоді підійшов о. Щепковський [ідеться про Каспера Щепковського (1823–1899), католицького священника, педагога та освітнього діяча — І. М.] і до рук дав йому габіт і монаший пояс. Роман, схилившись, узяв габіт і пішов до захристії. Повернувся вже в ньому. Якусь хвилю молився. Пізніше, коли всі відійшли від вівтаря, і він відійшов. А пізніше побачила його в дальматиці, з кадилом у руці, коли виходив на літургію.
Церква монастиря Святого Онуфрія в Добромилі із фрагментами монастирських будівель.
Джерело: Фото з польської національної бібліотеки Polona. Фото з колекції Archiwum Szeptyckich (власність Fundacji Rodu Szeptyckich)
Моя дорога Зосю, сама не знаю ані можу збагнути, що тоді я відчувала, що думала, як я молилася в ту хвилину. Пам’ятаю, як струменем летіли мені сльози по обличчю, як дякувала Богу, як та моя дитина була мені гарною, немов ангел, з тим обличчям, без вусів того дня, неначе 16-літній. А такий поважний, такий зосереджений, як я побачила його пізніше, піднесеного, коли ступав знову з кадильницею перед Святими Дарами, а дим обволік його постать у тій білій дальматиці. Неначе муром мене відгородив, ще більшою мірою, ніж коли я відчувала, що це не моє було, не є моє, і що віддала Богу те, що було Боже.
Перед Святим Причастям відспівав «Вірую в Бога». Колись не вчився співати, а міг би Credo [Символ віри латинською. Від перших слів: Credo [Credimus] in unum Deum — І. М.] навіть не знаю де відспівати, як співав у ту хвилину. Після літургії вийшов після всіх з каптуром на голові. Цей каптур, Зосю, дивно важкий мені, спокуса для мене. Вбрання, як у оо. ісусівців, тільки в новіціяті шкіряний пояс, каптур є гарний, коли опущений. Як у хорі, то знімають його, а на коридорах носять як бірет [головний убір духівництва римо-католицької та протестантської церков — І. М.].
Тепер про нього самого — нічого нового, але насправді більше, ніж можна було сподіватися. Завжди такий же, як мова про його веселість, і ясність думки, і слова, і того дрібного сміху.
Зіщуплів і насправді: через те, що зголив вуса і фаворити і також через габіт. Але, здається, останнім знаком, яким Господь хотів назначити його бачити в цьому габіті, є те, що хто його в ньому бачить, мусить думати, що до цього часу цей чоловік перебував під обухом важкого смутку, який його пригнітав і який раптово був з нього знятий. Неначе сталевим клинком довго пригнутий, у цьому габіті він випростався. І чогось такого набрав, молодечого, майже воїнського, у рухах, що коли б я, наприклад, у сутінку чи здалека бачила його, під час літургії прислужуючи, по рухах цілком могла б я його пізнати.
Говорив мені, що до цієї пори не зазнав ще жодних труднощів. А о. Щепковський каже, що не може навіть такого бути, аби завжди так йому йшло, бо мусить пізнати хрест, як і всі. Молодь надзвичайно його полюбила й вважає за свого патріарха. Теж мені о. Щепковський говорив щодо умертвлення ним тіла, то мусить мати його на оці, бо легко переступити межу. Був там Миколай Рей [імовірно, що мова про Миколая Рея (1866–1932), графа та зам’янина — І. М.]. Й обід у розмовниці: він, Миколай Рей, о. Баудісс [мова про Альберта Баудісса (1842–1926), католицького священника, педагога, одного з реформаторів ЧСВВ], Леось і я – такі вільні, веселі, свійські, як на третьому поверсі дому Водзіцьких [дім у Кракові, де родина Шептицьких мешкала під час навчання. Зберігся донині — І. М.]. О 3 ½ ми від’їхали.
І так закінчився цей день, такий гарний. А так якось важко зі сторони землі слабістю, слотою та моєю глупотою зарисований. Ясь тепер дуже спокійно і переважно добре налаштований. Казік [ідеться про Казимира (1869–1951), брата митрополита Андрея, пізніше – о. Климентія — І. М.] завтра або післязавтра приїжджає, а правдоподібно, з ним і Роман Йордан. Така я рада цьому збільшенню нашого кола. У суботу, може, поїдемо в Корчину [місцевість біля Кросно (Польща), земельні добра якої були у власності Шептицьких] і Стару Вєсь [місцевість у Польщі, де 1883 р. Роман Шептицький під час молитви в катедрі ухвалив рішення про вступ до монастиря східного обряду — І. М.].
Від Добромиля про те, про що Тобі доносить мій лист, мови не було. Моя найдорожча Зосько, про брата Андрея повідомляю Тебе стільки, скільки сама бачила. Брат Андрей! Чи справді? Як каже Ясь, мого Ромуха вже немає? Так важко бути з тими, які по-світовому це беруть. Львів такий дуже важкий мені був, тільки компенсацію мала від Владики, а також і небораків Незабітовських. Під таким страшно важким хрестом так дуже по-Божому діє.
Учора я мала велику та дорогу мені посилку від матері Анелі. Очевидно, що вчинила це в духу милосердя, бо сумніваюся, щоби мала правдиву надію мати якийсь пожиток з мене. Хоче, щоби’м «з несмачної грубої французької книжки» зробила «смачну малу польську». Тепер у першу чергу маю щось іншого на думці, а до того, як Ромтух каже, не можу відбити досить від берега при власному недомаганні й тяжкості бідного Яся. А пізніше, знаєш, що кожна моя робота така повільна, що перш ніж дозріє, мине її потреба…
Зрештою, нічого тут нового: слота, маса хворих і не одна темна година.
Переклав з польської Іван МАТКОВСЬКИЙ
Джерело: Фотографії старого Львова
