Над Кристинопільською землею, як Вифлеємська зоря, сіяє ореол святості, наснажений духовними подвигами, світлими задумами, святими молитвами. Саме тут від чернечої колиски до домовини проходило життя блаженної Йосафати Гордашевської ‒ співзасновниці Згромадження сестер служебниць Непорочної Діви Марії, що звідси ширилося Україною, а відтак й іншими країнами і навіть континентами. Таке широке географічне полотно визначило йому провидіння.
Та не тільки одна зоря, але ціле сузір’я сяє на небосхилі цього благословенного краю, указуючи людям дорогу до Бога. Адже звідси походить ціла плеяда засновників чернечих родин, сюди повертаються й отці студити, і сестри йосифітки, і сестри мироносиці, несучи в серцях живу пам’ять про початок їхнього шляху, про покликання. З давніх-давен тут жертовно трудяться також отці василіяни, які в цьому краї колись мали багато монастирів і найбільший – у колишньому Кристинополі. Деякі із цих чернечих родин нащеплені від василіянського кореня. Безсумнівно, автор псалмів, будучи тут, промовив би ці слова: «Це місце мого відпочинку назавжди, тут оселюся, бо я його собі вподобав» (Пс. 131:14).
І справді, біля витоків чернечих чинів і згромаджень стоять вибрані особистості, яких незбагненними дорогами вело Боже провидіння. Без цього безцінного дару й благословення нічого б не постало, а якби й постало, то у випробуваннях, мабуть, зникло б навіки. Вони йшли цією землею. Від них до нас пролягла ціла епоха пошуків і відкриттів. Кожна чернеча родина поєднана не кровними, але духовними зв’язками, які набагато сильніші, ніж земні, а також духом засновника, спільною метою, молитвою і вірою.
21 листопада 2018 р., на свято архістратига Михаїла, впр. с. Софія Лебедович (СНДМ), генеральна настоятелька сестер служебниць, передала з Рима парафії Святого Василія Великого в Межиріччі, що неподалік від Червонограда, частинку мощей блаженної с. Йосафати, яка духовно присутня на іконах у багатьох храмах та монастирях, де живуть і служать, оживлюючи харизму засновниці, її духовні дочки ‒ сестри служебниці.
У роки незалежності України в лоні парафії с. Межиріччя зродилися нові покликання, які поповнили Згромадження ССНДМ: с. Ярослава Ільків та с. Христофора Станько. Із розповідей цих дівчат люди чимало довідалися про життя та служіння блаженної с. Йосафати. Згодом поглибили свої знання: дивилися фільм про неї – «Світло з України», читали книжки про блаженну, вивчали молитви й пісні на її честь та прославу, відкриваючи для себе праведне життя першої служебниці. Найрадіснішою новиною, яка швидко розлетілася всією Україною й світом стало проголошення с. Йосафати блаженною. Відбулася ця знаменна подія 2001 року в її рідному місті Львові під час візиту святого Папи Івана Павла ІІ.
Подія перенесення мощей с. Йосафати з Рима до Межиріччя в одних людей викликала сльози, в інших ‒ радість одкровення, що ця перша українська служебниця не належить більше тільки проминулій епосі, але й нам, сущим, та прийдешнім поколінням. Перебуваючи на тому березі Ріки часу, в ореолі непроминущого світла, блаженна Йосафата водночас містично присутня в нашому храмі, у якому, можливо, і колись була, однак історія цього факту не зафіксувала. Та суть не в тому. Важливо, що вона з Вічного Міста в частинці мощей повернулася на цю землю з нестертими часом слідами її життєвої дороги, якою йшла до Бога. А це євангельські сліди, за якими йдемо за Ісусом і ми.
Справді, зерно віри, яке Бог посіяв у душі Йосафати, розрослося в могутнє дерево чернечого родоводу, закорінене в Кристинопільській землі, в історію якого вписано багато сестер, і серед них ‒ блаженна с. Тарсикія Мацьків, яка згасла, як вранішня зоря, від пострілу ворожої кулі тільки тому, що була черницею! Згасла на землі, але світить усім з неба, навіть тим, хто був чи є налаштований проти Бога.
Як каже апостол Павло в листі до коринтян: «Нехай же кожний вважає, як він будує… вогонь випробовує діло кожного, яке воно» (1 Кор. 13:17). Сам факт, що згромадження пережило нелегкі міжвоєнні роки, а пізніше, у радянський період, понесло на собі важкий хрест жорстоких переслідувань, свідчить про те, що Бог мав особливий задум щодо нього й для втілення покликав черницю Йосафату. Від самого початку вона багато працювала на духовній ниві, зокрема з дітьми та молоддю, яких змалку вчила жити з Богом і любити Україну. Тож її постать залишається взірцем для всіх послідовниць, а для вірних – Вифлеємською зорею-провідницею, яка освітлює шлях до Бога, незалежно від часу, країни чи континенту.
Парафіяни щиро вдячні сестрам служебницям з Червонограда і настоятельці с. Вінкентії Назаркевич, які взяли участь у цій важливій події в житті парафії, а також с. Ярославі Ільків з Рима, яка ініціювала це свято, успішно втілила задумане, а також подбала про образки блаженної Йосафати, медалики і вервиці, книги і молитовники.
Урочистості торкнули серця багатьох людей. Разом з учнями до храму прийшли вчителі, які найбільше розуміють, що знання без духовності не сформують гармонійну особистість, приємну Богові і людям. Віряни переживали перенесення мощей блаженної Йосафати у свій храм як велике свято, як чудо. На душі в усіх панував глибокий мир, радість, відчуття щастя.
Будуючи у своїх помислах містки з минулого в сучасне, якими йшла Йосафата, шукаємо на цьому шляху уроки для майбутнього, а вони очевидні: всесильне добро завжди перемагає. Хоча різні вороги руйнували нашу землю, святині, убивали людей, але нікому не вдалося й не вдасться зруйнувати людську пам’ять, любов українського народу до своїх святих та духовних провідників, таких, як блаженна Йосафата, що завжди була готова простягнути свою сестринську й материнське руку допомоги там, де була найбільша потреба.
Плин часу міняє людей, палаци та епохи, однак постійним залишається служіння, до якого Господь кличе сестер служебниць, як колись блаженну сестру Йосафату, щоб підтримувати вогонь у Господньому світильнику.
о. Климентій Стасів, ЧСВВ