Нашого цвіту – по всьому світу. Наших співвітчизників, українців, що за тих чи тих обставин тимчасово або назавжди покинули батьківщину й живуть тепер на чужині. Серед цього квіту вияскравлюються служителі церкви. Вони докладають великих зусиль для створення й підтримання позитивного іміджу України, поширення її духовних і культурних цінностей. Одним з них є о. Гавриїл Габер, протоігумен провінції Пресвятого Серця Христового в Канаді (ЧСВВ). Говоримо про життя емігрантів, про сприйняття України за кордоном, про свята й будні в священництві тощо.
Ви живете за кордоном вже понад двадцять років. Розкажіть, як відбувається адаптація й асиміляція українців у новій країні й суспільстві?
Історичні факти стверджують, що перша хвиля еміграції українців у Канаду відбулася понад 125 років тому. Тоді виїжджали переважно вихідці із Західної України. Вони шукали кращої долі не так для себе, як для майбутнього покоління.
Звичайно, української церкви тут не було, тому емігранти звернулися до владик, зокрема до митрополита Андрея Шептицького, із проханням прислати священника. Першими сюди прибули світські отці. А в 1902 році – й отці василіани. Із цього почалася організація духовно-суспільного життя українців у Канаді. Споруджували церкви, засновували читальні й школи, видавали журнал «Світло» та духовну літературу. Усе було спрямоване на збереження української мови та культури.
Отці спільно із сестрами служебницями навчали катехизи, здійснювали місії, створювали програми з української обрядовості. Зокрема, писали сценарії вертепів українською мовою для дітей і молоді канадської діаспори.
Священники подбали й про корисне дозвілля школярів під час канікул: організували літні табори біля мальовничого озера Пиджелайк. Діють вони й сьогодні. У таких таборах відпочинку діти продовжують вивчати рідну мову, літературу та культуру. Треба наголосити: тут виховують майбутніх лідерів церкви та суспільства.
Другий етап еміграції українців у Канаду почався після Другої світової війни. Це вже були люди, що мали вищу освіту й, відповідно, більші запити стосовно роботи. Проте вони продовжували дотримуватися християнських і культурних традицій.
Третю хвилю еміграції становить сучасне покоління, яке, недооцінене після розпаду Радянського Союзу в рідній Україні, бажає вдосконалити, розвинути себе, показати свої таланти. Це ті люди, які чітко усвідомлюють, що праця повинна якщо не збагачувати, то принаймні вдовольняти всі найнеобхідніші життєві потреби. Але, на жаль, отримати такі умови роботи в Україні вкрай важко, практично неможливо, і це штовхає на чужину.
Нове покоління прагне підтримувати традиції прабатьків, що приїхали сюди понад сотню років тому. Своїх дітей, народжених у Канаді, вони приводять в українські школи. А в провінції Альберта навіть розробили освітні програми для двомовних шкіл: українською та англійською мовами, які визнані на державному рівні. І, до слова, торік канадець українського походження, випускник такої школи, склав ЗНО та отримав найвищі бали.
На перший погляд, усе прекрасно, але є й прикрі тенденції. Молоде покоління, наприклад, дуже рідко відвідує храм, тільки у великі свята. Це виклик для церкви, і, на мою думку, вона поки не знає, як відповісти на нього, що робити з повільним, але невпинним стиранням у канадійців українського походження їхньої культурної й релігійної самоідентичності.
Щодо мене, то я приїхав у Канаду 1998 року з благословення протоархімандрита Діонізія Ляховича. Не знав тоді ні тутешнього життя, ні побуту, ні культури, ні специфіки мислення чужого суспільства. Мої перші кроки були схожі на кроки малої дитини. Але навчатися тут разом з іншими сімома василіянськими співбратами, студентами з України, а згодом працювати та вкладати лепту в розвиток української діаспори у Канаді – велика честь для мене. Продовження василіянської формації відбувалося в Едмонтонському домі студій. Богословські студії – у Нюменському теологічному коледжі, де став бакалавром богослов’я. Далі – священницькі свячення та праця в парафії Святого Василія Великого, інших парафіях. Найбільше тішило те, що місцеве населення завжди радо допомагало нам, підтримувало у всьому. Парафіяни робили все, щоб ми почувалися як удома. Дякуємо їм за доброту.
Ви магістр богослов’я духовності, фахівець із психології і філології. Як ці знання допомагають у повсякденному житті та в роботі?
Людина створена для постійного пізнання Бога. Святий Антоній Падуанський сказав: «Бог є чисте знання». Коли ж ми занурюємось у якусь нову науку, то пізнаємо частинку Бога. Таким чином людина краще і більше інтегрально розвивається.
Не можна зупинятися на здобутому. Ми повинні поглиблювати свої знання. Для цього у василіанських правилах прописане таке поняття, як постійна формація. Богослов’я та психологія переплітаються й допомагають священнослужителям і вагоміше доносити Слово Боже, і знаходити підхід до духовного життя навколишніх.
Навчаючись на філологічному факультеті Львівського національного університету ім. Івана Франка, я покращив знання української мови, почав більш влучно висловлювати свої думки усно й письмово. Це, безсумнівно, збагатило мене в інтелектуальному плані, як особистість. Я навіть написав збірку поезій «Душа у пошуках». Книжка вийшла друком 2014 року в Торонто. Український композитор Зенон Лавришин поклав на музику вірші, присвячені Богородиці та Ісусу Христу.
У бесідах зі служителями церкви завжди запитую, що привело на цю нелегку дорогу. Яким був Ваш шлях і чи не шкодували, що обрали саме його?
Усяке покликання благословляє Всевишній. Як і свободу волі, що має кожна людина. Покликання – це не вирок, на нього не відгукуються з примусу. Згадаймо відповідь Марії, коли архангел Гавриїл повідомив їй, що Вона – обрана стати матір’ю Богонемовляти. Він не поставив її перед фактом – Марія сказала своє «Так!» і засвідчила його всім життям.
Вибір священницького шляху передбачає безперервне вдосконалення в молитві та у святих тайнах. Як на мене, він не надто важкий, адже Господь завжди дає наснаги подолати всі труднощі. А за такий особливий дар людина повинна бути вдячна, тому що це безліч можливостей для духовного збагачення.
Я ніколи не шкодував про свій вибір, хоч мені й випадали нелегкі виклики. Уважаю честю вливатися в спасенну дію Ісуса Христа, доносити благу вість до інших. На мені, як на священнослужителеві, лежить велика відповідальність за те, як я навчаю свою паству. На цьому шляху завжди згадую слова святого Августина: «Моєї благодаті вам достатньо». Це цілковите уповання на Боже милосердя. А я тільки знаряддя в Його руках, яке ніколи не повинне відходити від благодаті. Або ж, цитуючи англійського письменник Гілберта Честертона: «Я тільки осля, на якому Ісус Христос в’їжджає».
В Україні тривають урочисті заходи з нагоди 30-річчя виходу Української греко-католицької церкви з підпілля. Які Ваші спогади про той період?
У нас удома був маленький перефотографований молитовник «Гостинець», який наші отці видали в Жовкві після першої Добромильської реформи. Молилися разом з мамою, опановували катехізис. До першого причастя я пішов дорослим.
Служби Божі, передачі на релігійну тематику слухали по радіо з Ватикану. Від часу до часу відвідували літургії в православному храмі.
Пам’ятається мені, як у нашому с. Сусолові, що в Самбірському районі Львівської області, пізно ввечері біля церкви Введення в храм Пресвятої Богородиці збиралися старші люди й читали молебень до Пресвятої Богородиці за вихід нашої церкви з підпілля і за те, щоб Україна стала вільною. Були там і діти. Учителі мали наказ розганяти школярів. Тих, хто «попався», потім карали низькими оцінками, проводили з ними антирелігійні бесіди.
Одного разу на Великдень я прийшов вдарити у дзвін. Мій друг не впильнував наближення сільського голови. Я таки втік, але мій піджак залишився в руках того партійця.
Якось мені доручили привезти святе причастя для людей, оскільки священник тоді не міг цього зробити. Жодного страху я не мав.
Також пам’ятаю, як 1988 року перші єпископи разом з відомим правозахисником Іваном Гелем поїхали до Москви з наміром відродити Українську греко-католицьку церкву. З ними був і наш добрий знайомий – блаженної пам’яті дяк Іван. Тоді думалося, що вони можуть не повернутися. Але на все була Божа воля. Ми молилися на вервиці, щоб з Господньою поміччю церква вийшла з підпілля. Співали молебні, збирали підписи, підтримували делегацію й постом. Це й тепер мені нагадує біблійну історію про Мойсея, який молився про перемогу для ізраїльського війська.
Коли ж єпископи повернулися, у центрі Львова зібралося багато людей, майоріли українські прапори. Звучали спільні молитви. Був там і я. Це момент великого піднесення.
Від’їжджаючи в Канаду, я взяв із собою прапора – свідка тих подій. Нині символ української незалежності зберігається в храмі Святого Василія Великого в Едмонтоні.
Ви відповідаєте за українську секцію на радіо Канади. Як готуєтеся до передач, які теми озвучуєте?
Коли я був ще студентом, о. Модест Гнесько (ЧСВВ), який провадив українське радіо в Канаді понад 18 років, пішов на пенсію. Тоді протоігумен провінції Пресвятого Серця Христового доручив вести передачі мені. Відтоді вже протягом 19 років щонеділі готую радіопередачі для авдиторії, яка не має змоги відвідувати храми. Це, зокрема, мешканці будинків престарілих. Особливий акцент роблю на розважанні недільних Євангелій. Щоб радіопередачі не повторювалися, додаю роздуми над молитвами, заповідями Божими, катехізисом. Є й особливі місійні проповіді та духовні піснеспіви. Друга частина кожної радіопередачі присвячена новинам церкви з усього світу. Це потребує великої праці. І тут вельми допомагають опановані студії, а також читання літератури на найрізноманітнішу тематику.
Соціологічні дослідження засвідчують, що з-поміж усіх націй українців у Канаді поважають чи не найбільше. Що Ви думаєте про це?
Це правда. Українців, які приїхали сюди, найбільше оцінили за відповідальність у роботі, за яку беруться. Але вони не лише гідно працювали та працюють, а й долучаються до окультурення материка, що також вимагає великої жертовності. Схвалює канадське суспільство й те, що своїх дітей українці віддають навчатись до вищих шкіл та університетів, де вони не лише показують добрі результати, а й здобувають різні наукові ступені. І навіть більше: знаю особисто тих людей, які тепер їздять в Україну й докладаються до розбудови тамтешнього суспільства.
Захоплює те, як вихідці з України бережуть свої культурні традиції та звичаї й діляться ними. Писанки, вишивку, борщ і вареники перейняли від нас і канадці. Шанують у тут наших людей ще й тому, що вони сміливо йдуть у політику, в армію й таким чином служать суспільству. Затребуваними в Канаді є часописи, які видають різні спільноти («Лицарі Колумба», «Католицька ліга українських жінок», «Апостольство молитви», «Клуб чоловіків» та інші) українською й англійською мовами. Усі ці чинники сприяють розвитку міцних українсько-канадських стосунків.
Знаємо, що у Вінніпезі, де Ви зараз проживаєте, гідно пошановані відомі світові геніальні постаті України – Тарас Шевченко, Іван Франко, Маркіян Шашкевич та ін. Яким ще чином докладаються священнослужителі Василіанського чину до розвою й ствердження України в Канаді?
Абсолютно все, що відбувається в України, ми сприймаємо як своє. Нам не байдуже. Тому після кожної радіоопередачі читаємо молитву за Україну. Молимось за неї й під час святих літургій. Проповідуємо мир і заохочуємо всіх (а до нас часто приїжджають значущі постаті українського політикуму) докласти максимальних і дієвих зусиль задля економічної стабільності й налагодження життя в Україні.
Особливою гордістю для нас є «Кобзар», випущений у нашій друкарні трьома мовами: французькою, англійською й українською, який розійшовся всім світом.
Я добре знаю продовжувачів роду Ольги Кобилянської, які плідно співпрацюють з нашою церквою, підтримують різні українські проекти. Серед них, наприклад, видання повісті «Земля» трьома мовами. До слова, у Квебецькому університеті цей твір вивчають і нині.
Через церкву мають зв’язок з Україною й продовжувачі роду Григорія Сковороди. Вони не тільки сприяють популяризації українських традицій, виданню книжок, а й цілеспрямовано збирають кошти та пересилають їх в Україну. І таких свідомих спільнот багато.
Не можемо не згадати про діяльність організації «Міст надії» (Благодійний фонд «Міст надії» заснувала Едмонтонська єпархія УГКЦ в м. Едмонтоні для піклування про дітей-сиріт та малозабезпечених з багатодітних сімей). Про неї говорять усі засоби масової інформації. Зокрема, під опікою цього фонду перебуває дитячий будинок «Дім надії» у Львові, яким опікуються сестри служебниці. Нині в цьому притулку проживає 22 дівчини з проблемних та багатодітних сімей.
Наші земляки, які бувають у Канаді, часто розповідають про особливу гордість – Український музей у Мондері. Розкажіть про нього і про найцікавіші експонати.
Так це славний музей. Створений він у 50-х роках минулого століття при монастирі Святих Петра і Павла, звідки починався розвиток Української греко-католицької церкви. У цьому ж монастирі засновано й першу українську друкарню. Випущені тут книжки особливо цінували в Україні за часів підпілля УГКЦ. Але варто наголосити, що перші музейні експонати зібрав священнослужитель із французько-канадським корінням – отець доктор Йосафат Жан, який був далекоглядною людиною і який належно прислужився Україні. 1910 року він спеціально поїхав в Україну, щоб вивчати українську мову та східний обряд. Натхненний митрополитом Андреєм Шептицьким, харизматичним засновником Національного музею у Львові, отець Жан почав збирати найрізноманітніші релігійні та етнографічні артефакти.
Гордістю музею є перше видання Острозької Біблії. Також тут зберігається багато цінних документів, у яких ідеться про організацію та життя церкви в Канаді, зокрема листування отців василіян та митрополита Андрея Шептицького. Музей має приватну бібліотечну колекцію та архіви, які ще не відкриті для громадськості.
Зберігається тут унікальний верстат відомого українського столяра Филипа Павлюка, який виготовляв кивоти та престоли до наших святинь та майстерно оздоблював церкви.
Надзвичайно дорогими є ікони та інші релігійні атрибути, які надихали наших праотців та додавали їм наснаги в розбудові української церкви в Канаді.
Особливої уваги заслуговують експонати, які відбивають побут українців першої хвилі еміграції. Поряд з ними сучасніші експонати засвідчують тісний зв’язок української та канадської культур.
Музей налагодив співпрацю з різними університетами, завдяки чому студенти з інших країн мають можливість досліджувати документи, світлини, наукові праці та залишати свої дослідження наступним поколінням.
Ви часто буваєте в України. Які зміни помічаєте і що вони, на Вашу думку, означають?
Найперше спадає на думку демократичність президентських виборів в Україні, які відбулися цієї весни. Вони засвідчили, що Україна стала зрілою країною, де воля народу має значення. Зміна президентів відбулася без фальшу. Але ми повинні продовжувати молитися та чувати, щоб цю свободу в нас не відібрали, щоб жодне життя не було змарноване. Адже Україна перебуває в стані гібридної війни.
Проте навіть під час війни, під час випробувань, які ще належить пройти, бо Україні потрібні дієві реформи чи не в кожній галузі, ми щоденно повинні складати подяку Богові за те, що можемо вільно молитися у своїй церкві. Кожен українець повинен усвідомити, що вільною й багатою держава стає не сама собою. Її потрібно творити, за неї потрібно боротися щодня на всіх рівнях у всіх сферах життя.
Галина Мельник
