Цього року минає 125 років від народження і 40 років з дня смерті славного ієромонаха, ісповідника віри о. Юліана Манька, ЧСВВ.
Іван (у монашестві – Юліан) Манько народився 17 травня 1892 року в багатодітній сім'ї, де було троє хлопців і троє дівчат, у Старому Яжові Яворівського району.
Перед Другою світовою війною був останнім ігуменом у Краснопущі, мав гарний голос і любив музику, організував при церкві духовий оркестр і написав ноти – як грати на мандоліні. Молодь і парафіяни його дуже любили. Навіть дозволив, щоб оркестр брав участь у Службі Божій. Але, на жаль, з початком війни оркестр розпався. Час німецької окупації для жителів Краснопущі й монастиря був періодом великого національного відродження, в чому велика заслуга о. Юліана Манька. Його шанували священики і вірні.
З другим приходом більшовиків як для села, так і для монастиря настали важкі часи. Працівники карних органів систематично навідувалися до монастиря і проводили обшуки, спалили монастирську бібліотеку. 1947 року монастир припинив існувати, а в його приміщеннях відкрили будинок перестарілих. Отець-ігумен переховувався між вірними в Краснопущі. Він вів звичайний сільський спосіб життя, сам готував собі їжу, ремонтував селянам годинники й таємно відправляв Службу Божу й молився. В 1949 році його забрали до Бережан на пересильний пункт в самій лише сорочці, та один із наглядачів подарував йому свою куфайку. Там пробув досить довго, поки його відправили в Казахстан, де він пробув десять років. Не раз згодом згадував про жахливі умови перебування у пересильному пункті.
Повернувся о. Юліан Манько з Казахстану після смерті Сталіна, під кінець 50-х років. Оселився в родини в Куликові біля Львова. Але НКВС не давав йому спокою, часто навідувався до нього. Одного разу отця забрали до Львова й тримали два дні, але відпустили. Тоді він добровільно поїхав у Казахстан. Там було багато наших людей, яких він таємно сповідав, хрестив, давав шлюби, святив паски. Через два роки повернувся до родинного села на Яворівщину. Там жив аж до смерті.
Коли виповнилося 50 років його священства, о. Богун каже мені: поїдьмо до отця Манька і привітаймо його з ювілеєм. Ми застали його хворим у ліжку. Приїздом зробили йому велику приємність. Вдруге ми їздили до нього з о. Богуном, щоб він послухав наспіви гласів, записаних на магнітофон «Весна», щоб дати молодим кандидатам можливість вчитися співу. Так я познайомився з о. Маньком і його родиною.
Місцевий священик Каструк, хоч і православний, добре ставився до о. Юліана. Отець постійно молився, вночі відправляв Службу Божу. Залишав Святі Тайни, і коли люди з навколишніх сіл приходили до отця сповідатися, він зразу їх причащав. Отець Манько також таємно святив паски.
Втретє я був в отця на похороні. Коли мені дали знати, що помер отець Манько, а це було 20 вересня 1977 року, я одразу пішов до монахинь йосафаток і попросив настоятельку, щоб зі мною поїхали сестри, які добре співають. Ми виїхали зі Львова попутнім автобусом досить пізно, взяли з собою всі речі для відправи. До хати ми потрапили аж ввечері, тому що пішки йшли через два села. В хаті ми застали, як читали «Псалтир», вклякли помолитися, а коли підвелися, люди звернули на нас увагу, бо побачили, що ми не місцеві. Я кажу до одного чоловіка: хочу бачити господиню, а він на те: «Я вас заведу до неї». Коли я зайшов до другої кімнати, то побачив багато жінок у чорному одязі, й питаю, хто мене знає. Одна жінка говорить: «Я вас знаю, ви приходили до отця». Я запитав, чи тут спокійно і чи можу правити Службу Божу. Вона сказала, що переді мною був отець Гоза і сестри-василіянки з Яворова, також мали Службу Божу і панахиду, то можу спокійно відправляти. Тоді я попросив приготувати води, щоб помити руки, а тим часом на хвильку вийду надвір, тоді будемо правити літургію, а відтак парастас.
Коли я повернувся знадвору і мив руки, почув, як хтось досить голосно сказав: «О, ще не встиг прийти, а вже миє руки». Я на це не звертав увагу, а коли прийшов, де лежав померлий, господиня попросила дяків зупинитися, тому що буде Служба Божа, але вони на це не реаґували, бо я був одягнений у світському й на той час ще молодий. Все ж вони затихли. Почалася Служба Божа і парастас. Сестри дуже гарно співали, так що люди були захоплені тим співом. Пхали одні одних, щоб подивитися на нас і послухати мелодійний спів. Наступного дня приїхали наші отці зі Львова – Дам’ян Богун (протоігумен), Єронім Тимчук, Макарій Грень, Антоній Масюк, і відбувся похорон.
Після смерті о. Манька мені випало обслуговувати цю родину і навколишні села аж до виходу з підпілля.
о. Володимир ПАЛЧИНСЬКИЙ, ЧСВВ