Майже всі василіянські святині більшою чи меншою мірою постраждали в радянський період, але цілком зруйнованою була лише церква Успіння Пресвятої Богородиці в Погоні. Це сталося 1958 року. Окупаційна влада не лише пограбувала, а й по-варварськи знищила її. Того травневого дня люди відправляли в храмі молебень до Матері Божої – уже без священика. Тих вірян-відчайдухів насильно виштовхали надвір. Було там і чимало дітей, у пам’яті яких назавжди закарбувалися дикунство й наруга над ними та їхньою святинею.
У роки незалежності на місці зруйнованого храму в Погоні постало аж чотири нові, серед них і величавий собор на честь чудотворної Погінської Матері Божої – головна святиня обителі. Історія їхнього зведення – це не міф про фенікса, який постає із попелу, але реальна історія про велику мудрість, жертовність і титанічну працю, початок якій поклала сильна віра людей, що на прославу Всевишнього будували храми як місце Його постійної живої присутності.
До Погоні щорічно линуть прочани з різних куточків України, ось і цьогоріч ясного вересневого дня парафіяни із села Межиріччя вирушили сюди на прощу. Кожен ніс у душі просьби до Бога: хтось благословення для нащадків; хтось – оздоровлення від фізичних і духовних недуг. Багато людей ішло з подякою за отримані ласки. Та всіх єднало спільне благання про мир в Україні.
Спочатку прочани взяли участь у богослужінні у величавому соборі, увінчаному п’ятьма золотими банями. Він має дві частини: нижню – храм Цариці Вервиці, та верхню – храм Погінської Матері Божої. Собор прикрашає панікадило з найвідомішими копіями чудотворних ікон Пресвятої Богородиці василіянських монастирів, що нагадують вірним про всюдисущість Діви Марії. На стінах висить кілька десятків копій образів Матері Божої з усього світу. Є серед них Римська із собору Санта Марія Маджоре, Вифлеємська, Єрусалимська, Ченстоховська, Ярославська, Холмська, Остробрамська, Синайська, Іверська, Мексиканська, Атонська, Вишгородська та інші. У центрі – чудотворна ікона Погінської Богородиці.
Усі прочани склали свої сокровенні наміри в руки Чоловіколюбця Бога. Безсумнівно, найближчим часом вони переконаються в тому, що Господь вислухав їхні молитви й сповнив найсокровенніші щиросердні бажання. «Бог хіба не оборонить своїх вибраних, які до Нього день і ніч голосять, і чи баритиметься до них» (Лк. 18:7).
Після Божественної літургії ігумен о. Никодим Гуралюк (ЧСВВ), що стояв біля витоків відродження святині в роки незалежності, провів екскурсію. У кожному слові о. Никодима відчувалося, що він живе цим місцем, саме тому його розповідь була дуже душевною і зворушливою. Відтак у трапезній церкві Преподобного Анастасія і мучениці Ірини, що стоїть на високому пагорбі, усі розділили трапезу, що є сакральним моментом у християнському житті.
Прекрасні, незабуті миті, осяяні сонцем і освячені молитвою, стали світлою сторінкою в Книзі життя прочан із Межиріччя, до якої вони не раз будуть звертатися, пригадуючи пережите й побачене разом, у великій парафіяльній родині, об’єднаній прагненням Бога.
Гостинна Погоня попрощалася з відвідувачами, які вирушили в Яремче, щоб насолодитися дивовижною красою природи. Тож в одній місцині наблизилися душею до Бога, а в іншій – споглядали діло Господніх рук – прекрасну частину світу. Тут усіх охопило відчуття якогось неймовірного щастя, що спливало від споглядання струнких, високих гір, укритих зеленими деревами, над якими густий туман, білий, як молоко, котився лавиною додолу. А з неба лагідно накрапав рясний дощик, спадав на людей, як свячена вода на Великдень, Йордан чи храмове свято, коли після окроплення почуваєшся очищеним.
Оці краєвиди, від яких годі відвести очі, відірвати серце – срібні потоки рік, величаві смереки, барвисті, наче писанка, гори, птаство небесне, оцю досконалу світобудову, придуману й утілену Творцем – чудовим архітектором і художником, – за світовідчуттям, уявою і прагненнями приймаєш за Едемський сад…
Та найбільше погляди прочан притягувала бурхлива річка Прут. Крізь прозору воду проглядало каміння, а краплі дощу зроджували бульбашки, що вкривали плесо. У ньому, як у дзеркалі, відбивалося синє, вкрите білими хмарами небо, але відбиття його було всуціль кольору індиго. Проте найголовніше те, що в плесі стрімкої гірської річки кожен побачив себе… І тут, у серці Гуцульщини, у серцях багатьох озвався жаль за втраченими можливостями подорожувати мальовничою Україною!
А по обидва береги Прута тутешні жителі продавали вироби, створені вмілими руками, у які вклали свій талант, душу, свою любов. Здебільшого це різьблені речі. Різьба – немовби гуцульське письмо, яким вони промовляють до світу. Це їхні коди, у яких міститься мудрість, обдарування та любов до всього, що дав їм Господь. Тож вони ще з давніх-давен, від діда-прадіда тут бережуть і розвивають традиції народного промислу.
Та й вишиванки гуцульських майстринь милують око і прикрашають кожного. Тут справджується відома легенда про сорочку: надягнеш її – станеш щасливий.
І байдуже, хто і скільки придбав сувенірів, адже найважливіше не купиш і не оціниш ніяким матеріальним еквівалентом – це незгладний спогад, враження від краси природи, барвистої картини, яку бережуть не на стінах домівок, не у скринях чи фондах, але в пам’яті людської душі, що збагачує, підносить її.
Коли настав час рушати в дорогу, прочани побачили, як високо в небі кружляли журавлі: мабуть, вони також не хотіли прощатися із цією місциною.
Після таких поїздок людина глибше сприймає наш чотиривимірний світ, у якому більш усвідомлено й певно йде у майбутнє, відчуваючи себе збагаченою і щасливою. А той гарний, багатий світ, який будуємо своїми помислами і діями, ми згодом, як хліб на рушникові, понесемо нашим ближнім. У цьому і є наша відмінність та перевага над тими, хто не має подібного досвіду і знання: для християнина ділитися красою, мудрістю, духовним багатством з людьми навколо – наче розламати одну хлібину на всіх, як це було в незабутній подорожі в Погоню, під час якої прочани з Межиріччя радісно осягали небесні та земні скарби.
о. Климентій Стасів, ЧСВВ