Коли ми дивимось на зоряне небо або на візерунки гілок, вкритих пухнастим інеєм, слухаємо дитячий сміх або занурюємось в духмяний простір степу, то завжди відчуваємо щось більше ніж те, що бачимо очима. Ця більшість, присутність неосяжної величі огортають нас любов’ю і турботою, надають сенсу всьому, що існує та робить наше особисте життя чимось надособистим.
Це є відчуття Бога, який живе в нашому серці. Присутність Бога є стрижнем Життя, без Нього все розпорошується, зникає, переходить у небуття. Коли наше серце відчуває Бога, тоді не існує вибору, яким шляхом іти по життю. Шлях стелеться перед нами, а ми лише слухаємо пісню щастя, коли тримаємось того шляху. Мене завжди захоплювали люди, які попри всі перешкоди зберігали в собі стрижень Життя, що поєднував їх з Небом. Про таких людей хочу розповісти.
Коли почалась війна на сході України, особисто в мене відбувся зсув свідомості. Все, що не розумілося раніше, стало таким прозорим та зрозумілим, з’явились мужність та сміливість, відчуття діяти в певному напрямку, щоб зберегти, перш за все, внутрішню цілісність, гідність та свою причетність до єдиного українського народу. Чим сильніше зростали хвилі паніки та хаосу навкруги, тим міцнішими та свідомішими ставали сили супротиву в моїй душі. Та, що дуже цікаво, поряд зі мною з’являлися такі ж самі чоловіки та жінки, юні хлопці та дівчата, літні люди та діти. Інколи ми зовсім не знали один одного, а інколи це були давні знайомі.
Постає питання: звідкіля в моєму народові й в мені, його маленькій часточці, з’являються сили супротиву в умовах, коли немає для цього ніяких зовнішніх об’єктивних обставин. Відповідь може бути лише одна – вона в існуванні Вищого Закону, відповідно до якого Україна та український народ потрібні Світові. Його доля не може бути вирішена купкою людей при владі. Вона залежить від тої спільноти, котра відчуває Вищий закон та діє відповідно до нього в найкритичніших та несподіваних обставинах.
Від початку війни з’явилась жага до знань про українську історію та культуру, а також до тих, хто мав у своїй душі неперерваний відлік українського часу. В моєму внутрішньому годиннику існувала прірва і перетнути її самотужки не виходило. Я почала шукати людей зі стрижнем Життя. При зустрічі з ними завжди з’являлись цікаві думки, відчувалась вічність існування, а кордони земного життя розширювались за обрій. Ці люди були незламні та нагадували моїх невтомних бабусь, Марію та Пелагію, які до кінця життя розмовляли винятково українською, співали особливі протяжні пісні, що мали присмак полину, та пошепки розповідали мені про Діву Марію та Христа.
Влітку 2014 р., коли залишки минулого спокою від близьких вибухів розлетілись у друзки і ми опинились над прірвою, балансуючи на тонкому дроті надії, згорнувся час мирного життя. Відлік часу почався в бік війни, відокремлюючи нас від іншого світу. Тепер ми всі знаємо, що війна ніколи не закінчується швидко. Вона починається заздалегідь передчуттям хаосу, а продовжується доти, поки не поглине певну кількість жертв – не обов’язково – життів. Гинуть мрії, надії, згасають вогники віри, люди втрачають себе. Хаос війни поглинає світло та стверджує темряву. Пляма темряви як епідемія розповсюджувалась на сході України, виокремлюючи її як самотній острів. Усі, хто міг, втікали з “острова”, але одночасно з цим явищем почали з’являтись люди зі стрижнем Життя та зупиняти пляму зневіри. Це були добровольці. Саме тоді я познайомилась з Лідією Ільків та її чоловіком Ігорем. Вони приїхали в Артемівськ (Бахмут) для надання медичної допомоги пораненим, а згодом, на території міста, започаткували медичну роту Національної гвардії України ім. М. І. Пирогова.
Будівля шпиталю на два роки перетворилась не тільки в місце надання медичної допомоги пораненим, але й у місце української культури. Лідія, за фахом вчитель української філології, прийшла на війну після Майдану. Вона втілювала в собі не тільки жертовність та патріотизм, а також велику любов до української культури. При шпиталі було створено бібліотеку, проводились цікаві зустрічі та просвітницькі заходи. В його стінах військові завжди знаходили прихисток, отримували гарячий чай та підтримку, а місцеві патріоти – натхнення і впевненість в своєму майбутньому. Поряд з шпиталем військові з Івано-Франківська збудували каплицю, в якій кожну неділю правилась капеланами різних військових частин служба Божа.
Лідія Ільків вперше привела мене до католицького храму, нещодавно відбудованому в Бахмуті (Артемівську), де кожної неділі після католицької служби отці Василіянського Чину з монастиря Званівки правили Божу Службу українською мовою. У Званівці, селі, що лежить неподалік од міста, ще в 90-х роках минулого століття було побудовано греко-католицьку церкву Преображення Господнього та монастир Чину Святого Василія Великого.
На службі мене вразила молитва до Серця Ісуса, особлива соборність та відчуття присутності Божої Ласки. Воно огортало кожну людину подібно сріблястому світлу, що заповнювало невеличкий храм та дзвінко відлунювало спільною молитвою. Що то було за відчуття! Не можна повністю його пояснити, але воно було схоже на відчуття домівки в спогадах про дитинство, коли все було ціле та райдужне як ранкове липневе сонце, котре тільки-но визирнуло з-за обрію.
Цікаво те, що це відчуття не було штучним або нав’язливим, воно ніжно заповнювало серце та починало природно жити в ньому, розфарбовуючи світ навкруги в більш глибокі та яскраві відтінки. З ним я залишалась собою, але починала чути та бачити ширше й глибше.
Пізніше я почала цікавитись історією Чину Святого Василія Великого, відкрила для себе велич постаті Владики Андрея Шептицького та важливу роль Української Греко-Католицької Церкви в збереженні духовних цінностей українського народу. Народ існує доти, поки є його духовна спільність, його зв’язок з Богом. З плином часу нас чекають історичні узагальнення та висновки, але вже зараз можна констатувати, що постійні молитви на Майдані, під час військових дій на Сході та по всій Україні – це не тільки виконання обряду. Це Божа Поміч, яка сходить на Землю через серця звичайних людей, відкритих до Бога.
***
Мій народ, попри всі негаразди, зберіг у собі промінь чистої віри. Це неможливо довести, але можливо відчути. Саме це я відчувала, спілкуючись з двома літніми жінками села Званівка на прізвище Шваник. Їх обох звали Маріями. Мене дуже цікавило питання, як вони зберігали греко-католицьку віру. З їх розповіді я дізналась, що у 1951 р. на Схід України було переселено мешканців села Ліскувате, територія якого переходила до Польщі. До села Званівка Артемівського району перевезли українські родини. Русифікація не торкнулась їх так глибоко, як це відбувалось у східних реґіонах, тому вони везли з собою не лише речі, але й українську культурну традицію. Пані Марія показала ікони, які тоді привезла з собою родина, та скульптуру Божої Матері з сільського храму. Невеличка хата поважної пані була схожа на храм. На стінах ікони. В спальні більшу частини стіни займає альков із скульптурою Божої Матері. Простір хати прозорий та чистий. Розповідь про тяжке життя не засмучує її. Пані Марія, весь час усміхаючись, каже: «Щаслива тим, що дожила до того часу, як прийшла Україна в село».
Далі вона розповідає про те, як переселенці ходили до хати однієї жінки і тайно молились. Звали жінку Анна. Вона вмикала приймач, настроювала його на хвилю Ватикану. Всі присутні мали можливість слухати Службу Божу та молитись. В 70-х рр., як розповідала пані Марія, приїздив греко-католицький священик із Західної України. Службу Божу правив у хаті пані Анни. Але під час другого приїзду священика отруїли (очевидно, спецслужби). Більше до Званівки священики не приїжджали.
В 90-х рр. XX ст., коли Україна, – за словами пані Марії, – “почала повертатись”, громада Званівки вирішила на території села збудувати греко-католицьку церкву. На загальні збори громади приїхали представники влади у справах релігії та заборонили будівлю. Але тоді втрутились активісти «Дзвону». Як розповідали жінки, «Дзвін» об’єднував українську інтелігенцію з різних куточків світу. Він був створений В’ячеславом Чорноволом для відродження та підтримки української культури. Представники «Дзвону» приїжджали до села, спілкувались з людьми та виступали в клубах, ходили по хатах. Серед них були впливові люди, журналісти, культурні діячі. Тоді, на зборах громади, вони наголосили на необхідності створення саме греко-католицького храму задля підтримки волевиявлення більшості, тому влада дала свою згоду.
Гроші збирали всім селом. А коли почали споруджувати церкву Преображення Господнього, з’явився меценат з Німеччини пан Вольф та остаточно допоміг будівництву. Першим священиком церкви став о. Мирон Семків, монах Чину Святого Василя Великого, він же був першим будівничим храму. Пані Марія показувала фото з журналу, на якому зображене відкриття першої української школи в Донецьку та її освячення отцем Мироном.
У 2016 р. під час перебування в Крехівському монастирі Василіянського Чину ми дізнались, що в 90-х роках минулого століття отець Василь Мендрунь започаткував місію отців василіян на Схід України. Таким чином, наприкінці XX ст. на Сході України, за 100 км. від Донецька, в Званівці, в мальовничому місті біля крейдяних схилів, звідкіля відкривається захоплюючий простір, з’явився греко-католицький храм і монастир Чину Святого Василія Великого.
***
Повертаючись до війни 2014 р., яка охопила мою Батьківщину несподівано та жорстоко, згадую те становище розпачу та занепаду духу, яке панувало серед населення. Минають місяці й роки… Люди починають згадувати лише те, що було, а не те, що відчувалось. Кожен історичний час має свій присмак, свою внутрішню сутність, яка з плином часу вивітрюється подібно аромату зів’ялої квітки. Свідки подій – це не тільки свідки того, що відбувалося, а, по-перше, того, що відчувалося.
Тоді, в 2014 р., руйнувались наші уявлення про те, що таке життя. Прірва страху поглинала людей, насувалось небуття. Рятуватись можна було лише через Бога. Можливо, колись історики закарбують це явище, але як свідок подій можу вже зараз сказати, що нас врятували щирі молитви людей, які не вважали себе рятівниками. Так сталося, що Званівка опинилась затиснутою між двома вогнями. Крейдяні пагорби, на яких розкинулось село, були дуже важливим стратегічним об’єктом. Тому вони обстрілювались з обох боків. Але під час обстрілів служба Божа в храмі Преображення Господнього не припинялась. При кожній службі були миряни, звичайні мешканці міста. Коли священик попереджував їх про небезпеку, пропонуючи залишатись вдома, вони все одно йшли до храму. В ті важкі часи до села не залетів ні один снаряд, вони перелітали через село, не зачіпаючи його.
***
Ми живемо в матеріальному світи, де більшість згадує про Вищий світ лише в окремих випадках. Ми переживаємо безліч почуттів, але серед них є найважливіше: любов до Бога. Ті люди, котрі чують Голос Бога в своєму серці, під час лиха та скорботи стають центрами розповсюдження Божої Ласки та спокою серед людей. Під час війни я відчувала й бачила особливу потребу в зверненні до Бога у військових. Тому така велика відповідальність постала перед капеланами. У нас не було створено інституту капеланства, їх швидко навчали та обирали на добровільній основі. Я була знайома з отцями Романом, Павлом, Петром, Олександром, Сергієм, Василем, Йосипом, – вони служили Богові через службу хлопцям на передовій, в шпиталі, в складних умовах військового життя. Всі вони були для мене людьми зі Стрижнем Життя, їм хотілося вірити, звертатися до них по допомогу та душевний спокій – і це розповсюджувалось навкруги.
Настане час, коли історія буде враховувати те, що сьогодні ми називаємо метаісторією, – зв’язок людини з Вищим Світом. Україну чекає світле майбутнє саме тому, що наш народ, попри всі перешкоди, зберіг зв’язок з Богом та продовжує його тримати.
Літні жінки Марії в Званівці, о. Сергій, який мріє відбудувати церкву Віри – Надії – Любові та матері їх Софії в Пісках, о. Мирон, о. Павло та інші монахи Чину Святого Василія Великого, для яких Східна Україна стала рідною землею, військові медики Ігор та Лідія Ільків, волонтери Світлана, Наталя, Сергій, Микола, військові Ігор, Володимир, Мирослава, звичайні школярі Петро та Сашко, друзі зі Львова Петро та Ольга, а ще велика сила інших людей спрямовують свої думки в майбутнє, в якому існує Бог, Божа любов та ласка, що вже сьогодні входять в світ через їхні людські серця.
Вікторія БАК,
кандидат педагогічних наук,
вчителька, відмінник освіти України
(м. Бахмут Донецької області)