Народилася с. Володимира в 1929 р. в с. Підпечери Тисменицького р-ну Івано-Франківської обл. у звичайній сім’ї селян-землеробів. Найважчі часи були в період воєнних облав: були поляки, потім москалі (1939 р.), а згодом німці 1941 р.
У 1944 р. Почалася облава «Красної Армії» в нашому селі. Більшовики почали робити чистку: вивозити селян, молодих хлопців на заслання. Мій тато сховався на стриху. Мені було 15 років. Якраз тоді народився брат, і треба було робити хрестини. Я плакала, благала представників з району, які приїхали по мого тата, щоб не забирали його. І вони його відпустили. Я молилася сильно до Матінки Божої, і Вона допомогла.
Пригадую собі ще перед тим я також сильно молилася до Матері Божої за свою маму, яка сильно захворіла на легені. І молитва була почута. Тато відвіз маму на рентген, і лікарі були здивовані, позитивними результатами: мама була здорова. Лікар сказав до нас з татом: «Напевно у Вас в родині хтось має велике щастя, або сильно молиться, що Бог його почув, і ваша мама чудесним способом вийшла з тієї важкої недуги».
У селі часто були випадки, що свої здавали своїх. Одні одних боялися, не довіряли навіть найближчим. Так сталося, що й сільський голова не раз видавав невинних людей, і їх вивозили далеко на заслання як ворогів народу. Пізніше бандерівці вбили його.
Одного дня тато з мамою здавали свою норму збіжжя за приписами державних законів. Потім заплатили секерацію. Декілька днів по тому приходять до нашої хати представники державного апарату і кажуть до тата: «Збирайтеся! Їдете на Сибір!» Вони представили якесь безпідставне звинувачення батькові в антидержавній діяльності. Хтось із села доніс на нього. Нас настрашила така звістка. Але виходу не було. Ніякі благання на цей раз не допомогли. Треба було збиратися в дорогу. Тато, мама я і брат нашвидкуруч зібрали найнеобхідніші речі та й поїхали до Коломиї. А звідти товарним поїздом нас повезли в далекий Сибір. Сестра втекла і залишилася тут. Вона пропонувала мені втекти разом з нею, але я не хотіла відпускати маму, тому вирішила їхати разом з усіма.
Ми їхали майже місяць. Доїхали потягом до річки Сени, а через річку — пароплавом. А потім вантажними машинами нас повезли далі в Селемджинський район Амурської обл. Там було багато вивезених українців, і також з нашого села. У цій місцевості дуже сурові погодні умови: майже круглий рік зима — з вересня до квітня. До нас, українців там ставилися як до дешевої робочої сили, часто принижуючи елементарну людську гідність, ставили недосяжні робочі плани, вимагали надзвичайної продуктивності та якості праці. Незалежно від статі, всі ходили на роботу на лісоповал. Це була важка праця, після якої ми були дуже виснажені. Нам дали пилку в руки і твердо наказували заготовляти дрова 6 метрів довжиною. Я з роду не тримала пилки в руках, тому не вміла нею добре користуватися, а тут прийшлося різати. За неякісну роботу накладали штрафи та різноманітні покарання. Наприклад, за одне завішене дерево стягували штраф 5 рублів. А це було дуже багато. Одного разу ми з напарницею з Косівського району зрізали дерева, і за день ми завісили 5 модрин. Тато мусів платити 25 рублів за мене. Десять років я з батьками і братом перебувала у Сибірі. Важка праця, брак елементарних речей, суворий клімат були не так обтяжливими, як те, що не було можливості висповідатися. Нікого зі священиків поряд не було.
Нас відпустили завдяки оскарженню, яке подала моя сестра Ольга, та, що залишилася в Україні. Одного разу до неї підійшов її знайомий і сказав: «Олю, давай я напишу скаргу, що твого тата з родиною вивезли безпідставно». І вона написала. Незадовго після смерті Сталіна почали переглядати справи вивезених. Якось приходить до нас лист з міліції з повідомленням, що нашу справу взяли на розгляд. Переважно з Сибіру людей повертали не у рідні помешкання, навіть не в рідну область. А навпаки, людей із Заходу селили на Схід: на Донеччину, Луганщину тощо. А нам дозволили їхати до своєї рідної хати. Всі ми звичайно дуже зраділи, що не прийдеться їхати знов на чуже місце, що знову повернемося на рідний поріг, у свою оселю, де проходило дитинство, де все дихало молитвою та рідними українськими звичаями. Повернувшись додому, ми не застали нічого вцілілого: майно було конфісковане, хата та подвір’я занедбані. Хату розікрали, навіть каміння з-під хати позабирали. За відібрану корову нам повернули, правда, 150 рублів.
У Сибірі я сильно простудила ногу. На два роки я поїхала в санаторій на лікування до Ворохти. Лікар Крижановський поклав мені на ногу звичайний гіпс, і невдовзі виписав, бо хотів за лікування грошей. А грошей у нас не дуже було, бо витратили багато на дорогу з Сибіру додому. Я продовжувала проживати у Ворохті. Півтора року я з ліжка не вставала. Потім півроку на костилях ходила.
Там, у санаторії, була зі мною на лікуванні дружина одного священика Стрельбицького. Вона знала священика з мого села, якого теж вивезли на Сибір. Я розповіла цій жінці про те, що я 10 років не сповідана і дуже хотіла б до сповіді. І вона сказала, що може написати до свого чоловіка листа, і він приїде та й висповідає. Вона мені довіряла, а я їй. На другий день отець приїхав. Я висповідалася зі всього свого життя. Отець написав мені молитви, дав вервицю. А я ще не вміла молитися на вервиці. Пані їмость мене навчила. Я все ходила до того отця на Службу Божу. Він відправляв по хатах в Івано-Франківську. Туди ходили також сестри. Там я познайомилася з владикою Павлом Василиком, теперішнім Митрополитом Володимиром Війтишиним, владикою Миколою Сімкайлом.
У 1972 р. після Служби Божої до мене підійшла одна сестра Євхаристка і запропонувала мені вступити до їхнього Згромадження. Я погодилася. Там відправляв о. Петро Біль. Він мені дав облечини, а через якийсь час тимчасові обіти.
Одного разу владика Павло відправляв в с. Надорожній. Було може з 10 людей. Приїхала міліція. Ми закрилися в хаті. Думаємо, що робити. Я дала владиці велику хустку, а інша жінка мала дві спідниці, і дала одну владиці. І владика скрито вийшов чорним ходом закутаний в хустку та спідницю. Коли ввійшла міліція до хати, почали вперто шукати і питати за отцем («попом», як вони його називали). А всі дружно потвердили, що ніякого попа тут нема. А тим часом отець спокійно пішов собі.
Пізніше я почала ходити на Службу Божу до Стрельбицьких. Якось я зустрілася з с. Маркіяною, ЧСВВ, яка запропонувала мені перейти до Василіянок. Вона запросила мене на зустріч з Владикою Павлом і поговорити з ним. І я запиталася Владики, чи можна мені переходити до Василіянок. Він сказав, що можна, але треба йти до Владики Дмитерка. Я відчула велике покликання до Сестер Василіянок. Ми з с. Маркіяною пішли спочатку до матері Мирослави, ЧСВВ. Вона мене прийняла до Чину, і сказала, що вже не треба йти до владики Дмитерка. Батьки мої вже повмирали: тато помер в 1970 р., а мама в 1972 р. До Василіянок я вступила в день св. Макрини (1 серпня 1972 р.). Тут я вже навчилася читати, користуватися церковними книгами, розуміти Службу Божу. Мати Мирослава дозволила мені прийняти облечини, які вділив мені о. Єронім Тимчук, ЧСВВ, а також пізніше перші обіти. Вічні обіти я скала вже в 1993 р., коли Церква вийшла з підпілля.
До 2002 р. я жила в себе вдома в с. Підпечерах сама. В мене були Найсвятіші Тайни, відправлялася часто Служба Божа. Або Владика Василик, або владика Сімкайло приїжджали до мене. Владика Війтишин одного разу приїхав машиною серед білого дня на Великдень, який тоді випав у травні. Відправили Службу Божу, потім маївку. Машина стояла надворі, всі бачили її, але нічого не казали. Сусіди знали, що в мене правлять Службу Божу, однак ніхто не доносив на мене.
Сестри не раз приїжджали до мене і просили йти жити до монастиря, але я не хотіла, бо переживала за свою хату. Якось я натрапила на слова у Святому Письмі: «Хто любить батька або матір більше, ніж мене, той недостойний мене» (Мт. 10:37). Я подумала собі, що хату все одно колись прийдеться лишити, з собою не заберу. І в 2002 р. так я перейшла жити до монастиря Сестер Василіянок в Івано-Франківську. Тут вже було близько 30 сестер. Хату переписала на доньку свого брата. У монастирі мене завжди брали на роботу в полі, господарстві. Праця тісно перепліталася і освячувалася спільною молитвою. Кожного дня Служба Божа, Святе Причастя, Вервиця. Я складаю щиру подяку Богові за Його прещедре милосердя, Матері Божій, до якої молюся ціле життя, і яка мене ніколи не опускала, особливо в найтяжчі хвилини мого життя, за Її материнську любов і опіку. Молюся завжди за живих і померлих, які найбільше потребують Божого милосердя.
Розповідь слухав і записав о. Віталій ПОПАДЮК, ЧСВВ
