Василіянський Чин Святого Йосафата цього року відзначає свій 400-літній ювілей. Про роль та значення Чину в історичній площині, важливість і перспективи його діяльності розповідає отець Єронім Грім, віце-ректор Василіянського інституту філософсько-богословських студій ім. митрополита Йосифа Велямина Рутського.

Основні віхи становлення ЧСВВ

Василіянський Чин Святого Йосафата заснований на духовній спадщині святого Василія Великого, а своєю організацією приблизно в такому ж вигляді, як він існує сьогодні, він завдячує митрополитові Йосифові Веляминові Рутському і святому Йосафатові Кунцевичу.

За час існування Василіянського Чину було два великі періоди нищення і «забуття» його історії. Так, перший період почався після того, як російський уряд скасував Унійну Церкву в Білорусі, Литві й на Правобережній Україні. На цих територіях наша Церква і Чин були практично стерті з лиця землі – тепер це православні монастирі й храми, римо-католицькі костели або руїни. Другий період тривав під час недавнього панування комуністично-атеїстичного режиму, коли здобутки Чину першої половинии ХХ ст. були насильно знищені. Через це сучасні василіяни досить мало знають про своїх славних попередників, й тому теперішній ювілей 400-ліття, як зауважує отець Єронім, − це чудова нагода пригадати свою історію.

Харизма Василіянського Чину

Мета Василіянського Чину – шукання у всьому Божого вподобання і освячення ченців через практикування євангельських рад, згідно з правилами Чину. Це, зрештою, універсальна мета для всього монашества. Те, що відрізняє Василіянський Чин від інших чинів чи згромаджень, − аспекти його діяльності, які ще по-іншому називають, «харизма». Часто говорять про «харизму засновника» того чи іншого монашого чину або згромадження, тобто про напрямні діяльності, тон, який задав засновник монашій організації. Щодо Василіянського Чину, то харизму йому надав у світлі правил святого Василія Великого і потреб З’єдиненої Церкви Київський митрополит Йосиф Велямин Рутський, коли скликав до свого маєтку в Новгородовичах на Білорусі капітулу монахів з п’яти унійних монастирів Київської церкви, об’єднав їх під проводом одного настоятеля – протоархимандрита, централізував їх й надав назву – Віленська Конгрегація Пресвятої Тройці (від назви головного монастиря у Вільнюсі), або Руський Чин святого Василія Великого

Варто зауважити, що тривалий час Василіянський Чин був «школою єпископів», бо всіх єпископів і митрополитів нашої Церкви обирали винятково з його лав.

Місія: від душпастирської праці до суспільної ролі

Якщо східному монашеству притаманний контемплятивний (споглядальний) спосіб життя, то митрополит Рутський додав до цього активну складову – ченці-василіяни мали виконувати всебічну душпастирську працю, проповідувати Слово Боже, приділяти увагу шкільництву, видавничій справі тощо. По суті, як наголошує о. Єронім Грім, на вказаних видах діяльності Василіянський Чин намагався зосереджуватися впродовж цих чотирьох століть. Сьогодні василіяни й надалі присвячуються душпастирству, провадять парохії, проповідують Слово Боже під час реколекцій і народних місій.

Шкільництво колись було винятково справою Церкви, і василіяни свого часу провадили одночасно близько двадцяти колегій по всій Речі Посполитій, а крім того, багато менших примонастирських шкіл. Теперо світа в підпорядкуванні держави, однак, наприклад, в Україні, зауважує отець Єронім, Чин надалі провадить колегіум у Бучачі на Тернопільщині.

Свого часу василіяни мали кілька потужних видавничих центрів і друкарень: у Почаєві та Уневі, а також у Вільнюсі (Литва), Супраслі (Польща). В новітній період Чин також заснував типографії поза межами України – у Румунії, Бразилії, Аргентині, Канаді. В Україні дотепер успішно функціонує Жовківська василіянська друкарня та видавництво отців-василіян «Місіонер».

Василіянський Чин – це чернеча спільнота світу

Свою діяльність Василіянський Чин розгорнув у багатьох куточках світу у зв’язку з великими міграційними хвилями українців з кінця ХІХ ст. У той історично важливий період, як наголошує віце-ректор, одруженого священства не сприймали в Америці й Канаді, а оскільки священиків-целебсів було мало, до діаспори їхали василіяни-монахи.

«Згідно зі статистикою, від квітня 2016 року всіх василіян у світі – 529. Якщо поглянути на цю цифру в масштабах світу і всієї Католицької Церкви – то це крапля в морі, але якщо оцінювати кількість ченців у масштабах УГКЦ та інших Східних Церков, то це зовсім не мала цифра», − говорить отець Єронім.

Із лона ЧСВВ виходять видатні постаті

За чотири століття свого існування Василіянський Чин як організована і централізована структура дав Церкві багато славних особистостей. До декого із них ми тепер молимося, як-от до священномученика Йосафата Кунцевича, блаженних священномучеників Йосафата Коциловського і Павла Ґойдича, преподобномучеників Дрогобицьких Северіяна Бараника, Йоакима Сеньківського і Віталія Байрака…

Чин дав Церкві й чимало богословів, літургістів, а найбільше – істориків. Згадаймо хоча б давніших Ігнатія Кульчинського та Ігнатія Стебельського, з новітнього періоду – Йосафата Скрутеня, Романа Луканя, Атанасія Великого, Ісидора Патрила, Михайла Ваврика та інших.

Про перспективи Чину

Упродовж минулих століть, а особливо в останній період, Василіянський Чин дещо «розгубив» свої первісні харизми, точніше, – поділився ними з іншими: новими чинами і згромадженнями в УГКЦ, державою, але, як відомо, для монашества в Церкві праці завжди багато… Важливо, наголошує, о. Єронім Грім, «щоб Василіянський Чин святого Йосафата відповідав на виклики часу і потреби Церкви. І ми намагаємося це робити…»

Роль Василіянського Чину як повноправного члена УГКЦ в історії українського народу, вважає дослідник ЧСВВ, кандидат історичних наук Мар’ян Лозинський, без сумніву, є надзвичайно помітна й жертовна: «За 400 років ЧСВВ зазнавав, зрештою, як і вся Україна, то злетів, то занепаду. Тисячі монахів – від братів до єпископів – були жорстоко закатовані або вислані до Сибіру. Але жодні випробування не змусили василіян зректися свого покликання. Має рацію василіянський історик о. Юліян Катрій, який стверджує, що ЧСВВ має своє національне забарвлення і національне спрямування».

Міжнародне становище отців василіян основується на нерозривному зв’язку з Апостольською Столицею. Саме в Римі вони завжди знаходили підтримку, особливо за часів Радянського Союзу. Варто наголосити, що Головна Управа Василіянського Чину сьогодні є саме в Римі.

Релігійно-національна та культурно-просвітницька праця василіян приносила і приносить добрі плоди для суспільства, сприяючи створенню позитивного іміджу України у світі.

Оксана Гоцур