Продовження статті, поч. у №12
4. Ліквідація монастирів і опір режимові
Одразу після ліквідації майно Боронявського монастиря передали колгоспу ім. Большевика, а церква й дзвіниця залишилися у колгоспному дворі. Колгоспними стали, як подає І. Клованич, і 9 корів, 12 свиней, бджоли, кури. У квітні 1948 р. монастирську церкву віддали у «безкоштовне і безтермінове» користування православної громади, котра вже мала інший храм. 27 квітня того ж року настоятель православної громади о. Йосиф Ілюк прийняв від окружного секретаря виконавчого комітету Волощеньки та голови сільради Ковгазя інвентар церкви. Надалі у 1948-1949 рр. відпусти у монастирському храмі проводили за участі православного єпископа, але все зійшло нанівець до 1953-1954 рр. Аналогічно, тільки протягом двох років, проіснував дитячий садок, відкритий у корпусі келій в 1949 р.
Тим часом «зігнані» до Імстичева василіяни у складних обставинах проявляли стійку опозицію до тоталітаризму. Після того, як 35 священиків краю, які перейшли на православ’я, 28 червня 1949 р. проголосили про скасування Ужгородської унії 1646 р. і про «возз’єднання» ГКЦ на Закарпатті з РПЦ, ченці в Імстичеві не визнали такого акту:
«Виявляється, що це єдине місце в Закарпатській області, де ще є монахи-уніати. Але що це за монахи! У мене склалося тверде переконання, що це скупчення українських буржуазних націоналістів і при тому не без того, щоб вони не мали певних зв’язків з бандерівцями, які просочуються сюди з суміжних західних областей», писав уповноважений у справах РПЦ при Раді міністрів СРСР по УРСР П. Ходченко.
Тож 17 вересня 1949 р. виконком Закарпатської обласної ради прийняв рішення № 0360 про передачу будівель Імстичівського монастиря РПЦ. У квітні 1950 р., на Великдень, монахів арештували і згодом заслали до Сибіру та в інші віддалені регіони СРСР. Частині ченців запропонували розійтися по домівках, що вони зробили з благословення протоігумена провінції.
5. Отці Дребітко і Завадяк: ув’язнення й підпілля
Останній боронявський ігумен о. Й. Завадяк після закриття монастиря отримав від владики Т. Ромжі призначення на парафію у с. Діброва на місце заарештованого о. Симеона Поппа. У березні 1949 р. влада заборонила йому служити і запропонувала перейти на православ’я – отець відмовився. 16 липня 1950 р. НКВС заарештувало василіянина. Його засудили до 25 років ув’язнення, яке відбував у таборах Воркути в автономній республіці Комі.
До 25 років позбавлення волі 12 квітня 1951 р. Закарпатський обласний суд засудив о. Д. Дребітка. Цього ж ченця уже 25 березня 1955 р. Верховний суд УРСР засудив до 10-річного позбавлення волі. Його реабілітували аж у 1992 р.
У 1953 р. монастирський храм у Бороняві перетворили на склад овочів, фруктів та зерна, його віддали колгоспові. Того ж року розібрали понад половину будівлі монастиря. Проте місцеві вірники, незважаючи на закриття обителі й храму і всупереч прогнозам ідеологів про «смерть релігії», продовжували приходити на це місце для молитов, співали релігійних пісень, палили свічки і робили обхід довкола церкви на колінах.
У 1955 р. виконком Хустської райради уклав угоду про передачу монастирської церкви у безплатне і безстрокове користування православній громаді. Тоді ж, у середині 1950-х рр., настоятель православної парафії у Бороняві єромонах Гавриїл намагався перейняти монастирську церкву і розпочати там служіння. З ініціативою служити Літургію і давати відпуст на празник св. Пророка Іллі, він звернувся в канцелярію Мукачівсько-Ужгородської єпархії РПЦ, а звідти відповіли негативно: «крім престольного празнику (тобто, Благовіщення – прим. ред.) інші служби як відпуст, не благословляється. Єпископ Іларіон». Резолюцію «Вірно» під цим листом наклав уповноважений Ради у справах РПЦ в області А. Шерстюк . Однак здійснити ці плани не вдалося – 21 червня 1956 р. із таборів був звільнений боронявський ігумен о. Й. Завадяк. Він, як і сотні інших греко-католицьких священиків, потрапив під амністію. Таким чином, станом на 6 серпня 1956 р. із 344 репресованих духівників в Західну Україну, у тому числі Закарпаття, повернулися 243. Звільнені отці, попри заборону влади, розпочали працювати для духовних потреб вірників. Отець Завадяк поселився у Хусті, влаштувався на роботу в Рокосівський кар’єр неподалік міста і зайнявся підпільним служінням.
6. Відпусти – попри заборони
На свято Іллі, 2 серпня 1956 р., у Бороняві вірні вирішили провести відпуст. Як повідомляло керівництво у таємній доповідній записці, обласний уповноважений А. Шерстюк, що підготовка значно пришвидшилася після того, як о. Й. Завадяк відвідав своїх довірених осіб у селі. Напередодні празника до Церкви Благовіщення прийшли біля 200 вірників, а в саме свято – 250-300. 15 жовтня 1956 р. виконком Хустської райради прийняв рішення № 282 «Про передачу всіх монастирських приміщень в с. Боронява» районному відділу освіти для розширення семирічної школи, але до наступного року жодних дій, спрямованих на втілення цього, влада не робила.
У 1957 р. вірники звернулися до православного архієпископа Варлаама по дозвіл на відпуст, але той відмовив і наказав священикам довколишніх сіл оголосити про це, а боронявському настоятелю – щоб служив тільки у парафіяльному храмі. Також жителі Бороняви у цей час зверталися до голови Президії Верховної Ради СРСР Климента Ворошилова з проханням дозволити служити у монастирському храмі.
За декілька днів до празника св. Пророка Іллі 1957 р. боронявські жінки прийшли із драбинами до церкви Благовіщення і побілили вапном її стіни. Приблизно у цей же час райвиконком опломбував монастирську церкву як аварійну, але 1 серпня 1957 р. у Бороняві зібралися біля 200 вірних, переважно жінок і дівчат, яких секретар місцевої партійної організації Л. Цвєтков і голова сільради П. Лемко намагалися розігнати.
«Зі слів тов. Цвєткова, віруючі прийшли з сіл Драгово, Золотарево, Бистрий, Велятино, Березово Хустського району. Були віруючі із с. Тересва Тячівського району, а також з Рахова, Ясіня і Середнього Воляного та ін.».
2 серпня 1957 р. до цих вірників зійшлися ще люди з Хуста, самої Бороняви, а також з Іршавського району. Серед тих, хто зібрався на відпуст греко-католиків до Бороняви у 1957 р. уповноважений називав і родичів комуністів, а також сестру секретаря Хустського райкому комсомолу Михайла Величка. Люди давали пожертви на церкву, які збирала Анна Лемко, а десятеро місцевих чоловіків заприсяглися перед Розп’яттям і Євангелієм бути вірними Римському престолу та справі унії. Цвєтков також говорив, що зранку 2 серпня у Бороняві був о. Й. Завадяк, який прагнув відслужити Літургію.
7. «…приходив розганяти людей із каменем у руці»
Секретар колгоспної парторганізації із представником сільради знову пішли розганяти людей, за що у голову партійної організації кинули пляшкою і вдарили у бік. Приїхала міліція і заступник начальника райвідділку, другий у цивільному спільно з Цвєтковим вкотре пішли до храму, двері якого вже розпломбували. Коли Цвєтков спробував зайти до церкви у капелюсі, люди почали вигукувати: «Чого ви на них дивитеся. Бийте нехристів. Бийте комуністів. Бийте жидів». У партійних і державних функціонерів полетіли камені.
«Один камінь зачепив обличчя п. Цвєткова. Побачивши розпечену ворожу ситуацію, товариші пішли у сільраду. Дорогою затримали учня Хустської середньої школи – сина бухгалтера Хустського РайОНО, який підкрадався, щоби кинути камінь в Цвєткова. П. Цвєтков і Лемко називали мені прізвища жінок, які кидали в них камені. Під час бесіди з п. Цвєтковим і п. Лемко прийшов до сільради член партії Тимко І. І. Він почав розказувати, що після партійного зібрання на пропозицію Цвєткова 10 осіб комуністів пішли до колишньої монастирської церкви розганяти віруючих, що там зібралися. Цвєтков виривав у віруючих свічки, розкидав і ламав їх, перекидав і розкидав кошики з продуктами віруючих. В цей час піднявся шум і крик жінок та дітей. Тимко вважає, що дії секретаря парторганізації неправильні, тому, що викликали тільки озлоблення і активність віруючих. Внаслідок таких дій секретаря, на ранок до церкви зібралося в декілька разів більше віруючих».
Згодом до сільради прийшли шестеро літніх жінок, які підтвердили слова Тимка і додали, що 2 серпня секретар парторганізації приходив розганяти людей із каменем у руці. Роблячи висновки по стану справ у Бороняві, А. Шерстюк запропонував задовольнити прохання православної громади і дозволити їй служити в монастирському храмі.
Рішенням Закарпатської обласної ради № 533 від 10 жовтня 1957 р. передачу церковного приміщення під школу, а також реалізацію намірів розібрати храм і церковний будинок, заборонили. Водночас райраді запропонували розірвати угоду із православною громадою про передачу їй монастирської церкви.
Описану ситуацію у Бороняві того часу можна сміливо назвати одіозною. Радянський режим не визнавав право греко-католиків на існування, але його бюрократична машина, наразившись на опір вірних, не наважувалася зруйнувати місцеві храми. Таким чином, чиновники не знайшли іншого виходу, як закріпити за православною громадою села всі три церкви: 1) дерев’яну монастирську Благовіщення площею 152 кв. м. і вартістю 16620 карбованців у 1957 р.; 2) муровану парафіяльну Різдва Богородиці площею 164 кв. м. вартістю 56642 карбованці і 3) дерев’яну православну Вознесіння Господнього площею 83 кв. м і вартістю 10235 карбованців.
8. Загибель ігумена. Вірні вистояли
Активна боротьба вірних Мараморощини за свої права надзвичайно стурбувала радянський репресивний режим, який посилив і так прискіпливу увагу до о. Й. Завадяка. 3 грудня 1958 р. на шляху з Рокосова до Хуста на василіянина вчинили наїзд вантажівкою. Побачивши, що чернець вижив, троє співробітників КДБ почали добивати його залізними прутами, як у 1947 р. владику Т. Ромжу. Від численних травм останній передвоєнний настоятель Боронявського монастиря помер у лікарні 4 грудня 1958 р. і його поховали на Замковій горі в Хусті.
Незважаючи на показове вбивство, у якому можна догледіти намагання режиму залякати греко-католиків, люди продовжували триматися власної традиції і в 1960-х рр. звертатися до вищих представників влади, щоб відновити служби в монастирській церкві. У тому числі йшли телеграми до генерального секретаря компартії та голови Ради міністрів СРСР Микити Хрущова: «…Микито Сергійовичу. Ми, служителі церкви, прекрасно розуміємо нашу церковну службу і вашу боротьбу за мир проти війни. Ми, робітники і службовці церкви, просимо вас, дозволити нам, у нашому селі Бороняві, проводити службу в храмі Благовіщенського монастиря. Просимо вас, дозвольте проводити службу священику».
Уповноважений у справах РПЦ в Закарпатській області С. Олеоленко 10 серпня 1960 р. подавав, що вірні у Бороняві збираються тричі на рік: на празники Благовіщення, Іллі та Воздвиження Чесного Хреста. 2 серпня 1960 р. біля монастирської церкви зібралося біля 500 вірників, у тому числі і з сіл Березове, Драгово, Вишково Хустського району, Діброва Тячівського району, Колочава Міжгірського району. Оскільки значною духовною підтримкою для людей, які ішли до церкви Благовіщення, була Боронявська чудотворна ікона Матері Божої, то уповноважений 8 серпня 1960 р. наказав перенести її до парафіяльного храму. Але згодом ікону перенесли до церкви Вознесіння Господнього у Хусті, яку раніше передали РПЦ. Помітно, що про боронявські відпусти представники влади дізнавалися не тільки від партійних структур та членів партії – 14 серпня 1960 р. Доповідну про події у селі, уповноваженому у справах РПЦ, написав православний священик із с. Нанково Василь Токач: «В настоящем честь имею доложить о незаконном греко-католическом отпусте в недействующем монастыре в с. Бороняве Хустского района 2. VIII/60 г. в день свят. Пророка Божого Илии…».
Серед усього іншого В. Токач повідомляв уповноваженому і про те, що серед вірних був якийсь греко-католицький священик у цивільному, який не служив, але збирав записи на служби, парастаси та інші церковні потреби. На відміну від С. Олеоленко він писав, що участь у відпусті взяли 500, а десь 2000 вірників із трьох районів.
У 1961 р. православний храм Вознесіння зняли з реєстрації – його розібрали у 1977 р.. У 1965 р. влада віддала наказ зруйнувати монастирську церкву трактором, проте місцеві віруючі оборонили рідну святиню: «…троси вже були прикріплені до основних балок, що несли усю конструкцію монастирської дерев’яної церкви. Сигнал, і за кілька хвилин з напівзнищеної церкви залишилася б лише багато сміття. У той момент активні греко-католики, а серед них Красяник Василина, Русанюк Василина та її рідна сестра Русанюк Ірма, а також Рошинець Василина та Рошинець Ілляна перешкодили це зробити. Так монастирська церква була врятована. Проте вище перераховані особи були викликані енкаведистами на допит до сільської ради. Замість допиту у Бороняві осіб, які зашкодили владі здійснити свої плани щодо знищення монастиря, доставили до відділку міліції м. Хуста. Першим трьом було винесено вирок 15 діб за ґратами, іншим дали штрафи та роботи у сільському колгоспі».
Оскільки жителі села і надалі збиралися біля замкнутого храму на молитву, місцеві органи дали розпорядження обгородити церкву сіткою з колючим дротом – аналогічно до того, як на Тернопільщині обгороджували джерело у Зарваниці. І влада, і РПЦ намагалася, щоб вірники ходили виключно до єдиної церкви, а в підсумку – узагалі стали атеїстами. Та люди витримали цей тиск – зберегли свою ідентичність і монастирську церкву. Як тільки режим ослаб, ГКЦ вийшла з підпілля, обитель відродилася і в наші дні є однією з чотирьох у Провінції Святого Миколая на Закарпатті.
Володимир Мороз, РІСУ