Що виросте з цього покоління? Чому Бог допускає жахи війни? Як Господь привів до Крехова хлопця з Харкова? Та як це – бути молодіжним пастирем при парафії святого Андрія у Львові? Про це та інше в інтерв’ю сайту «Духовна велич Львова» розповів священник-василіянин о. Домінік Налисник.

«Я непосидючий»

Отче Домініку,  скільки часу Ви служите на парафії Святого Андрія у Львові?

Недовго — від 10 квітня 2024 року. Переїхав сюди трошки більше як пів року тому, коли мені вручили декрет на служіння саме в цьому храмі.

За цей короткий період Ви стали помітним священником не лише на парафії, а й у Львові загалом. Звідки у вас така ревність до служіння?

Мій настоятель, з яким я переїхав із Дрогобича, акцентував увагу мого служіння при цій парафії на молоді та дітях. До того ж останні роки при інших парафіях я також працював з молодими людьми. Та в період повномасштабної війни я багато часу проводив у зоні бойових дій, виконуючи капеланське служіння.

Про Вас кажуть, що Ви динамічна людина і зовсім не нудний, що насправді дуже важливо для взаємин із молоддю. Ви завжди були таким чи це результат праці над собою?

Мабуть, збоку видніше. Але, справді, я людина рухлива. Я непосидючий. Мої батьки та рідні мали зі мною в дитинстві багато клопоту — якраз через мою непосидючість. Мене всюди було повно — у результаті багато різних переломів і тому подібне. Також мав різні хобі. Може, когось це здивує, але я обожнюю мотоцикли, лижі та все, що пов’язано з активністю. Тож мені цікаво проводити час із молодими людьми й коригувати їхнє розуміння та сприйняття віри. Я почав працювати з молоддю ще коли навчався в семінарії.

А коли мене висвятили, то протоігумен отець Йоан Школик дав мені можливість працювати зі скаутами, з якими ми організовували табори. І це насправді мене надихає, бо я розумію, що віра молодих людей зароджується і збагачується й поза літургійним життям — у міжособистісних стосунках, де вони також шукають Бога.

Скільки років Ви вже священник?

У монастирі я від 2007-го, а 2016 року, якраз на мій день народження, я був свячений.

А коли у Вас день народження?

18 вересня. Так збіглося.

Чому Ви взагалі вирішили піти в монастир?

У моєму житті це був якийсь нонсенс: для мене, моїх рідних і для всього мого оточення — адже я виріс на Сході. Я харків’янин, хоча й був народжений у Львівській області. Але з дитячих років зростав у Харкові, там ходив до школи. І вважаю себе харків’янином.

Скільки часу Ви там прожили?

З п’яти років до того часу, як пішов у монастир. Я взагалі не планував іти в монахи, у мене не було такого бажання. Я просто ходив до церкви в Покотилівці, там були отці василіяни. Ходив щонеділі, хоча родина в нас не аж така віруюча.

Ваші батьки походять з Галичини?

Так. І я зростав при отцях василіянах. Ще дуже великий вплив на мене мали сестри-йосифітки, що служили при храмі, який тепер став катедрою в Харкові й де служить владика Василь Тучапець. Він, до речі, мене на священника і висвятив. Я приходив до сестер на вечірні Літургії, коли мав час. Мені було з ними цікаво. Але щоб у мене були якісь думки про монастир — то ніколи. Я планував собі життя зовсім по-інакшому. Бо, якщо чесно, то, як і більшість людей, я мав враження, що життя в монастирі нудне. А для мене це було неприйнятно.

Але 2007 року я потрапив у табір, що його провадили наші отці василіяни в Лаврові. І там у мене виникло перше зацікавлення. Зі мною в таборі був ще один хлопець — тепер це отець Павло Долішній, який зі мною тут служить. Він уже тоді твердо знав, що хоче бути в монастирі священником. Ми з ним розговорилися, і він каже: «Та спробуй, приїдь до Крехова на два тижні й подивися». Я поїхав — і повернувся до Харкова через два роки. Звичайно, були сумніви, інколи хотілося все покинути, але настоятелі мене заохочували, і було цікаво. Якби мені хтось сказав, коли я вчився в класі восьмому-дев’ятому, що я буду священником-василіянином, я голосно розсміявся б і сказав би, що це неможливо.

Що вплинуло на Ваш вибір стати монахом?

Я побачив, що монаше життя зовсім не нудне. Як ти його сам влаштуєш, таким воно й буде. У монастирі ми живемо за єдиними правилами, дотримуємося тих самих обітів, але в кожного різні обов’язки, у кожного своя харизма. Ось мені подобається працювати з молоддю — прошу, будь ласка.

У цей час я вважаю своїм обов’язком служити Батьківщині. І, може, це прозвучить певною мірою дивно, але я відчуваю задоволення, перебуваючи на фронті, бо відчуваю цю потребу — бути там із військовослужбовцями. І настоятелі мене відпускають, відтак я повертаюся до монастиря.

Ваше монаше ім’я Домінік незвичне для східної традиції.

Моє ім’я – це взагалі цікава історія: якщо чесно, то я його не вибирав.

А яке Ваше світське ім’я?

Мар’ян. Та коли я був на новіціаті, то хотів обрати ім’я, яке було б незвичним для нашої культури. Якщо б мені сказали обрати ім’я зараз, то я, мабуть, обрав би щось більш звичне — Павло або Андрій. А тоді я чомусь захотів взяти ім’я Еммануїл. Але мій магістр новіціату о. Пантелеймон Саламаха мене відмовив, кажучи, що з таким іменем у нас вже був монах, але недавно відійшов. Тоді я кажу, що хочу бути Себастьяном. А він каже: «Себастьян у нас теж був, нещодавно помер». Тоді каже: «Давай ще якісь пропозиції». Я не знав, що відповісти, але один із моїх співбратів, з яким ми досі товаришуємо, каже: «Нехай буде Домініком». Бо я був тоді наймолодшим, мені щойно виповнилося 17. А святий Домінік Савіо також був молодим веселим хлопцем. І магістр запитав: «Будеш Домініком?» Я погодився.  

«Там все було російською»

Цікавий збіг: кілька днів тому я спілкувався з отцем Ігорем Селіщевим із Донецька, який став домініканцем, а сьогодні маю розмову з отцем василіянином із Харкова. І він, і Ви виростали в атмосфері, яка відрізняється від львівської. Як це — бути підлітком-греко-католиком на Сході, у Харкові?

Це були юні роки, і якихось надзвичайних переживань у мене не було. Я знав, що це моя релігія, моя віра — та й все. Я грав за футбольну команду й планував далі продовжувати грати в мініфутбол. Як команда ми часто їздили в різні поїздки, і я завжди брав зі собою якусь літературу. Певний період товариші жартома називали мене «Піо», бо я прочитав усі книги про святого отця Піо і був ним захоплений.

У Харкові для мене більш гостро стояло питання щодо виявлення українськости. А щодо віри, то якихось складнощів чи насмішок не було. Усі знали, що я ходжу до церкви. Пригадую, що одного разу я дав учительці російської мови почитати «Життя» наших католицьких святих.

Мене більше «тригерило» те, що в Харкові неможливо було вийти із червоно-чорним стягом, він у мене висів у хаті. І за все, що українське, у мене був великий біль, бо там все було російською.

А що кажуть Ваші знайомі з Харкова про теперішню війну?

Тепер Харків став надзвичайно українським. Харків’яни тепер розуміють, що Білгород — це не місто-побратим. Це зовсім інша позиція щодо російського, ніж коли я був юнаком. Коли я навчався в школі, у нас викладання було російською мовою. Українська була факультативом.

У незалежній Україні?

Так, це була незалежна Україна. Тепер, після всіх тих наслідків, там більшість проукраїнська. Але, на жаль, трохи пізно.

«Це їхня парафія»

Розкажіть про молодь, яка збирається при парафії святого Андрія. Який у неї вік?

У нас є катехитична школа, у якій склався чудовий колектив. Це і наша сестра василіянка, і троє катехитів, які вкладають душу в дітей. Вони готують їх до першого Причастя і продовжують займатися з ними далі, організовують для діток різні заходи. Це фундаментальна робота для майбутнього.

Також маємо спільноти для підлітків. Є Марійська спільнота – це ті, хто служить у храмі, наприклад, тримають фани, тобто возвеличують літургійне життя. Також є в нас молодіжна спільнота «Містична троянда», якій уже виповнилось 30 років — її заснував ще славний отець Василь Зінько. До неї долучаються нові люди, і мені подобається, що також є ті, хто створив сім’ю, перебуваючи в цій спільноті, тепер вони приходять вже зі своїми дітками. Також у нас є новостворена спільнота аніматорів, яка добре розвивається. Вони всі є великою поміччю при парафії, це стосується і літургійного життя, й оформлення храму до якогось свята чи будь-якої допомоги, зокрема й у веденні сторінок у соціальних мережах.

Важливо те, що вони вважають церкву своїм домом. Бо ми, як священники, покликані сюди на певний час. Мине рік-два-три — і мене відкличуть на інше місце. А вони тут залишаться, бо тут вони хрестилися, вінчалися, тут їхні сім’ї, це їхня парафія.  

Скільки молоді залучено до парафіяльного життя?

Близько 70 осіб, це не враховуючи дітей, яких також понад 70. Однак виникла трудність, яку з часом будемо вирішувати, — не маємо де збиратися. У нас чудовий храм, один із найкрасивіших у Львові, але, щоб парафія була жива, потрібні класи, де ми можемо збиратися, навчатися та формуватися. Поки що маємо два маленькі, тісні приміщення, тож  складаємо графіки зустрічей. Але якщо отцеві протоігумену (О. Йосиф Кралька ЧСВВ — Ред.) вдасться зробити все, що він задумав, то можливості для молоді тут неймовірні.

Парафія церкви Св. Андрія у Львові відома тим, що тримається багатьох традицій, здебільшого літургійних, ще з часів підпільної Церкви. Як сприймають усе це молоді люди, які народилися в XXI ст.?

На жаль, не завжди позитивно. Людина хоче почувати себе вільною. Приходячи до церкви, хоче побути в тиші, у комфорті… Ось я неодноразово чув від молоді, що «ми будемо приходити сюди на молодіжні зустрічі, але на Літургії будемо ходити до церкви Петра і Павла». Якщо чесно, мене зовсім не зачіпає те, що люди йдуть до іншого храму. І я казав отцям із парафії Петра і Павла, що ми не конкуренти. Конкуренти для нас — сектанти, які ведуть людей невідомо куди. Ми ж не працюємо на свій авторитет чи авторитет нашої парафії, я працюю задля Бога, на Його авторитет.

Але я сам зауважував, і мені часто скаржилися, що старше покоління певною мірою проявляє диктатуру щодо молоді. «Не там клякнув», «клякни, не стій», «вбери хустку» і тому подібне. Це трохи заважає праці з молодим поколінням. Але я переконаний: якщо ми, священники, будемо коротко, чітко й зрозуміло говорити про необхідні зміни — чому вони відбуваються, що походить з авторитету Церкви, — то зміни на краще будуть.

Зрозуміло, що молоді подобається цікаво проводити час разом, але, із Ваших спостережень, чи стають ці дівчата й хлопці ближчими до Бога?

Так, звісно, молодь бачить, що Церква зацікавлена в ній, що Церква — це не лише якийсь культ і виконання обрядів, що Церква — це жива парафія, жива спільнота. І я постійно нагадую своїм дітлахам слова апостола Павла про те, що ми є одна будова, і кожен з нас є в ній цеглинкою. Кожен з нас є індивідуальною субстанцією, і кожен важливий тут. Це не лише певне виконання ритуалів. Це різнобічний розвиток і спілкування, в якому присутній Бог. Якби мене примушували ходити до церкви, де моляться дві години, але я не розумів би, що там відбувається, — я б не ходив туди.

Але коли людина зацікавлена — вона бачить реального Бога в живому спілкуванні, це притягує. Я сам запізнався з Церквою більше в таборі, який проводили отці василіяни.  

Ісус також навчав на природі, не лише в храмі. А звідки Ви берете ідеї, наприклад, про велопрощу до Крехова, про Андріївські вечорниці?

Найперше від самої молоді — підлітків і дітей. Вони є генераторами різних ідей — з ними треба інколи просто бути. І в певний момент пояснити, як я говорив на Андріївських вечорницях, що є справжньою вірою, а що — тонкою межею, за якою — порушення Першої Заповіді. Також я дуже дякую отцям, кожен з яких має ідеї, має свої таланти, які надихають. Але насамперед це є самі підлітки, діти.

Спільнота має дві сторони. Люди дружать між собою, спілкуються, разом цікаво проводять час. Але там, де є група людей, завжди може виникнути конфлікт, не обов’язково серйозний. Як Ви даєте з тим раду?

Непорозуміння можуть виникнути, і це природно. Якщо казати про цю церкву (парафія Св. Андрія у Львові — Ред.), то тут взагалі не було непорозумінь, я досі маю ейфорію від тієї молоді, що тут є: вона заангажована і хоче щось робити. У мене трапляються непорозуміння якраз-таки зі старшим поколінням цієї парафії.

Що Ви маєте на увазі?

Коли я був підлітком, то часто чув такий закид у бік молоді: «Що з вашого покоління виросте?»

Я чув у дитинстві те саме.

Але тепер, коли я приїжджаю на фронт, то розумію, що ось це покоління, якому говорили «що з вас виросте», зараз віддано боронить Батьківщину. У багатьох з них двоє, троє дітей… Я маю добре знайомих військових, які мають більше, ніж троє дітей, але з доброї волі пішли воювати. І я розумію, що саме вони зараз, завдяки своїй відданості, дарують життя всім іншим.

Я це згадав, тому що відчуваю подібний сигнал від старшого покоління до теперішньої молоді. «От шо з них виросте?», адже в церкві треба тільки годинами клячати — і то не можна, то не можна, то не можна… А особа як образ і подоба Бога десь залишається збоку. Я завжди кажу нашим діткам і на парафії повторюю: ідеальної спільноти ми не збудуємо ніколи, як би ми не намагалися — ідеальними будемо в Небі, з ангелами перед Престолом і обличчям Бога. Кожний із нас має свою харизму, свій талант, але також кожний із нас має свій характер, своє виховання — на одну й ту саму річ чи обставини ми будемо дивитися з різних поглядів. І ще завжди кажу: апостоли були з воплоченим Христом, вони бачили всі чуда, вони все бачили. Чи вони збудували ідеальну спільноту? Коли читаємо Євангеліє, то бачимо, що один хотів сісти від Христа праворуч, інший — ліворуч. Вони не уникли суперечок чи непорозумінь, але настільки були віддані Христові, що всі віддали життя за Христа і за віру.

«Будуть не просто релігійними, а глибоковіруючими»

Хто є для Вас джерелом натхнення?

Звісно, нам потрібне натхнення, особливо в цей важкий час, коли надія згасає, бо засинаєш з новинами: стежиш за Deep State, що відбувається з тими, хто перебуває на фронті, і, взагалі, думками я постійно там. Але є багато людей, з якими я проводжу час і які мене надихають, починаючи від моєї спільноти, яку я дуже люблю та якій дуже завдячую. Її учасники ніколи не роблять мені закидів за те, що я їду на тиждень-два на Схід. Це і мій настоятель (о. Роман Шуп’яний — Ред.), якого я вважаю просто Божою людиною, бо мало є настільки добрих людей. Він смиренний і має Божого Духа. Я не відчуваю від нього, що він настоятель, а я підлеглий — він створює в спільноті атмосферу братерства, в центрі якого Христос.

Також мотивують старші отці, які відновлювали цей храм. Я деколи ввечері, коли маю час, люблю прийти, засвітити в церкві заднє світилко, сісти й дивитися на всі ці розписи та фрески. І я розумію, що це було відновлене також завдяки нашим отцям — о. Михайлові Лучківу, о. Ігнатієві Корінцю. Також я надихаюся від отця протоігумена, хоча й мало з ним  спілкуюся, його підбадьорення завжди мотивують до роботи. Ще можу назвати багатьох: це й отці Христофор і Павло, брат Матей, отець Степан, брат Антоній… Вони завжди на зв’язку. Вони також є для мене натхненням.   

Також постійно підтримую зв’язок із військовими з різних бригад. Багато з них були аж ніяк не релігійними, але мені дуже приємно, коли вранці прокидаєшся — і приходить голосове повідомлення від людини зі Сходу, яка лише вчиться говорити українською: «Слава Ісусу Христу, бажаю міцного здоров’я. У нас все добре, ніч минула». І це мене насправді дуже надихає. І, звісно, надихають самі дітлахи.

Розумію, що це майбутнє України, тому не можу дозволити собі сказати: «А що з того покоління виросте?» З того покоління виростуть люди, які люблять свою Батьківщину, люблять свою Церкву, які не будуть просто релігійними, а будуть глибоко віруючими й будуватимуть прийдешнє України.

«А де Бог у тому всьому стражданні?»

Як Ви собі пояснюєте, чому Бог допускає стільки смертей, страждань у час війни? Людині, яка відчула на собі злочини та наслідки війни або стала їх свідком, може здатися, що Бога немає або що Йому байдуже.

Це, мабуть, одне із запитань, що їх найчастіше ставлять військові на Сході, і не тому, що шукають раціональної відповіді, а тому, що чекають зміцнення своєї віри, бо вона десь ослабла через ті жахіття, які вони бачили і до яких насправді ніхто з нас не готовий. Ось сидять військові в прифронтовій зоні і снідають, після чого йдуть на позиції — за якийсь час повертаються, а їм кажуть, що один з них вже «двохсотий». А ти зранку ще з ним розмовляв. Нас виховували інакше, це не вписується в логіку нашого життя, ніхто з нас не пристосований до жаху війни.

Жорстокість війни, ще плюс тепер цей морок, зима, болото… і воно трохи вбиває дух надії. І тоді часто запитують: «А де Бог у тому всьому стражданні?» Я теж ці емоції переживав. Для мене молитва — це розмова з Богом, коли я виявляю все, що в мене на душі.  Від Нього не приховаю таємниці свого серця: якщо в мене крик, розпач і біль, і навіть злість на Нього, то як я це приховаю від Нього? Тоді сідаю перед кивотом і Йому це виявляю. Найважче, мабуть, звикнути до того, що ось є людина, яка має власну історію, у якої сім’я, дитина, і його чекають вдома… та ще не знають… що ця людина перед тобою в чорному пакеті. Звісно, що може відбутися здвиг віри і всього того, в чому людина зростала. 

Ніколи не забуду того надзвичайного болю від побаченого в Бучі в перший день її звільнення, куди ми заїжджали з одним братом, з яким разом волонтерили. Там був сильний трупний запах. Ми бачили руйнування на Харківщині та Донеччині, але щоб було стільки трупів… І цей жах, коли вбита людина застигла на колінах зі зв’язаними за спиною руками. Всю дорогу додому ми мовчали. У мене тоді було таке саме запитання: «Де Бог у цьому стражданні? Чому Бог не бачить страждання українського народу? Чому ми століттями боремося за все?»

На це запитання є відповідь?

Я знайшов для себе відповідь: вірю, що Бог є справедливий Суддя, який за добро винагороджує, а за зло людина буде покарана своїми ж діями. І я також розумію, що не Бог чинить це зло, кожна людина має свободу вибору, яка є однією з ознак нашої божественної подоби.

На жаль, так є, що хтось вибирає робити добро та розвивати цей світ, а хтось інший обирає титул диктатора і вбиває. Але я вважаю, що сама людина на таке не здатна: вбивати, тішитися й отримувати від цього насолоду – це щось диявольське. Тому це моя думка, і я стверджую, що ці беззаконня чинить не Бог. Вибирає чинити зло людина, яка ставить себе на місце Бога. Ракети пускає не Бог, прийшов убивати не Бог, і всі колотнечі, які є у світі, не Бог робить. Він дав нам запобіжник, за допомогою якого наше життя може бути сповнене гармонії та розвиватися. Це є заповіді та моральні правила, пошана свого ближнього.

Але як злочини, так і подвиги – це ще не крапка: кожну людину чекає Божий Суд.

Так, і мене надихають слова одного воїна, який сказав мені, що в нього безпрограшний варіант у житті. І пояснив, що, як військовий, він щодня наближає закінчення цієї війни, після чого повернеться додому. А якщо загине, то, як християнин, піде на Небо. Це стало для мене новим гаслом, раніше я часто подумки повторював слова: «Життя надто коротке, щоб ображатися через дрібниці».

Дякую отче, за щиру та цікаву розмову.

Інтерв’ю та світлини: Андрій Толстой