Сучасний світ значно відрізняється від того, у якому ми жили ще не так давно. Здається, що всюди й у всьому діє інтернет, який запанував над великою кількістю людей, заволодів їхньою діяльністю, і то як молодого покоління, так і старших людей. І не знаємо, що буде в майбутньому, бо все в наш час швидко міняється. З іншого боку, коли нам вимикають інтернет, ми це сприймаємо як щось дуже негативне й не можемо обійтися без нього навіть годину. В інтернеті є багато доброго й позитивного, але не бракує також негативу. Тому маємо вчитися вміло керувати інтернетом, щоб він не керував нами.
За допомогою інтернету Церква може проводити успішну євангелізацію – транслювати богослужіння, молитви, проповіді, оголошення, здійснювати катехизацію. Але видається, що людей цікавлять передусім якісь невідомі явища, а також те, що буде завтра, післязавтра, і взагалі майбутнє світу цього, зате нашого Сотворителя і Вседержителя Господа Бога відкладаємо на потім.
Подібно поводилися також апостоли Ісуса, коли Він возносився на небо: «Отож, зійшовшись, вони питали Його: ”Чи цього часу знову відбудуєш Ізраїлеві царство?” Він відверто відповів їм: ”Не ваша справа знати час і пору, що їх Отець призначив у Своїй владі. Та ви приймете силу Святого Духа, що на вас зійде, і будете Моїми свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії й аж до краю землі”» (Ді.1, 6–8). Те, що Ісус пророкує апостолам, триває впродовж усіх часів, і так буде до кінця цього світу.
Св. Іван Павло II, прибувши до якоїсь країни, найперше закликав людей: «Не бійтеся відчинити двері Христові! Будьте свідками Христа!» Папа висловлював свої прохання, пам’ятаючи слова Ісуса Христа: «От, стою при дверях і стукаю: як хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього і вечерятиму з ним і він зо Мною» (Од. 3, 20). І далі: «Переможному дам сісти зо Мною при престолі Моїм, як і Я переміг і сів з Отцем Моїм на престолі Його» (Од. 3, 21).
Христос входить у наші серця найчастіше через Слово та Пресвяту Євхаристію. Він стукає до нашого серця і, коли ми Йому відчинимо, увійде до нас і буде з нами вечеряти. Ісус на Тайній Вечері встановив Божественну Літургію, яка і є цією Вечерею, де ми можемо бути присутніми з Христом і вечеряти з Ним. Після II Ватиканського Собору, за вимогами нашого часу, священники в латинському обряді відправляють Божественну Літургію, звернені обличчям до людей, що краще виражає служіння Божественної Літургії разом з народом Божим.
Перегляд Служби Божої онлайн не може замінити нашої живої присутности на Літургії, що є Христовою жертвою.Утім,хворих і тих, хто не спроможний бути у храмі Божому на Божественній Літургії, Церква запрошує вислухати Службу Божу по радіо або онлайн. За радянських часів вірні УГКЦ часто слухали по радіо «Ватикан» Службу Божу й приймали духовне Святе Причастя. Духовне Святе Причастя може відбуватися в будь-яких обставинах у кожному часі доби, а тим більше під час слухання Служби Божої по радіо чи онлайн.
Усі ми, що в Христа хрестилися, у Христа зодягнулися, стали учнями Христовими. Словами «будьте Моїми свідками» Ісус звертається до нас, щоб ми про Нього свідчили своїм життям. Кожен громадянин своєї держави відповідальний за її державний устрій, і ми, як християни, мусимо прагнути розбудовувати цю державу, в якій має існувати Царство Боже. Цього бажає Ісус сьогодні: щоб Царство Боже поширювалося по всій землі. Церква постійно закликає до євангелізації всіх народів по всьому світі. Це передусім стосується до богопосвячених осіб – монахів, монахинь та священників, а також до мирян, катехитів, братств, Апостольства молитви та різних товариств.
Бути свідками Христа означає говорити про Нього як про особу, яку ми бачили й пізнали, з якою розмовляли. Читаючи Євангеліє, ми роздумуємо над подіями, пов’язаними з життям Ісуса Христа, і своєю вірою сприймаємо, що Він з нами поруч, розмовляє з нами та навіть зцілює нас. І коли ми з вірою розповідаємо іншим про Нього, то свідчимо про дійсність, що Він правдивий Бог і людина в одній особі.
Це було влітку дев’яносто другого року, після легалізації УГКЦ. Тоді багато парафій поверталося з московського патріархату в лоно Католицької Церкви. Я тоді перебував у Золочівському монастирі й обслуговував парафії сіл Підгір’я та Ремезівці. Разом із парафіянами ми вирішили підготувати дітей до Першого Святого Причастя. Дітей було багато й різного віку, бо катехизації як такої раніше не було. Радянська влада переслідувала всяку релігію. Ці села розташовані поряд, і я вирішив зайнятися підготовкою дітей з обох сіл до Першого Святого Причастя.
Про свій намір я розповів отцеві ігумену Золочівського монастиря Володимиру Палчинському ЧСВВ. А він, своєю чергою, домовився із сестрами служебницями Пречистої Діви Марії, щоб вони сприяли катехизації дітей. Сестри відгукнулися позитивно і вже на другий день приїхали до Золочева, де мали свій дім. Це були с. Лукія Банах із Бразилії, сестри Мирослава Яхимець і Христина Депутат зі Львова.
Наступного дня вони розпочали катехизацію у двох селах: до обіду – у Підгір’ї, а після обіду – у Ремезівцях. На другий день навпаки: спочатку – у Ремезівцях, а потім – у Підгір’ї.
Сестри були настільки захоплені дітьми, що ті прийняли їх за рідних, слухали уважно, із великим задоволенням, і з кожним днем їх ставало більше. Уже на другий день прийшли з цікавости на катехизацію матері деяких дітей, щоб послухати Слово Боже. Катехизація відбувалася як у храмі, так і надворі, де діти почували себе вільніше. Усі раділи, а парафіяни між собою говорили про сестер тільки добрі слова.
На катехизацію почали приходити не тільки матері, а й бабусі. Вони також слухали Божу науку. За радянських часів релігія була заборонена, особливо в школах, тому бабусі щиро сприймали Слово Боже зі сльозами на очах і молилися разом із внуками. Після катехизації бабусі й матері радісно йшли з дітьми додому. За ці дні село змінювалося на краще. Можна було почути між людьми, чого навчали сестри, що говорили дітям.
Сама методика викладання відрізнялася від тої, що була тоді в школі. Сестра Лукія із Бразилії мала добрий досвід таких заходів. Виклади починалися з молитви, потім – пояснення, діалог із дітьми, а щойно діти втомлювалися, сестри з ними співали, виконуючи вправи з різними жестами. Сестри у всьому вбачали присутність Ісуса Христа серед дітей. І діти це відчували, бо під час навчання і спілкування завжди панувала атмосфера радости й бажання чогось не пропустити. Через кілька днів до катехизації дітей долучилася диригентка церковного хору п. Стефанія Босак. Разом із сестрами вона навчала дітей хорового співу. Учителі середньої школи не стояли осторонь і також брали активну участь в організації дітей для навчання Божої науки та співу. Це була справжня місія, бо науку Божу радо слухали не лише діти, а всі, хто приходив до храму, а це матері, бабусі й навіть чоловіки. У цій катехизації брало участь усе село. Нагадаю, що мешканці цих сіл із давніх-давен зберігали християнську та національну свідомість і з розумінням поставилися до цієї події.
Цікавим було те, що кожна мати хотіла бачити свою дитину з найкращого боку. Дітей не змушували відповідати на запитання – вони самі з великим бажанням хотіли відповісти, згідно зі своїм розумінням. Подібно було й зі співом: діти радісно, із неймовірним заохоченням співали як у хорі, так і особисто.
Катехизація тривала майже три тижні, і ось в одну із неділь літа настало справжнє свято Першого Святого Причастя. Перед тим у суботу по обіді діти сповідалися – як у Підгір’ї, так і в Ремезівцях. Вони якось мовчазно, боячись, стояли в черзі й очікували, коли їм доведеться стати на коліна перед священником і визнати свої гріхи. Адже ж це буде зустріч із Христом, де священник владою Ісуса Христа відпускає гріхи, коли щиро про них шкодуємо. Сестри-катехитки були з дітьми, готували їх, підтримували, тож після сповіді вони радісно підходили до сестри Лукії, щоб подякувати за її добре серце, а вона по-материнському обіймала діточок, цілуючи кожного, бажала їм усе життя бути щасливими з Богом. І лише після цього діти зі своїми матерями радісно й спокійно, з урочистою тишею в серці розходилися по своїх домівках.
Торжественна Служба Божа в неділю відбувалася спочатку в Підгір’ї о дев’ятій годині, відтак об одинадцятій – у Ремезівцях. Церква в Ремезівцях, як ніколи, була заповнена парафіянами, також прийшли вірні з інших сіл. Перед Службою Божою крізь відчинені двері сестри-катехитки вводили дітей до храму, співаючи: «Прийдіть, діти, до Ісуса, прийдіть, діти, діти всі…». Здавалося, сам Ісус веде їх до Свого престолу і приймає їх. Діти в білих святкових вишиванках, дівчатка у віночках, зі свічками в руках – це була зворушлива картина.
Під час урочистої Служби Божої діти стояли спереду рівненькими рядами. Хором, як завжди, диригувала п. Стефанія, а також сестри поєднували дитячий спів із церковним хором. Раділи всі присутні в храмі, і здавалося, що ця радість прийшла з неба. Під час проповіді священник провадив діалог із дітьми, ставив їм запитання, на які вони радо відповідали – показували все, чого їх навчила катехитка. У храмі панувала тиша, вірні хотіли почути голос своїх дітей і раділи цьому. Це була справжня жива проповідь, що виявляла свідчення дітей про Христа, які готувалися прийняти Його у Пресвятій Євхаристії. Та найбільшим свідченням Христа було саме Святе Причастя, коли діти побожно приймали Євхаристійного Ісуса до свого серця і поєднувалися з Ним. Приймаємо вірою, що в кожній Святій Тайні є присутній Бог у Тройці Святій: Бог Отець, Котрий нас створив і дає нам життя, Син Божий, Спаситель, Який кормить нас своїм Тілом і Кров’ю, Дух Святий, що просвітлює й оживляє нас протягом життя. Що може бути кращого? Хіба що свята Тайна Хрещення, коли ми стаємо дітьми Божими.
Після Служби Божої діти давали концерт надворі. Батькам аж не вірилось, що їхні діти так гарно співають на честь Ісуса Христа і Матері Божої і декламують євангельські слова Ісуса. Здавалося, що разом з ними співають і говорять ангели. У піснях діти не лише прославляли Бога, а й благали збереження України та кращої долі для нашого народу.
Та найбільше мене, як пароха, згодом дивувало те, що ці діти приходили на кожну недільну Службу Божу і приймали Святе Причастя. Для мешканців села катехизація і Перше Святе Причастя залишилися в пам’яті назавжди як визначна подія.
І тепер, коли я приїжджаю до Ремезівців, люди пригадують ці заходи як щось незабутнє в їхньому житті, хоча зараз тим, що приймали Перше Святе Причастя, уже за сорок, а їхнім батькам – коло сімдесяти років. Як на мою думку, сестри-катехитки дійсно свідчили дітям правдивого Христа й тому мали такий великий успіх. Життя швидкоплинне: коли тепер розмовляємо про ці події, то нам здається, що це все відбувалося недавно. Сьогодні, як мені розповідали при зустрічі вірні, ці колишні діти творять основу парафії села Ремезівці, яка успішно розвивається. Втішно було чути від близьких людей, що час не минув даремно.
Від часу прийняття Святої Тайни Хрещення ми стаємо учнями Христовими, тому маємо виявляти себе Його свідками. Через первородний гріх людина відвернулася від Бога й постійно перебуває під диявольським впливом гріха. Христос відкупив людину Своєю Кров’ю, будучи розп’ятим на хресті, і бажає протягом нашого життя бути з нами. Тож маємо свідчити про нашого Спасителя своїм життям, словом та своїми діями.
Бог свідчить про Себе створенням усього світу. Про Бога свідчить Святе Письмо. Апостоли й Церква свідчать про об’явлення Ісуса Христа, про Його смерть на хресті й воскресіння з мертвих. Християни свідчать не тільки про Христа, а й про себе та про інших християн. Адже християнин не може бути звільнений від відповідальности за дочасні проблеми цього світу. Коли сьогодні переживаємо страшні події російсько-української війни і виникає більше запитань, ніж відповідей, то свідками Христовими стають воїни, які рятують своїх друзів, допомагають своїм ближнім, чим виявляють свідчення як Божої, так і людської любови у Христі.
До кінця свого земного життя християни є свідками Христа для людей, з якими вони проживають, – християн і нехристиян. Смерть також є свідченням про Христа. Адже ж: «Церква, як Мати, таємниче носила у своєму лоні християнина впродовж його земного життя, супроводжує його до кінця його дороги, щоб віддати в “руки Отця”. Вона дає Отцеві – у Христі – дитину Його благодати, кладе в землю з надією зародку тіла, що воскресне у славі …» (ККЦ, 1683). Це також є свідчення про Христа.
о. Мелетій Батіг ЧСВВ.
25 травня 2025 р., Крехів
