Про те, що стане ченцем, бр. Тадей Херович знав ще в 9 класі. Вагання було тільки одне: іти в монастир відразу після школи чи спочатку закінчити університет. Зізнається: остаточному рішенню передувала духовна криза, коли храм відвідував за інерцією. Однак друзі, молодіжні спільноти й, звісно, душевна потреба привели-таки його до церкви, і згодом він почав молитися на літургії щодня. Брат Тадей переконує: хоч чернець помирає для світу, проте в стінах монастиря вирує життя, і це не тільки про молитву, яка, звичайно, як безперервний діалог з Богом, є серцем чернецтва. Так, уже не один рік при василіянському монастирі діє театр, зі своїм репертуаром він побував у багатьох куточках України. Про чернечий театр, шлях до покликання і радість говоримо з бр. Тадеєм.

Сьогодні, коли маємо необмежений доступ до інтернету, змогу багато мандрувати, змінювати професію, чернецтво здається дуже радикальним і складним вибором. Як Ви прийшли до нього? Як знайти відвагу на цей шлях?

     З дитинства я був при храмі, з п’яти років прислуговував. Це було у василіянській парафії в Дрогобичі. Мені здається, що немає різниці, чи це двадцять перше століття, чи перше, чи сорокове. Якщо Бог вибирає й кличе, то це неможливо не почути. У підлітковому віці, коли вважав себе дуже дорослим, ходив на літургію тільки в неділю, щоб мама не сварила, і дуже рідко прислуговував. У 8-му класі настав переломний момент, коли я зрозумів, що щось не так, і в цьому теж убачаю дію Господа. Тоді переживав великий стрес, депресію, мало спілкувався з іншими, мені складно давалася соціалізація. Удома часто бавився в комп’ютерні ігри, не дуже цікавився навчанням. Динаміки в моєму житті не було.

Напевно, настав такий момент, який змінив усе? Що ж сталося?

     Усе почалося з уроку біології. Одного разу вчителька почала розпитувати клас, хто коли ходить до церкви. Я розумів, що мене також неодмінно запитають, і роздумував над тим, що ж відповісти, адже вчителька добре знала мою маму. До церкви я тоді ходив лише у неділю, ну, й у свята інколи, але це якось негарно би прозвучало… І я собі подумав: «Ну, гаразд, я збрешу, скажу, що ходжу в неділю й у будні, коли є можливість», – собі ж пообіцяв, що нині ж увечері піду до храму. І того дня, коли я так собі постановив і пішов до церкви, у моїй голові з’явилися думки: «Дурню, повертайся назад! Що ти там, у храмі, робитимеш?». Але я все ж таки себе примусив і пішов. Тоді на літургії був ще один хлопець, який прислуговував. Після молитви ми пішли до парафіяльного будинку, де стояв тенісний стіл. І це стало початком. Відтоді я щодня ходив до храму, не пропускав. Після богослужінь, ми другом зазвичай грали в теніс, згодом почала приходити інша молодь, наші ровесники. Після Вівтарної дружини я перейшов у Марійську. Дехто думає, що Марійська дружина – то тільки для дівчат, насправді ж ні. Це була дуже класна спільнота, ми щодня збиралися, ходили до храму, потім спільно проводили дозвілля. Це стало для мене певним оновленням, раніше я такого не переживав, такої близької дружби. У 9-му класі вирішив, що мені треба йти в монастир.

І вже з 9-го класу рішення свого не змінювали? Чи сумніви були?

     Улітку я був на молитовній зустрічі в Крехові, і вона мене дуже надихнула – уже за рік заявив одному отцеві, що збираюся йти в монастир. Він подивився на мене, засміявся й сказав: «Ще цілих два роки, ще матимеш дівчат – заспокойся!». Однак після того моє прагнення тільки зміцніло. Хотів навчитися користуватися Молитвословом, бо ж треба якось готуватися до вступу в монастир. Але перший досвід був дуже непростий: у Молитвослові понад 1000 сторінок, потрібно постійно шукати правильну, і, поки більш-менш навчився ним користуватися, добряче понервував. Дякувати Богові, отці підказували що до чого. Також вивчав різні мелодії, що нелегко, але ж і цікаво. До кінця 11-го класу вже орієнтувався, коли й що треба співати. Це мені дуже допомогло. Люблю спів церковний, вечірні молитви…

Як звикнути до спільнотного життя, коли ти постійно ділиш простір з тими самими братами?

     Спочатку перебуваєш у певній рутині, бо бачиш тих самих братів день у день приблизно 8 років поспіль. Але далі приблизно раз на 4 роки відбувається розподіл до інших монастирів. Чернече життя можна певною мірою порівняти з подружнім: і там і там мусиш жертвувати своїм его для служіння іншим. Це дуже важливо. Мені здається, що все залежить від ставлення людини. Якщо вона сприймає сім’ю чи іншу спільноту як в’язницю, то воно так і буде. Проте насправді подружжя – це союз двох, які постійно розвиваються разом. Так само й чернеча спільнота – це люди, що мають одну мету, торують шлях до Царства Божого.

Чернець іде до монастиря, щоб молитися. Але як навчитися постійно прагнути молитви, відчувати її смак і красу? Чи трапляються моменти в чернечому житті, коли молитися не хочеться?

     У духовному житті кожної людини бувають кризи. Часом потрібно зупинитися й задуматися: а для чого я це роблю? Чому прийшов сюди? Які мав наміри? Для того, власне, і є ці кризи: вони допомагають переосмислити молитву.

Як батьки поставилися до Вашого рішення піти в монастир?

     Мама завжди була і є християнкою-практиком, тож сприйняла моє рішення позитивно, хоч без сліз не обійшлося. Батькові я сказав про це в 10-му класі, бо він був на заробітках у Португалії, приїздив від часу до часу. Ми сиділи на кухні, жартували, і він мені каже: «Дивися, Володю, будеш мати жінку – побачиш, як то є». А я відповідаю: «Не буду мати». Моє рішення піти в монастир дуже його шокувало, тато навіть заплакав від цієї звістки. Я довго молився в наміренні, щоб він це прийняв не як украй болючий момент, і якраз напередодні вступу до монастиря почув його: «Благословляю». Тоді відчув велике піднесення.

На перший погляд може здатися, що послух, убогість і чистота в сучасному світі – це мало не подвиг. Як знайти в собі достатньо сил, щоб погодитися на них?

     Звісно, без духовної підтримки й поради тут не обійтися. Іноді люди думають, що обітниці – це тягар чи каторга, з якої неможливо визволитися. Але я думаю, що проблема в нерозумінні суті. Наприклад, убогість. Дехто ототожнює її з бідністю. Але суть у тому, що в монастирі ніхто не має нічого свого. На мою думку, найбільший виклик – послух: він вимагає внутрішнього переломлення себе. Але, з другого боку, це всього-на-всього виконання своїх обов’язків. Переважно настоятелі дають те, що ти можеш зробити. Для відмови повинна бути причина, аргумент. Що ж до чистоти, то з нею, як на мене, усе зрозуміло.

Чернечий театр «У каптурах» – теж важлива частина життя спільноти. Розкажіть, як виникла ідея його створення? Чим театр живе сьогодні? І чи не закидають Вам, що театральне мистецтво – це не чернече діло?

     Думаю, що театр – це своєрідний вид місії, спосіб проповідування. У свої вистави вкладаємо контекст, який повинен донести людям певні меседжі, що спонукають до внутрішніх змін, до розумів про життя. Від проповідника залежить тільки його проповідь, а решта – від Бога. Щодо сумісності театрального й духовного життя скажу, що не бачу в цьому нічого поганого. Святий Папа Іван Павло ІІ, наприклад, дуже любив театр, навіть сам грав деякі ролі.

     Проєкт «У каптурах» існує з 2007 р. Ми гастролювали різними куточками України. У нашому репертуарі – вистави з глибоко філософським змістом, вони порушують глобальні питання віри, пріоритетів, сенсу життя тощо. Також у нас була вистава «Різдвяна лихоманка», присвячена різдвяним традиціям. Ми орієнтуємося на якнайширшу аудиторію, тому адаптуємо релігійні сюжети до сучасних реалій. Наприклад, на основі історії про трьох царів створили виставу, у якій Ірод став бізнесменом, серед інших персонажів були блогер та поет (образ людини, яка перебуває в духовних пошуках). Вхід на наші спектаклі завжди вільний.

Джерело: «Духовна велич Львова»