Невигадана історія.
Пам'яті героя, який захищав українських дітей,
хоч сам був пацаном
Юркові було 19, коли він добровольцем пішов у зону АТО. Служив у добровольчому батальйоні. Був снайпером, і то успішним. Не одна його куля влучила в сепаратиста та російського найманця. Вороги боялися Юрка, стереглися. А він їх бив – влучно й нещадно.
Якось один сепаратист вирішив дати інтерв'ю російському телеканалові. Зухвалий, самовпевнений, він не ховався – став посеред поля, де його було видно як на долоні. Той бовдур навіть не здогадувався, що став мішенню, ідеальною мішенню для снайпера. Юрко не змарнував нагоди – повалив ворога просто перед об'єктивом камери. Журналістів вирішив не чіпати: вони як-не-як цивільні. Зробивши діло, змінив позицію. Після того пострілу Юрко став зіркою: сюжет про наглу ганебну загибель сепаратиста облетів мало не весь світ. Водночас снайпер залишився непоміченим для камери – ось що таке майстерність!
Далі більше: Юрко став прототипом одного з епізодичних героїв роману «Чорне сонце» Василя Шкляра. Письменник навідувався в його батальйон, і вони бесідували, недовго, щоправда, бо снайпер отримав чергове завдання й поспішив його виконувати. Наказ є наказ...
За ним полювала російська розвідка. Його називали «повзучим гадом з отруйним жалом», але це можна сприймати як комплімент.
Здавалося, він був невловимий для смерті. Але вона його таки знайшла й узяла у свої обійми. Він загинув від кулі ворожого снайпера. Пряме влучання в голову не давало шансів вижити. Така доля воїна. Він знав на що йшов і прийняв смерть як герой.
Трапилося це під час Великого посту. Люди масово приходили до сповіді. Багато пожертвувало святе причастя за «убієнного воїна Юрія».
Важко було дивитися на авто з написом «ВАНТАЖ-200», яке привезло Героя. Ховали його всім містом, за участю десятка священників різних конфесій. Прийшли небайдужі люди з навколишніх міст і сіл. Утворили живий коридор. Стали на коліна. Діти розкидали живі квіти на його останньому шляху. Провели Юрія гідно, віддали заслужену шану. Труну по черзі несли почесна варта, побратими, ветерани бойових дій на Сході України. Його поховали, але він вічно житиме в нашій пам'яті, адже герої не вмирають!
* * *
Юркове діло продовжила... мама. Як цікаво... Зазвичай навпаки – діти йдуть дорогою батьків, бо їм належить жити й творити майбутнє. Але Юрій загинув, пішов у засвіти завчасно. Як гірко, що батькам доводиться ховати своїх дітей!
Що подумала мама Наталя, отримавши чорну звістку? Мабуть, спочатку не повірила. Важко сказати, що згадала вона про нього найперше: як народився, пішов у дитячий садочок, у школу... А може, його улюблені ігри, уподобання? Або першу любов... Чи як пішов служити... Усе це й сам він тепер тільки спогади, дорогі серцю спогади. Що Наталя знала напевно, то це те, що її Юрко герой, бо він віддав життя за свою свою землю, свій дім, свою сім'ю – за святе й непорушне.
Після загибелі сина вона стала активною волонтеркою; відвідувала спортивні заходи, які організовували на честь Юрія. Нова хвиля російської агресії покликала Наталю стати до лав добровольців ЗСУ. Ким вона стала? Звісно, снайпером, снайпером!
Тарас ЛЕХМАН
