Третина української молоді вважає себе атеїстами. Зростання невірства відбулося в час війни. Про це свідчать дані одного зі соціологічних досліджень. Як це сприймати? Чим модерні атеїсти не подібні до класичних? Та чи можна – і чи потрібно – якось цьому зарадити? Про серйозні питання віри, невір’я, авторитету Церкви та духовних потреб українців «Духовній величі Львова» розповів ієромонах-василіянин Климентій (Стасів).
— Отче Климентію, у лютому 2024 року Інститут лідерства, управління і коучингу провів соціологічне дослідження, аби з’ясувати, як війна вплинула на релігійні переконання українців. Якщо до початку війни атеїстами вважали себе 7% респондентів, то зараз цей показник зріс до 14%, а серед молоді віком 18—24 роки — до майже 39%. Як священникові, чи не стає Вам від цієї статистики моторошно?
—Важко погодитися з цими даними, бо, за моїми спостереженнями, під час війни люди більше горнуться до Бога, зокрема молодь. Що означає: вважають себе атеїстами? За роки мого священничого служіння я жодного разу не зустрічав людини, яка б сказала, що вона – атеїст. Було чимало тих, які з болем в душі зізнавалися, що вони виросли в родинах, де їх не навчили молитися, вірити, ходити до Церкви, і через це вони допустилися в житті багатьох помилок. Та коли це усвідомили, то почали багато молитися, роздумувати, пізнавати того Бога, від Якого колись були далеко. Насправді Бог завжди був до них близько. І промовляв до їхнього сумління, свідомости різними знаками, які вони відкривали для себе та по-новому розуміли.
Ніхто з тих людей не стверджував на всі 100 відсотків, що є атеїстом. Інколи хтось себе таким вважає, а насправді ним не є. Людина перебуває в пошуку сенсу, шукає відповіді на життєві питання, але не є атеїстом.
У теперішні часи знайдеться небагато людей, які заперечували б існування Бога. Не прийнявши Його, вони пояснюють все випадковістю чи втручанням долі, ставлять собі якісь вимоги, приймають норми, згідно з якими живуть. Сьогодні невіруючі – це не класичні атеїсти. Це люди, які аналізують слабкості Церкви, але не запитують про Бога. А коли немає великих запитань, то й немає глибоких відповідей.
— Зважаючи на результати опитування, можна зробити висновок, що Церква програє боротьбу за молодь, а, отже – за майбутнє України. І, до речі, як тут не згадати про різке падіння монаших покликань, особливо в передвоєнний час, у порівнянні з тими ж 1990-ми чи навіть початком 2000-х.
—Церква виконує свою місію. Вона дбає про спасіння кожної людини й говорить про різні небезпеки, у які та може потрапити. Власне, вона надає сенсу різним інституціям і є закваскою в цьому світі. Вона є тією меншістю, яка несе тягар пасивної більшости. Тому Христос казав: «Не бійся, мале стадо, бо сподобалось Отцеві дати вам Царство» (Лк. 12:32).
Справді, число покликань зменшилося. І на це є багато причин. Але одна з найбільших – прив’язання людей до матеріальних благ. Тобто це спокуса «хліба», з якою злий підходив у пустелі до самого Христа (див. Мт. 4:3). Можливо, молода людина ще не має якихось великих матеріальних статків, але їй важко відмовитися від того, що вона може здобувати в перспективі. А готовність на повну посвяту передбачає велику жертву. Як писав о. М. Рупнік, «у людині все повстає проти жертви. Адже навіть Господь, підійшовши до жертви, пітнів кров’ю і просив Отця, щоб оминула Його ця чаша. Бо жертва лякає, і людина не має жодної певности, що віднайде те, чим вона пожертвувала».
— Як могло статися, що падіння рівня віри відбувається в незалежній Україні, через 34 роки після розпаду Радянського Союзу?
—Я не хочу давати характеристики радянському союзу, в якому, власне, діяв войовничий атеїзм. Час комуністичної руїни був страшним і жорстоким. Нещадна боротьба з віруючими, руйнування храмів і всього, що нагадувало про присутність Бога – від такого радів хіба сатана. Різновекторний світ розділився на два полюси – полюси добра і зла. Відповідно людина робила моральний вибір між стійкістю у вірі та конформізмом.
Від розпаду союзу до сьогодні відбулося зростання віри, а не падіння. Маємо багато нових храмів, монастирів, семінарій. Їх, власне, будує віра. А як не згадати багато духовних покликань, величезної праці, яка триває і тепер, під час війни!
Пригадую вислів папи Венедикта XVI, який в одному з інтерв’ю («Сіль Землі», 2007) сказав, що Бог статистикою не вимірюється. У цьому контексті слід відмовитися від кількісного вимірювання успіху. Адже ми – не підприємство… Ми служимо, і це служіння врешті-решт передаємо в руки Господу, – сказав папа.
— Здається, у час війни, коли ти не знаєш, чи доживеш до ранку навіть у тилу через обстріли, віра в Бога, нехай на забобонному рівні, навпаки, мала б зрости, а в храмах, здавалось би, не мало б бути де яблуку впасти. Однак ми цього не бачимо.
—Війна забрала багато людських життів, але не спричинила зростання числа атеїстів. Можливо, комусь важко впоратися з питаннями справедливости, які пов’язані з війною, особливо після втрати рідних. Безвірки, атеїсти – це ті, що прийшли на нашу землю нас вбивати. Їх справді можна назвати такими.
Минулоріч мені довелося спілкуватися з хлопцями з війни, що походили зі Сходу України й перебували на реабілітації в Надвірній. Один із них сказав: «Коли почалася війна, я не знав жодної молитви. І коли починалися обстріли, то я звертався до Бога своїми словами. Просив: “Допоможи, збережи, врятуй!”» Це був його шлях до Бога. Інший воїн додав: «Я просив пацанів молитися за мене, бо я не вмію…». Він душу підносив до Бога – і це була його молитва. А ще вони розповідали про випадок, коли один воїн із Києва потрапив до їхнього взводу. Він переконував усіх, що Бога нема, що всім у світі керує фізика, що не треба молитися, вірити. А молодий хлопчина з Яремча йому сказав: «Я з тобою поговорю, коли почнуться обстріли». І вже наступного дня зухвалець благав: «Моліться за мене, щоб я вижив!» Цілком справедлива фраза, що на війні атеїстів немає. Думаю, що і серед мирного населення їх стає щораз менше.
Можу стверджувати, що люди набагато більше моляться, ніж до війни 2014 року. Пригадую, коли я в Жовкві відвідував родини під час Йорданських свят, то майже в кожній хаті бачив на тумбочці біля ліжка вервицю, молитовники і таблетки. Одне лікує душу, інше − тіло. Є безперервна молитва, коли люди моляться вдень і вночі. У кожному храмі відправляють багато богослужінь упродовж дня, і люди мають можливість вибирати час. Бо ще треба заробляти на хліб насущний. І тому щодня храм не може бути переповнений вірянами.
— Однак навіть якщо погодитися з Вами, а не з даними опитування, то принаймні в містах храми щонеділі відвідує відчутна меншість мешканців. Якщо, звичайно, не рахувати час освячення пасок чи верби. Як можна заохотити цих людей відвідувати храм, враховуючи те, що частина з них це робила раніше, але з тієї чи іншої причини перестала?
—Звісно, є багато людей, які не беруть активної участи в житті Церкви. Тож ми, християни, маємо давати добре свідчення віри, адже справжньою поставою свого християнського життя можемо промовити дуже багато. Мабуть, доречно пригадати давній вислів римлян verba docent exemplunt trahunt, що означає слова вчать, а приклад потягає. Бо ж віра дарована для того, щоб передавати далі, не можна прагнути мати її тільки для себе.
А ще віра є даром, який не можна здобути раз і назавжди, бо вона не є чимось стабільним і сталим. Легко втрачає віру той, хто про неї не турбується. У житті людини є роки певної і сильної віри, але є також дні сумніву й слабкої віри – і це теж віра. Є героїчно визнана віра, зміцнена, але є й наново віднайдена. Це все може статися в нашому серці. Звідси й походять внутрішні хвилювання, що колись я більше вірив, ніж сьогодні, бо не мав стільки сумнівів, як тепер. Пошук становить частину дороги віри.
Людина, яка вірить, не хоче залишитися такою, як вона є, але хоче рости, бути кращою. Віра може просто боліти. Біль є ознакою народження, зросту. Якщо віра є живою, то вона не раз може бути зранена, наражена на кризу. Віра, яка не пройшла крізь ночі хреста й не досягла глибини серця, такої сили не має. Віра – це постійне зростання й довіра.
— Хоча далеко не всі молоді люди записують себе до атеїстів, але поміж них не бракує й агностиків. Як бути з ними?
Агностики все ж не такі радикальні щодо заперечення існування Бога. Їм бракує ласки розуміння, просвітлення і доброго прикладу. Церква й таким готова надати свою допомогу. Вона чекає на повернення своїх заблуканих дітей, далеких від неї. Бо це не звільняє її від вказування їм дороги. Христос, шукаючи загублених, через них став розп’ятим. І той Христос живе в Церкві, шукаючи тих, які втратили правдиву дорогу. Отже, існує суспільний вимір віри – спиратися на віднайдення загублених. Не засуджувати, а молитися, аби ми не втратили Бога, Який нас шукає.
— Існує ще таке явище, як «практичний атеїзм». Про нього, зокрема, говорив Папа Іван Павло ІІ. Це означає, що людина вважає себе віруючою і може навіть відвідувати храм, але живе так, ніби Бога не існує: це виявляється і в її життєвих пріоритетах, і у вчинках. На Вашу думку, який відсоток українців справді вірить в Бога сьогодні? Чи справжня віра – це завжди про абсолютну меншість?
— Я не можу відповісти об’єктивно, бо опитування не проводжу й у всіх храмах України не відправляв, щоб мати точнішу картину. Але на основі мого пізнання й скромного досвіду знаю, що на заході України навіть у радянські часи в родинах плекали віру, хоч за це людей карали чи навіть садили в тюрми. А на сході України, звісно, того не було, бо там люди під комуною каралися 70 років. Але ті люди дуже щирі й відкриті на Бога, можливо, подекуди більше й сильніше, ніж у Галичині.
Наші часи характеризує втома. Перестаємо тужити й шукати Бога. Наша віра наче висихає. Чому? Бо криза віри приходить тоді, коли не порушуємо питань. Проблема сьогоднішніх християн полягає не в тому, що не знаємо властивих відповідей, а в тому, що забуваємо запитувати. Не запитуємо, не пізнаємо і не шукаємо. Все знаємо. Коли людина не ставить питань, то все стає байдужим. І, власне, однією з хвороб сучасної людини є байдужість, рутина, призвичаєння, що заколисує уві сні, та понад усе – віра лишень у свій розум.
— Повагу та авторитет у молоді завжди потрібно заслужити. Молодь значною мірою має загострене відчуття справедливости, вона ідеалістична, а мисляча молодь потребує ще й авторитету, який відповідатиме її піднесеним, не завжди зручним, запитам. Чи не тому первісна Церква зростала кількісно і якісно, навіть у часи великих гонінь? Ми ж сьогодні, якщо все ж таки вірити даним опитування, маємо зворотний результат.
—Наша Церква намагається постійно відповідати на нові виклики, які постають перед нею. Вона завжди зі своїм народом, і в часи війни – теж. Ми пам’ятаємо про її присутність на Майдані. Церква надає всяку допомогу: духовну, моральну, просвітницьку. Вона лікує, оберігає, провадить людей. Словом, служить.
Ми нащадки Митрополита Андрея Шептицького, патріарха Йосифа Сліпого, блаженнішого Любомира Гузара. Цей перелік можна продовжувати… Маємо на кого рівнятися і від кого вчитися. Блаженніший Святослав у своїм промовах, проповідях, виступах на конференціях завжди звертається до молоді, не залишає її поза своєю увагою. Наша Церква солідаризується зі стражданнями та випробуваннями людей, навіть ціною ризику для життя духовних осіб.
Насправді Церква володіє великим багатством різних інструментів для допомоги тим, хто страждає. Цими питаннями переймався папа Франциск. В інтерв’ю для Civiltà Cattolica він сказав, що «Церква сьогодні потребує здатности лікувати рани та зігрівати серця вірних. Я уявляю Церкву як польовий шпиталь після бою». На жаль, ці слова найбільше стосуються нас. Думаю, що коли він говорив, то, власне, Україну й мав на увазі.
— У пізні радянські часи було популярне гасло: «Партія – ум, чєсть і совєсть нашей епохі». За своїм змістом воно жахливе. Водночас саме совість є тим віконцем, через яке людина може побачити Бога. Здається, ми все більше втрачаємо відчуття сорому за гріх, не кажучи вже про розум чи совість. Чи можливо протистояти цьому в епоху глобалізації і тотальної влади ґаджетів?
—Совість – це справді місце, де людина віч-на-віч зустрічається з Богом. Вона є свідком, коли людина чинить гріх. До сумління людини промовляє Бог. Справді велике лихо – це невідчуття й нерозуміння гріха. Є відомий юридичний постулат, що незнання закону не звільняє нас від відповідальности. Можна сказати, що нерозуміння гріха не звільняє від його страшних наслідків, що їх пожинають люди. Гріх завжди має вбивчу силу. Така його природа. Він ранить людину, обмежує і не дозволяє їй бути щасливою. Наприклад, багато людей мають онкозахворювання. І причиною цього є гріх. Я не маю на увазі особистий, а радше суспільний. І цим гріхом є Чорнобиль, забруднення природи хімікатами, наслідки війни й багато інших нещасть.
Питаєте, як цьому протистояти? Гадаю, добрим вихованням, навчанням і прикладом. Бог хоче співпраці. Також ми маємо покликання. Бог чекає від кожного з нас, щоб наша святість виявлялася в нашому середовищі, в якому живемо кожного дня. Мати Тереза з Калькутти не втомлювалася повторювати: «Ми всі покликані до святости».
Нагадаю один цікавий епізод, який трапився в січні 1980 року. Мати Тереза повернулася з Осло, де отримала Нобелівську премію миру. З нею зустрілися численні журналісти в домі місіонерів святого Григорія. Зустріч транслювали численні телеканали. Мати Тереза спокійно відповідала. «Мати, ви вже маєте 70 років. Ви дуже багато трудилися! І що змінилося у світі? Нічого. Ніхто нічого не зауважує», — звернувся один із журналістів. Пригадую обличчя Матері Терези. Вона була спокійною. І відповіла: «Я ніколи не намагалася міняти світ. Світ змінить Ісус, у відповідний час змінить. Будьте певні, змінить. Я намагаюся бути краплею очищеної води, в якій відображатиметься обличчя люблячого Бога. Робіть це й ви. Нас буде двоє. Ви одружені?» «Так», – відповів той. «Будьте такими з дружиною. Буде нас троє. Маєте дітей?» «Так, маю троє дітей». «О, навчіть дітей – і нас буде вже шестеро. Збільшуймо краплі очищеної води». Так маємо робити й ми.
— Але чи досить просто прийти до храму? Інколи здається, що в наш час повторюється ситуація, про яку писав ще пророк Ісая в 1 розділі своєї книги, коли за хмарою богослужбового кадила та масовістю богослужінь, фотографії яких потім гарно викладаємо в соцмережі, ми перестаємо помічати «виразки» та «синці», які вкривають суспільство. Чи не сталося так, що українська Церква надто зосередилася на мітові про Україну, але забула про реальні проблеми українців із плоті та кости?
—Бачите, богослужінь чи молитов удома, чи навіть на роботі, забагато не буває. Світлини чи відео в соцмережах – це здобутки й виклики нашого часу. Чому б із них не користати?
Справді, у наш час збільшується число дезорієнтованих у житті, віддалених від Церкви людей. На кожне зауваження, підказку реагують нервово, інколи ‒ агресивно. А тому, хто звертає їм увагу, закидають, що то з ним не все гаразд, хай дивиться на себе.
Україна – це не міт, а Божий задум. Про це я вже з Вами говорив в одному з наших інтерв’ю. Це дар, який треба берегти й розвивати. І ми це робимо. Церква деменції не має. Вона нічого не забуває, а береже й виконує свою місію, яку їй доручив Господь.
— У Католицькій церкві 2025 рік проголошено Ювілейним. Його гасло: «Паломники надії». У Святому Письмі, зокрема в Старому Завіті, читаємо про два види надії: одну давали народові фальшиві пророки, іншу – правдиві. Надія фальшивих пророків часто спиралася на те, що «з нами Бог», «у нас Храм», «ми Божий народ», тому «все буде добре». Надія, яку несли правдиві пророки, ґрунтувалася на потребі покаяння та щирої віри народу в Бога. Народ мав відкинути ідолів, відмовитися від беззаконного насилля над ближнім, перестати обманювати ближнього, брати хабарі та вчиняти сексуальну розпусту… На Вашу думку, чи справді ми розуміємо сьогодні, чого від нас чекає Бог?
—Пророки дуже добре знали свій народ і тих, що ним правили. Вони були здатними до економічного аналізу, політичної критики, соціологічних оцінок своєї країни. За допомогою роздумів і молитви вони відкривали стан справ у країні, гріхи народу, сподівання людей і, найголовніше, вказували шляхи до виправлення. Тогочасні можновладці хотіли їх убити саме тому, що їхня оцінка була точною. Якби вони просто кричали у гніві, то їхні слова не викликали б такої реакції – або взагалі жодної. Їхній заклик до царів і народу виходив із переконливого відчуття Божої присутности. Заради любови до людей вони шукали шляхів навернення.
Те, чого від нас чекає Бог, пояснює нам Церква. Тому потрібно уважно прислухатися до її голосу. Можливо, актуальним для нас є вислів Івана ХХIII, який закликав відчинити вікна Церкви, щоб впустити туди свіже повітря. Вважаю, слід повідчиняти вікна і наших осель, і державних інституцій для глибшого пізнання Бога й нашого християнського покликання.
— Дякую Вам, отче, за розмову та мужність відповісти на відверті запитання.
Спілкувався Андрій Толстой
Фото: Андрій Толстой
