Нарід, що забуває минуле,

ніколи не буде нацією.

А. Шептицький

 Церква насамперед покликана служити справі спасіння світу, вона дає Божі настанови для мудрого й справедливого влаштування життя. Церква допомагає виховувати добрих, чесних громадян, самовідданих і свідомих членів суспільства, спрямовує природні таланти людини до високих цілей. Вона також розвиває літературу, мистецтво; провадить доброчинність; поширює знання, розвиває шкільництво; опікується шпиталями, сиротинцями; піклується про хворих, в’язнів, старців, немічних і т. ін. Тож церква має надзвичайно важливе й відповідальне становище в суспільстві [9].

Церква – це не тільки храм, а в них – єпископи і священики. Це також загал людей, об’єднаних правдивою вірою під проводом церковної влади, установленої Ісусом Христом. Тому віряни покликані бути діяльними членами Містичного Тіла Христового, любити церкву, її долю вважати своєю долею, її радість – своєю радістю, а її горе – своїм горем; повинні знати її минуле, її історичні діяння. Церква проходить через періоди розквіту та занепаду, великих звершень і помилок, а тому нагромадила цінний багатовіковий досвід.

Існує два важливі покликання Божі, які особливо потрібні людям: лікарське для зцілення тіла і священицьке для допомоги духовної. Ці благородні місії нині виконують представники різних суспільних станів.

Ще з давніх-давен належати до духівництва було престижно. Кандидат у священики повинен був мати високі моральні й інтелектуальні якості, а також вільне походження. Тож цілком закономірно, що часто ними ставали представники знатних родів. Ці люди віддано служили українській церкві і народові, зокрема в Галичині. Священство ставало справою честі цілих родів.

На Галичині така традиція існувала у відомому шляхетському роді Попелів гербу Сулима і гербу Сас. Шляхта – це привілейований панівний соціальний стан у Польщі, Німеччині, Литві та на українських землях, що в XIV–XVIII ст. належали до складу Великого князівства Литовського чи Речі Посполитої; деякі ознаки шляхти були в Гетьманській державі, на окупованих українських землях у складі Російської імперії чи Австрії, Угорщини і Молдови. Термін «шляхта» запозичений із чеської мови, його вживають на означення панівної верстви. Низка шляхетських родів мають власні герби, як-от: Сас, Сулима, Корчак, Наленч та інші [8].

Коріння роду Попелів сягає дохристиянського середньовіччя, а саме VIII століття. «Великопольська хроніка» фіксує ім’я князя Попеля на чолі західнослов’янського племені полян. Після того як сілезький княжий рід П’ястів усунув Попелів від влади, вони осіли на землях Червоної, або Червенської Русі в районі міста Сянока. Отримавши за участь у Грюнвальдській битві підтвердження шляхетства та королівський привілей на землі поблизу Дрогобича, 1427 року Попелі замешкують там і засновують своє поселення. Це засвідчують польські історики В. Пульнарович і К. Несецький. На сьогодні у світі нараховується близько 50 тисяч осіб із таким прізвищем, а для розрізнення їх за географічним походженням існує 16 прізвиськ [1, 2, 8].

Родовими гербами Попелів є Сулима і Сас. Герб Сулима належав давньому європейському дворянському родові й зареєстрований близько 935 року. Його згадує польський хроніст Бартош Папроцький. Цей герб використовувало близько 300 родів. Він являє собою щит, горизонтально розділений на дві половини. У верхній на жовтому тлі зображений чорний орел (орел – символ лицаря, а чорне оперення – ознака іноземного походження членів роду), а в нижній – на червоному полі розміщені три діаманти, що символізують німецькі міста Браунфельц, Мінценберг і Зонневальд, якими володіли представники роду Сулима. Вінчає щит дворянський шолом і корона, на якій також зображено орла. Приналежність Попелів до цього гербу можна пояснити тим, що дружиною князя Попеля в VIIІ столітті була німецька принцеса. Представники роду Сулима здебільшого служили у війську [8].

Герб Сас, згаданий у «Клейнотах Длугоша», за походженням є волоським. Ним володіли нащадки саксонського графа Гуйда, що, проживаючи тимчасово в Мармороші, пристав на військову службу до князя Данила Галицького. Рід цей охоплює понад 350 прізвищ. З нього протягом кількох століть вийшов шерег представників духівництва. Згадаємо найвідоміших.

Перш за все – Методій Терлецький, єпископ Холмський, єпископ Української греко-католицької церкви. Походив він з Терла, що на Самбіріщині. Упродовж 1626–1630 рр. навчався у Віденській колегії. Брав участь в організації місійних візитацій у Волощині, Далматії, Хорватії та Словенії. Подбав про створення Холмської колегії, був утаємничений у переговори митрополита Петра Могила та Адама Киселя щодо об’єднання з Римом та створення Київського патріархату.

Йосиф (Іван) Шумлянський – православний, а згодом уніатський єпископ Львівський, брат Луцького уніатського єпископа Атанасія. Його заслуга в тому, що доручив духівництву провадити метрики, склав інструкції, як поводитися в церкві і поза нею. Підтримував зв’язки з гетьманом Петром Дорошенком та Іваном Мазепою.

Варлаам Ясинський – православний Київський митрополит (1690–1707 рр.). Випускник Могилянської колегії, він неусипно дбав про свою alma mater. Саме за його митрополитства вона отримала статус академії.

Степан Яворський (1658–1722) – блюститель патріаршого престолу в Москві, відомий учений, письменник.

Юрій Вінницький – київський уніатський митрополит, брат Перемишльського єпископа Інокентія, був поставлений на кафедру в Перемишлі після смерті свого попередника. Заснував у місті духовну семінарію, виклопотав у короля звільнення духовних осіб від військової повинності. Призначив Львівським єпископом архімандрита Варлаама Шептицького.

Атанасій Шептицький – Львівський єпископ від 1715 року. Працював над реалізацією постанов синоду (1720), уніфікацією обряду та ставленням василіян до світського клеру.

Лев Шептицький – єпископ Львівський (1749–1779 рр.), василіянин і коад’ютор митрополита Володковича.

Юліан Сас-Куїловський – виходець із шляхетської сім’ї із Самбірщини, митрополит Галицький і архієпископ Львівський (1898–1900 рр.). Жив скромно, багато жертвував церковним храмам, особливо на оновлення «кафедрального храму».

Чи не найвизначнішою постаттю серед духівництва гербу Сас є митрополит Андрей Шептицький. У його жилах текла кров шляхетних польських й українських родів. Його постать настільки глибока й багатогранна, що потрібне не одне фундаментальне дослідження, щоб розкрити її. Він доклав великих зусиль для процвітання українського народу й незалежності України, а його епістолярна спадщина є цінним джерелом для істориків.

Та повернемося до Попелів і звернемо увагу на їхню релігійну приналежність. До XV ст. вони були православними, у подальшому дехто перейшов у лоно греко-католицької церкви, дехто залишився в православ’ї, а незначна частина стала латинниками.

Як засвідчує історик Богдан Барвінський, згадки про священиків з роду Попелів у Галичині на Дрогобиччині трапляються в документах XV–XVI ст. Першим був Йосько Попель (запис в актах гродських 1496 р.), а другим – Захар-Занько Кунашович-Попель (згадка в актах гродських 1505, 1525 рр.). Також цей історик, покликаючись на дослідження Ізидора Шараневича, пише про п’ятьох священиків Попелів, що походили з Дрогобиччини. У XVII столітті вони провадили душпастирську службу в храмах поблизу Городка [1].

Ще одним представником духівництва із цього роду був шляхтич Іван Романович Попель. 1633 року його обрали православним єпископом Перемишльської єпархії. Престол він відпустив за 3 тисячі злотих висуванцеві Петра Могили – Симону Гулевичу-Воютицькому [3].

Документи ХІХ–ХХ ст. дають більше інформації про Попелів, які присвятили себе священству. Зокрема, у шематизмі Перемишльської греко-католицької єпархії на початку ХХ століття зазначено близько сорока осіб.

Знаним священиком з Арламівської Волі й Малніва, що на Мостищині, був отець Володимир Попель. Народився він 19 липня 1867 р. у селі Цикові в сім’ї о. Теодора та Каролини Попелів. Це була талановита, різнобічно розвинута, енергійна людина. Увесь вільний від церковних справ час отець Володимир присвячував громадській роботі. Він звів й оздобив багато Божих домів (Млини, Арламівська Воля, Малнів), був будівничим величавих народних домів, читалень, кооперативів, молочних спілок і т. ін. Також диригував хор богословів у Львові, організував церковні хори. Але особливим його досягненням є розбудова й збагачення десятків людських душ. Протягом 55 років отець Володимир був завзятим Христовим воїном, що боровся проти пияцтва, розпусти та інших згубних пристрастей і духовних недуг парафіян. Люди шанували його як духовного батька, душевного й тілесного лікаря (добре знав медицину і безкорисливо лікував хворих парафіян), також учителя й порадника з питань ведення господарства, садівництва, городництва, а особливо пасічництва. Це один із перших каменярів на зламі ХІХ–ХХ сторіч, що вперто лупав скалу неволі та високо підніс прапор свободи свого народу.

Отцеві Володимиру допомагав молодший син Степан, учень Перемишльської гімназії, член «Пласту». Їхня невтомна праця дала свої плоди. Під теплим подихом рідної народної культури танув сніг москвофільства, що його розсипав на місцевому ґрунті попередник отця Попеля – священик Теофіл Глушкевич.

По закінченню філософського факультету таємного, а згодом – державного університету у Львові, Степан став членом ОУН і віддавав усі свої сили культурно-просвітницькій роботі в селі і на околицях. Однак культурно-духовним здобуткам отця Володимира та Степана Попелів судилося зазнати руйнації внаслідок упровадження нової ідеології, яку 1939 року принесли на галицькі землі радянські «визволителі». Виховані шляхетно, у глибокій вірі до Бога, батько і син не могли змиритися з безбожністю нової влади. Степан відкрито виступав проти системи, не приховував своїх поглядів, тому й покинув працю вчителя в селі Старяві. Далі був арешт. Це сталося 10 листопада 1940 року. Його звинуватили в контрреволюційній діяльності, а 15 листопада після нелюдських катувань убили й поховали під туалетом Мостиського НКВС. Восени 1941 року тіло Степана перепоховали на сільському цвинтарі в Малнові. Молодь села на місці поховання насипала високу могилу пірамідально-ступінчастої форми із хрестом угорі.

Отець Володимир важко пережив втрату сина. Горе позначилося на його здоров’ї. У серпні 1944 року о. Володимир із родиною змушений був покинути рідний край. Старший його син Іван, доньки Софія та Ольга, зять та онучка опинилися в м. Реґенсбурзі (Німеччина). У таборі для біженців Іван Попель зустрівся з провідником ОУН Степаном Бандерою. Він розповів йому про долю свого брата й віддав Бандері Степанову метрику. До речі, провідник ОУН використав її для виготовлення документів, під якими проживав у Мюнхені. Отець Володимир Попель помер жертвою поневірянь 12 вересня 1947 року. Його поховано на цвинтарі м. Реґенсбурга в Баварії.

Іван Попель із сестрами перебралися до Канади, у місто Едмонтон. Там Іван став священиком, маючи за плечима закінчені теологічні студії. Ієрейські свячення йому вділив владика Василь Філевич. Так було продовжено священицький рід Попелів. Це засвідчив своїм листом від 1 листопада 2012 року Маркіян Ковалюк, професор Альбертського університету Інституту українських студій м. Едмонтона. Докладніше про життя й діяльність о. Володимира Попеля та його сина Степана можна дізнатися із книжки «За Христа і Україну» Івана Сулими-Малнівського Попеля, яка 1951 року з’явилася друком у видавництві «Америка-Філадельфія» [4].

На Дрогобиччині, а саме в поселенні Тустановичі, знаходимо ще двох священиків роду Попель. Перший – отець Михаїл Попель-Кіщак гербу Сулима і Сас. Його син, Степан Попель, – всесвітньо відомий фундатор Львівської школи шахів і приватний секретар митрополита Андрея Шептицького (1934–1944 рр.). Із митрополитом Степана познайомив знаний у Львові і Галичині лікар Мар’ян Панчишин. Фах філолога не давав синові священика великих доходів, тому він почав грати в шахи на професійному рівні. Степан Попель був переможцем низки зональних і міжнародних турнірів у Львові, а в подальшому, в еміграції, двічі ставав чемпіоном Парижа, після війни не раз виборював перемогу в турнірах, що відбувалися в Сполучених Штатах Америки.

Отець Михаїл Попель був парохом с. Комарники на Турківщині. Помер дуже молодим, похований біля церкви на парафіяльному цвинтарі в рідному селі Тустановичах [7].

Одна з його сестер, Ольга, вийшла заміж за отця Івана Валюха, пароха й настоятеля Трускавецького храму Святого Миколая, активного члена «Народного дому» і «Просвіти». Під його керівництвом на початку ХХ ст. у храмі було зроблено капітальний ремонт. Друга рідна сестра отця Михаїла, Олена-Емілія, була заміжня за отцем Юліаном Адріановичем, бориславського катехита, настоятеля храму Преображення Господнього с. Тустановичі. Отець Юліан був організатором та опікуном дитячої захоронки на Водянці в Бориславі. Він опікувався бідною шкільною дітворою, допомагав матеріально здібним учням, щоб підготувати їх до корисної праці для свого народу. Отець Юліан Адріанович був головою «Рідної школи» працював у «Просвіті» в Тустановичах і, крім пастирства, провадив активну громадсько-політичну діяльність у Бориславі й Тустановичах.

Ще один представник цього роду – отець Теодор Попель-Гунчак гербу Сулима і Сас. Народився 1888 р. в с. Тустановичі в сім’ї Івана Попеля-Гунчака гербу Сулима і Сас і Анни Тустановської-Гвоздзяк гербу Сас. Закінчивши Дрогобицьку гімназію й духовну семінарію в Перемишлі, він одружився з Анною Терлецькою гербу Сас, батьки котрої були натоді власниками с. Ролева та почав свою душпастирську діяльність у м. Дрогобичі катехитом гімназії. У своєму служінні Богу він приділяв велику увагу катехизації молоді, зокрема викладав основи релігії у львівських гімназіях [5, 6]. Помер молодим, на 50-му році життя. Спочив на Личаківському цвинтарі. Його моральний образ, полум’яні проповіді й настанови молоді були дороговказом, маяком у християнському житті для не одного покоління галичан.

Відомості про священиків Попелів знаходимо і в шематизмах Станіславівської греко-католицької єпархії ХІХ–ХХ ст. Знаним там був отець Іван Попель з Довгополя. Він народився в Галичі в сім’ї Йосифа Попеля з Медухи та Анастасії (з дому Заклінська) з Галича. Навчався в Станіславові. У Римі його висвятили на греко-католицького священика. Працював у с. Розтоки, Заліщики, а з 1890 року – у Довгополі, де й похований.

Священик І. Попель сприяв в етнографічних, етнологічних, археологічних та антропологічних дослідженнях на Гуцульщині І. Франку, Ф. Вовку, В. Гнатюку, В. Шухевичу, Б. Лепкому, О. Маковею та І. Трушу. Крім цього, о. Іван Попель гостинно приймав і матеріально підтримував творчу працю таких корифеїв українського слова, як М. Павлик, М. Грушевський, Б. Грінченко та інші. Виходець з Опільського краю, отець Попель досконало знав Гуцульщину, доклав зусиль до становлення й розквіту таланту тамтешніх літераторів, науковців, таких як М. Черемшина, О. Кобилянська, В. Стефаник.

Варто зазначити, що Іван Франко приїхав у Криворівню в 1901 році, а Довгополе в житті Каменяра було значно скоріше (літо 1998 р.), коли він із сім’єю вперше відвідав дивовижний гуцульський край. Це засвідчує епістолярна спадщина письменника цього періоду. До цього періоду творчості І. Франка належить «Гуцульський король», виданий М. Возняком. Відомо, що митець не раз бував у Довгополі Галицькім, що засвідчує його листування з Лесею Українкою, О. Маковеєм та іншими [10].

Серед представників роду Попелів варто відзначити Маркела Попеля. Він був вихідцем із села Медухи – батьківщини славетного Дмитра Вітовського – одного з організаторів Листопадового чину 1918 року, міністра ЗУНР. Маркел Попель народився 1825 року в родині шляхтича Онуфрія та Марії з Павульських. Чотирикласну школу закінчив у Галичі, а гімназію – у Станіславові та Бучачі. Відтак вступив на філософський факультет Чернівецького університету, а богословські науки студіював у Львові та Відні.

З 1849 року Маркел Попель працює вчителем природничих наук в одній зі шкіл Львова. Через рік висвятився на священика та став співробітником парафії в Бучачі. 1852 року він уже катехит у Тернопільській гімназії. З 1859 року повертається до Львова й влаштовується на посаду вчителя української мови у Львівській академічній гімназії.

З 1862 по 1866 рік Маркел Попель виконував обов’язки катехита у Львівській гімназії, а згодом з січня 1867 року – у Холмській. Згодом стає професором літургіки та морального богослов’я духовної семінарії в Холмі. Водночас піднімається щаблями духовної кар’єри та стає старшим соборним протоієреєм. Коли ж єпископа Калинського царський уряд вивіз на заслання у Вятку, з 23 березня 1871 року Маркел Попель стає адміністратором Холмської єпархії.

Як і багато інших галицьких аристократів, Маркел Попель потрапив під вплив москвофілів і став ревно підтримувати та проповідувати їхні ідеї. Москвофільство, або русофільство – це громадська політична культурологічна течія, що сформувалася в 1848 році після придушення Росією повстання в Австро-Угорщині. Варто зазначити, що основоположником цієї течії був Михайло Качковський, москофільські погляди мали Михайло Драгоманов та Іван Франко (у ранній своїй творчості). За «відмінну службу» на цьому полі Маркела Попеля нагородили орденом Святої Анни II ступеня з імператорською короною. 1875 року він перейшов у православ’я й був висвячений на єпископа Холмського та Люблінського. Також обіймав посаду вікарія Варшавського архієпископа. З 1878 року Маркел Попель стає єпископом Подільської та Брацлавської єпархії, а з 1882 року – єпископом у Полоцьку та Вітебську.

1889 року його було покликано до Синоду в Санкт-Петербурзі. Перебуваючи в столиці Російської імперії, він отримав з рук царя державні нагороди: нагрудний хрест та орден Святої Анни І ступеня, орден Володимира І ступеня та орден Олександра Невського І ступеня. Помер Маркел Попель 1 жовтня 1903 року.

По собі він залишив різноманітну творчу спадщину. 1853 року в «Зорі Галицькій» був надрукований його переклад з німецької мови трагедії «Немиря», автор якої нам невідомий. Також Маркел Попель написав низку віршів, серед яких «Галич», переспів «Короледворського рукопису», «Іван Халдеєвич, воєвода Звенигородський» (історична дума), «Пісні нічного сторожа», «Сила молитви», «Лиш з вірою». З-під його пера вийшли статті «Боян півця Ігоревого єсть Іоанн Нестерович», «Причини мирного і скорого розширення віри Христової на Русі». Деякий час був кореспондентом віденського «Вісника», з 1861 року – співробітником «Слова», де помістив чимало статей на духовну тематику. З 1864 по 1865 рік редагував церковно-літературний часопис «Неділя». Під його керівництвом було видано низку підручників для шкіл, серед яких «Католицьке нравоученіє» (1857), «Нравственное богословие» (1857), «Сокращенная литургика» (1862), «Широкая литургика» (1863). Усе це засвідчує, що Маркел Попель був наполегливим, талановитим, працелюбним душпастирем.

Це була цікава й суперечлива особистість. Виходець із шляхетської сім’ї, з маленького галицького поселення, він зумів досягнути вершин церковної ієрархії та отримати шерег урядових нагород Російської імперії. Однак він став москвофілом та спричинився до занепаду та ліквідації Холмської греко-католицької єпархії. Писемна спадщина єпископа Маркела ІІопеля дає право прирівнювати його до таких світочів українського народу, як Ізидор Шараневич, Богдан Дідицький, Іван Гушалевич, Василь Ільницький. Так само, як і їхній слід, спадщина Маркела Попеля не повинна загубитися на науковому та історичному полі [9].

Згадані отці Вселенської церкви, приналежні до роду Попель, заслуговують на наслідування, а їхня творча і духовна спадщина вимагають подальшого вивчення.

ЛІТЕРАТУРА

1. Барвінський Б. Конашевичі в Перемишльській землі в ХV–ХVІ ст. / Б. Барвінський. – Л. : ЗНТШ, 1930. – Т. 100. – Ч. 2. – 157 с.
2. Грамота в Перемишлі 21 липня 1427 р. Король Володислав Ягайло надає Грицькові і Тишкові Попелям та їх нащадкам пусте місце над річкою Ратичкою для заснування там села Ратичне, зобов’язуючи їх за те до військової служби. – Castr. Premisl. – Т. 312. – Р. 305–307.
3. Грушевський М. Історія України-Руси / М. Грушевський. – Т. VIII. – Розділ ІІІ. – С. 8.
4. Гусяк С. Світильник любові до народу / С. Гусяк // Жива вода. – 2013. – № 4.
5. Лупій Г. Личаківський цвинтар / Г. Лупій. – Л. : Каменяр, 1996. – С. 92.
6. Луців Л. Дрогобиччина – земля Івана Франка / Л. Луців. – Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто, 1973. – 856 с.
7. Романтик шахів та його епоха. Степан Попель / Упорядник Іван Ярема. – Л. : Євросвіт, 2009. – 240 с.
8. Терлецький М. Дві сутності Сасівського роду / М. Терлецький. – Л. : Тріада плюс, 2009. – 184 с.
9. Федорів Ю. Історія церкви в Україні. – Л. : Свічадо, 2001 – С. 277–278.
10. http://lib.if.ua/franko/1312193571.html

ОЛЕГ ПРИЙМА, кандидат медичних наук,

о. д-р Мирон Бендик,

Олександр ПОПЕЛЬ, о. Іван ГаванЬ