Підгорецький монастир ЧСВВ, що здавна звався Пліснеським,добре відомий у краю й далеко за його межами ще з княжих часів, коли, за висловом літописця, автора «Синопсису» ієрея Василія, «на главах руського народу княжі сіяли мітри» [1, С. 6]. Доля цієї давньої чернечої обителі, її заснування, початки діяльності пов’язані зі старовинним містом Пліснеськом, оспіваним у найвидатнішому творі княжої доби України – «Слові о полку Ігоревім», згадки про нього містяться також у Київському й Галицько-Волинському літописах [4, С. 94–96; 5, С. 347, 389, 390].

      Результати археологічних пошуків засвідчують, що Пліснеськ був твердинею, оточеною глибокими ровами, високими зовнішніми та внутрішніми валами, на яких стриміли міцні дерев’яні стіни та оборонні вежі [7, С. 246–253; 8, С. 130–132; 9, С. 7–8; 10, С. 113–115; 11, С. 1–20; 13, С. 36–59]. Важливе значення для оборони міста мали й глибокі та широкі хащі, які натоді були прекрасною природною перешкодою для нападників.

      Різні джерела засвідчують, що в другій половині ХІІ ст. – першій половині ХІІІ ст. Пліснеськ був важливим стратегічним пунктом, оборонним, ремісницьким центром княжої Русі, містом пролягав важливий торговий шлях: Київ – Пліснеськ – Перемишль – Краків – Прага [7, С. 246–253; 11, С. 1–20]. Окрім того, цей княжий град виконував роль духовного осердя краю.

     Загальновідомо, що для оборони своїх міст від загарбників русичі зводили замки, а от духовними фортецями слугували монастирі й церкви. Так, за княжої доби на Русі нараховувалося приблизно двісті монастирів. Основоположниками багатьох з них були ченці-аскети. За доброю традицією кошти та інші засоби для зведення церков і монастирів надавали князі й представники знаті. Колискою чернечого життя на українських землях літописці вважають Києво-Печерський монастир – третю за значущістю святиню християнського світу після Святої Землі та гори Афон. Однак і Галицька земля не обділена духовними твердинями: за княжих часів тут діяло понад півтора десятка монастирів [19, С. 30; 20, С. 15–16]. Серед них – славна Пліснеська обитель.

      Найраніші відомості про спорудження в місті монастирської церкви Преображення Господнього і власне монастиря подає «Синопсис», датований 1699 р. [див.: 21, C. 129–141]. Його автор ієрей Василій пише, що церква «...збудована естъ от княжни Єлени» [1, C. 6; 2, C. 7], і вказує на джерело своєї впевненості: «...дает того певный и виразний документ над Царськими врати внутръ олтаря, втіє слова напис: “≠ АРП Року: Гони Батый Єлену княжну: аже и церковъ сію в то время таяжде сооружи княжна, граду Плѣсницку тогда бывшу разоренну”»[1] [1, C. 6; 2, C. 7]. Цей напис бачив і польський король Ян ІІІ Собєський під час свого візиту до монастиря 24 вересня 1687 року, згадку про який знаходимо в літописі [1, С. 25; 2, С. 24].

     Зі змісту «Синопсису» можна припустити, що автор напису на Царських вратах, незважаючи на хронологічну відстань між указаними історичними подіями, логічно пов’язує їх між собою й подає інформацію про них як про одне ціле. Варто зауважити, що в «Синопсисі» після слів «…Гони Батый Єлену княжну» [1, C. 6; 2, C. 7], стоїть знак «+» (відсилач), а навпроти вищезгаданого тексту додано «+ сей монастиръ создавшую», крім того, там же міститься ще один запис: «Церковъ збудована от княжни Єлени. 1180 Аnnо» [1, C. 6; 2, C. 7].

     Те, що Єлена, дочка белзького князя Всеволода, 1180 р. заснувала на південно-західній околиці старовинного міста Пліснеська храм і монастир, засвідчує й уміщена в «Синопсисі» грамота єпископа Луцького й Острозького Гедеона Святополк-Четвертинського, датована 10 грудня 1663 р. У ній, зокрема, наголошено: «…Обитель святая Плѣсницкая под іменем храму Преображенія Господня (:а тераз названная Подгорецкая:) уфундована єстъ отъ святыя памяти благочестивой княжни Єлени, отъ лѣта вочеловьченія Господа Нашего Ісуса Христа тисяча сто осмъдесятого...» [1, С. 14; 2, С. 15]. Цей факт підтверджують також грамоти Станіслава Конєцпольского від 10 жовтня 1663 р. [1, С. 11–13; 2, С. 12–14] та єпископа Львівського, Галицького й Кам’янець-Подільського від 5 червня 1706 р. [1, С. 55–56], копії яких знаходимо в тексті «Синопсису».

     Інформацію про заснування церкви й монастиря в Пліснеську можемо отримати й з меморіальної дошки, умурованої в стіну храму. На ній міститься напис латинською мовою, який засвідчує, що «високоповажна князівна Єлена, донька князя Всеволода, у 1180 році цей монастир вперше заснувала, який опісля ясновельможний Станіслав Конєцпольський, воєвода сандомирський, відновив, надалі найясніший Ян ІІІ, король польський, щедрими дарами обдарував, надав привілеї, те ж саме зробили королевичі Костянтин і Якоб, – саме тому вдячні монахи цього монастиря, про ці їхні добродійства пам’ятаючи, і викарбували цю меморіальну плиту»[2].

     Здавалося б, усе зрозуміло в цій історії, але нерозгаданою залишається загадка походження самої князівни Єлени. Її постать овіяна безліччю таємниць: існувала вона насправді чи була легендарним персонажем, чия вона дочка і дружина?..

     Автор «Синопсису» не сумнівається в тому, що Єлена – історична особа, для нього її існування – беззаперечний факт. Ба більше, ієрей Василій уважає, що князівна, яка «…щедрою рукою свої багатства на цю церкву та інші церкви і монастирі роздаровувала, турбуючись про святу Христову церкву, за таку доброчинність заслуговує на віки вічні немеркнучої пам’яті нащадків» [1, C. 6–7; 2, C. 7–8]. Натомість деякі дослідники заперечують факт існування князівни Єлени як історичної персоналії [див.: 18, C. 307–313].

     Суперечливим залишається й питання щодо заміжжя Єлени: чи була вона дружиною польського князя Казимира Справедливого й матір’ю князя Лешка Білого? Чимало фактів спростовує це припущення. Зокрема, О. Бальзер, відомий дослідник польської князівської і королівської династії П’ястів, доводить, що дружиною Казимира була Єлена –донька Ростислава Мстиславовича. До того ж, як стверджує Л. Войтович, Єлена – дочка князя Всеволода Мстиславовича – не могла народитися раніше ніж 1170 р., а шлюб Казимира Справедливого і Єлени, доньки Ростислава Мстиславовича, укладено 1163 р. [16, C. 87].

     Цікавим є той факт, що 1248 р. дружиною князя Василька, сина Романа Мстиславовича й рідного брата Всеволода Мстиславовича, стала донька польського князя Лешка Білого –Єлена. Отож, якби його матір’ю справді була донька Всеволода Мстиславовича –двоюрідна сестра Василька, то він не міг би одружитися зі своєю двоюрідною племінницею Єленою, оскільки шлюби між близькими родичами забороняє церква. Імовірно, князівна Єлена не виходила заміж, підтвердженням чого є факт, на який дослідники не звертають уваги: у всіх згадках про неї сказано, що вона – князівна.

     До речі, упродовж тривалого часу, із середини ХVІІІ ст. й аж до середини ХХ ст., над вхідними дверима церкви, під хорами, містилося зображення князівни Єлени. Сьогодні місце його перебування невідоме.

     Якою ж була церква, збудована коштом князівни Єлени, що «…під наглядом Божим кілька століть на цьому святому місці стояла і яку Господь непошкодженою зберіг і прославив»? [1, C. 2; 2, C. 2–3] А була вона, як зауважує автор «Синопсису», «…з дерева модрини округлого на ліктів[3] сім у довжину і на шість у ширину збудована» [1, C. 2–3; 2, C. 3]. Уявлення про зовнішній вигляд храму дає й малюнок Олександра Розтоського в пом’янику Підгорецького монастиря 1691 р. [3, Арк. 3].

     Коли, як драматично розповідає літописець ієрей Василій, «...лютий ворог Хреста святого і вогнем, і мечем навколишні християнські краї пустошив, храми Божі руйнував, то цю церкву Господь Бог милостивий побажав зберегти» [1, C. 5; 2, C. 6]. Справді, після набігу орди Батия 1241 р. у спаленому й зруйнованому Пліснеську вціліла тільки церква, збудована коштом князівни Єлени. До неї згодом протоптали дорогу побожні городяни, жителі краю, мандрівні ченці. До речі, життя в Пліснеську, як засвідчують історичні джерела та археологічні пам’ятки, після монголо-татарської навали не припинилося зразу: незначна частина його території залишалася заселеною ще в ХІV ст.

     Варто наголосити, що церква, збудована за сприяння князівни Єлени, як сказано в «Синопсисі», пережила не одне лихоліття «…татарських, угорських, шведських, турецьких та інших воєн. Але тільки з ласки Божої вона ні вогнем не була спалена, ні тлінням не була знищена» [1, C. 3; 2, C. 4]. Тому що «…цю церкву непошкодженою сам Всевишній Господь зберіг аж до цього часу і прославив» [1, C. 6; 2, C. 7]. Простояв храм до 1706 року.

Володимир Гіщинський

ДЖЕРЕЛА І ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Синопсис // Львівська національна наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України (далі – ЛНБ НАН України). Відділ рукописів. – Ф. 3, од. зб. 76.
2. Синопсис // ЛНБ НАН України. Відділ рукописів. – Ф. 3, од. зб. 427.
3. Пом’яник Підгорецького монастиря (1710–1861 рр.) // ЛНБ НАН України. Відділ рукописів. – Ф. 3. од. зб. 105.
4. Галицько-Волинський літопис. Дослідження. Текст. Коментар / За редакцією Котляра М. Ф. – Київ, 2002.
5. Літопис Руський за Іпатським списком / переклав Леонід Махновець. – Київ, 1989.
6. Паспорт пам’яток живопису, графіки, прикладного мистецтва, які знаходилися в закритих на цей час культових спорудах. Львівська область // Державний архів Львівської області. – Р. 2076. – Оп. 1, од. зб. 82.
7. Кучера М. П. Пліснеськ //Археологія Української РСР. У 3 т. – Київ, 1975. – Т. 3.
8. Кучера М. П. Основні етапи розвитку стародавнього Пліснеська // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. – Вип. 2. – Київ, 1952.
9. Кучера М. П. Древній Пліснеськ // Археологічні пам’ятки УРСР. – Т. ХІІ. – Київ, 1962.
10. Кучера М. П. Плеснеск. Слово о полку Игореве и древнерусский город Плеснеск // Краткие сообщения Института археологии АН УССР. – Вып. 9. – К., 1960.
11. Ратич О. О. Стародавній Пліснеськ. – Львів. – Ч. 27, 1972.
12. Ратич О. О. Древньоруські археологічні пам’ятки на території західних областей УРСР. – Львів, 1971. – Ч. 27.
13. Филипчук М. А. Структура та основні проблеми у вивченні Пліснеського археологічного комплексу // Пліснеські старожитності. Збірник наукових праць Адміністрації історико-культурного заповідника «Давній Пліснеськ» на пошану Михайла Андрійовича Филипчука. – Львів, 2016.
14. Пастернак Я. Археологія України. Первісна, давня та середня історія України за археологічними джерелами. – Торонто, 1961.
15. Пастернак Я. Розкопки на Пліснеську // Радянська освіта. – 1941. – 20 червня. – № 45.
16. Войтович Л. В. Генеалогія династії Рюриковичів і Гедеміновичів. – Київ, 1992.
17. Свешніков І. К. Довідник з історії України. Львівська область. – Київ, 1976.
18. Коструба Т. Середньовічна традиція Пліснесько-Підгорецького монастиря // Записки ЧСВВ. – Жовква, 1935. – Т. VІ. – Вип. 1–2.
19. Грушевський Є. М. Історія релігійної думки в Україні. – Львів, 1925.
20. Ваврик М. По василіянських монастирях. – Торонто, 1958.
21. Гіщинський В. Б. Опис «Синопсису» Підгорецького (Пліснеського) монастиря // Київська Церква. – Львів – Київ. – 2001. – № 4 (15).
22. Гіщинський В. Під твою милість прибігаємо, Богородице Діво // Брідщина. Літературно-краєзнавчий журнал. – Броди. – 2004. – № 16.