8 березня 1946 року в знаковому для УГКЦ та Галичини соборі Святого Юра радянські спецслужби, використовуючи священноначалля Російської православної церкви, провели спецоперацію, яку вони ще й до сьогодні називають Львівським возз’єднавчим собором.

     Свій погляд на ці трагічні події нашої історії глава й отець УГКЦ Блаженнійший Святослав виклав у книжці «Діялог лікує рани». Книжка написана як інтерв’ю предстоятеля УГКЦ редакторові польського Католицького інформаційного агентства Кшиштофу Томашику. Наводимо фрагмент цих роздумів.

     Період після ліквідації греко-католицької церкви, – це час великого випробування – випробування нашої еклезіяльності. Тоді наші мученики страждали передусім за єдність церкви. Радянська влада висунула їм лише одну вимогу: зректися своєї церкви та Папи й прийняти московське православ’я.

    У квітні 1945 року арештували всіх наших єпископів, настоятелів монастирів і священиків – відомих лідерів духівництва. З деяких греко-католицьких священиків створили так звану ініціативну групу, членів якої комуністична влада визнала єдиними легітимними представниками греко-католицької церкви, відповідно, усі, хто не приєднався, опинилися поза законом. Згадана група почала агітувати за розірвання зв’язків з Папою та приєднання до Російської православної церкви.

     Один з учасників псевдособору розповів мені, якого гротескного вигляду набув ліквідаційний процес: «Якось увечері до мене на парафію приїхали енкаведисти й запитали: “Ти вже отримав документ від Костельника?” Я не мав. “Тоді йдеш із нами”, – сказали. Костельник був одним з лідерів ініціятивної групи. Тієї ночі до в’язниці привезли й замкнули в камерах половину священиків нашого деканату. Ми не знали, що станеться з нами завтра. Цілу ніч священики сповідали один одного, бо думали, що наступного дня всіх уб’ють. Уранці нас посадили на вантажівки й відвезли до собору Святого Юра у Львові. Там нам сказали: “Якщо будете голосувати так, як треба, – повернетеся додому”.

     Багато хто проголосував “так, як треба”, щоб повернутися додому. Щоправда, ми не підписували жодного документа. Не мали також уявлення, що робити далі. Ми усвідомлювали, що йдеться про відділення від католицької церкви, але ніхто не сприймав цього серйозно».

     Влада зорієнтувалася, що жоден з отців нічого не підписав, тож згаданого священика змусили написати текст декларації. Він розповів мені також, як розгорталися події далі: «Я підготував такий документ і задоволено подумав, що навіть Папа ще сьогодні міг би підписатися під ним. Його текст звучав так: “Ми, нижчепідписані, висловлюємося за примирення між католицькою та православною церквами”». І всі підписалися під ним. Приїхав Костельник і повідомив: декларацію побачив офіцер НКВС і вирішив, що такої заяви недостатньо – треба чітко написати, що ми виступаємо за ліквідацію греко-католицької церкви й приєднуємося до православної. Однак за хвилю махнув рукою і сказав, щоб залишили все як є».

     Отож навіть у цій великій трагедії бували комічні ситуації. Священики, проте, відразу зрозуміли, що внаслідок жорсткого тиску комуністичної влади греко-католицьку церкву було ліквідовано. Більшість священиків арештували та засудили до тривалих термінів ув’язнення.

     Значна частина тих, хто перейшов до Російської православної церкви, невдовзі втратила можливість виконувати душпастирські функції, адже її саму майже повністю знищили, а сферу діяльності значно обмежили. Таким чином, вона стала зручним інструментом реалізації нещадного, жорстокого плану радянських спецслужб.

     Коли ж 1953 року помер Сталін і з в’язниці повернувся єпископ Миколай Чарнецький, чимало тих священиків, які після псевдособору змінили конфесійну орієнтацію, приходило до нього на сповідь. Він відпускав їм гріхи та знову приймав до греко-католицької церкви.

     Що ж, ані сталінські репресії, ані депортації, ані інші переслідування не знищили нашої церкви як цілості. З одного боку, це були страшні часи, а з другого – період гартування віри. Згідно з дослідженнями, проведеними після Другої світової війни, греко-католицька церква становила найчисленнішу опозиційну суспільну групу, яка протистояла Радянській державі, тому не дивно, що її намагалися знищити. Але не вдалося.

     Коли за часів Михайла Горбачова розпочалася перебудова, ми стали одними з перших протагоністів демократизації, вимагаючи громадянських прав і своєї держави.

Руслана Ткаченко,

департамент інформації УГКЦ