Ієромонах Матей Гаврилів, ЧСВВ
Вступ
У житті молодого Жан-Батиста Клеменса з повісті французького письменника Альбера Камю стається небуденний і визначний випадок. Головний герой, відомий адвокат у Парижі, який веде розповідь від першої особи, так сам себе характеризує:
«У виконуванні обов’язків я справді був бездоганний. Я ніколи не брав хабарів, не старався здобути чиюсь прихильність. Ніколи не брав жодної винагороди від злидарів, що їх захищав, і ніколи цим не хвалився. Мені також подобалося допомогти незрячому перетнути вулицю… і підказати щось перехожим, які питали про шлях, запалити іншим цигарку, підштовхнути надто важкий візочок, попхати зіпсуте авто, купити летючку від члена Армії Спасіння чи квіти від старої продавчині, хоч знав, що вона краде їх на цвинтарі Монпарнас. Я також любив, ох, це ще важче сказати, любив давати милостиню… я радів, коли бачив жебрака, що надходив. Моя ґречність була славною, і це не підлягає жодній дискусії… Я був великодушною людиною, і це правда. … Судді карали, засуджені покутували, я ж, вільний від будь-якого обов’язку, не підлягаючи судам і санкціям, вільно володарював у райськім світі. … Усе йшло мені гладко. … Кожна радість будила в мені прагнення іншої радості. По святі наступало свято.»[1]
І ось одного разу він, повертаючись додому опівночі від своєї коханої та прямуючи одним із численних мостів Парижа, побачив постать дівчини, що оперлася на балюстраду. Минувши міст, почув сплеск води від падаючого тіла і крик “Рятуйте!”, що несподівано припинився. Герой повісті продовжує:
«Я хотів бігти і не рушав з місця. Трясся з холоду і несподіванки. Я казав собі: “Треба швидко діяти” і відчував, як невідпорна слабкість огортає моє тіло. Я призабув, що саме думав тоді… “Запізно, задалеко…”, чи щось подібне. Я продовжував вслухатися, не рушаючи з місця. Потім я поволі віддалився.»[2]
Відтак Жан-Батист Клеменс каже:
«Після довгого вивчення самого себе я відкрив глибоку подвійність людини.[3] Я зачинив мою адвокатську канцелярію у Парижі, подорожував… осів у Амстердамі, у портовій дільниці моряків… Відкрив кафе “Мехіко-Сіті”, де виконую мою корисну працю. Передусім вона полягає в здійсненні прилюдної сповіді так часто, наскільки вдається. Оскаржую себе довго і сильно. … Я не звинувачую себе простацьким способом, б’ючись у груди. … Змішую те, що торкається мене і що стосується інших. Беру спільні риси, спільний досвід, надокучливі недомагання … З цього зліплюю портрет усіх і нікого … І коли він готовий, показую його зі смутком, кажучи: “На жаль, я ось такий”. Мова обвинувача закінчена, але одночасно портрет, що його виставляю перед моїми сучасниками, стає дзеркалом. Посипаний попелом, поволі, видираючи на собі волосся, з поораним нігтями обличчям, але проникливим поглядом, стаю перед цілим людством, виставляю мою ганьбу, кажучи: “Я останній з останніх”. І тут непомітно переходжу від “я” до “ми”. Коли доходжу до “ось ким ми є”, макет вже готовий, і я можу сказати їм їхню істину. Очевидно, я такий, як і вони, ми в тому самому мішку. Але я маю одну перевагу, я знаю про це і це допомагає мені говорити.»[4]
Що було причиною спочатку внутрішньої, а далі й зовнішньої переміни Клеменса? Це можна було б пояснювати психологічними причинами, наприклад, перебільшеним комплексом провини. Та тут, очевидно, причина глибша. Навіть для екзистенціаліста-атеїста Камю йдеться про внутрішній голос, що його називаємо сумлінням або совістю[5]. Її голос промовляв упродовж історії людства і продовжує говорити в кожній, навіть найгіршій людині.
Універсальний факт совісті
Розглядаючи питання факту універсальності сумління[6], не хочемо сказати, що всі мають однакове почуття щодо того самого невластивого вчинку, бо не всі мають ту саму шкалу моральних цінностей. Говоримо про “нормальну людину”, однак навіть у “ненормальних” випадках проблиск совісті можна побачити у найтвердішого злочинця. Клюґ у своїй книзі “Глибина душі”, коротко навівши біографію кримінальника, який, здавалося, мав радикальну нечутливість до моральних цінностей, так коментує цей випадок:
«Ендоґенетична (тобто конституційна) сформованість чинити правопорушення означає, що людина дійсно може мати таку поведінку, і, якщо не виростає у доброму середовищі та під постійним наглядом і не отримує доброго виховання, то цілком ймовірно, що може перетворитися на злочинця»[7].
Оце “якщо” відкриває нам глибокі корені явища совісті, що не можуть бути занедбані чи усунені у виховному процесі, особливо ж тепер у нашій українській дійсності. Ганс фон Балтазар досліджує універсальний факт сумління у його позарелігійному вимірі й каже:
«Людина, якщо її розглядати поза біблійним простором, пробуджується до свого теоретично-практичного сумління через вільний і сповнений любові порив до свого ближнього. Відповідаючи на цей порив, людина осягає у cogito sum два нерозривно взаємопов’язані факти: 1) буття як таке, що відкривається в аспекті правди й добра, у запалі до їхнього поглиблення; 2) відкриття міжособистого спілкування – сопричастя[8]. Людина є позначена орієнтиром – συνδέρεσις – “одвічним сумлінням” спрямованим до трансцендентного Добра. Однак факт первісного відчуття внутрішнього голосу, на жаль, затемнюється гріхом, що може знівечити людський порив до світла»[9] .
Етимологія терміна
Насамперед слід зазначити, що поняття “совісті – сумління”, як справедливо стверджують науковці, важко окреслити, бо воно обумовлене залежністю від предметного дослідження: соціології, права, психології, релігієзнавства, етики, а також різними формами і шляхами людського досвіду[10]. Та спробуймо дати йому визначення. Український термін “совість” походить від слов’янського со-вιдати[11], що в багатьох європейських мовах означає: “спільне знання” – від латинського con-scientia, яке, своєю чергою, є калькою з грецького слова συν-είδησις[12]. Психологічний словник визначає совість як “особистісну форму морально-емоційного самоконтролю, компонент моральної самосвідомості”[13]. Більш вдале визначення совісті знаходимо у «Медичній енциклопедії»:
«Сумління – це внутрішнє приймання норми добра і зла, згідно з якою людина оцінює власну поведінку. Вирішальним чинником у зберіганні цих норм є почуття вини, що близьке до страху, коли настає в момент розбіжності між власною поведінкою і прийнятими нормами»[14].
Історія поняття сумління – совісті.
Греко-римський світ
З літературної точки зору термін “совість” має своє особливе трактування. Вже в середині V ст. до н. е. явище потривоженого сумління було описане в грецьких трагедіях[15]. Іменник συνείδησις з’вився не раніше, ніж у 430 р. до н. е. у Демокріта в значенні погано проведеного життя. Це слово відсутнє в Арістотеля і Платона, які, очевидно, не нехтують самого факту сумління як такого. Совість знов починає вживатися в 240 р. до Христа у Хризипа, але тільки в значенні психологічного пізнання власних дій. Щойно в тридцятих роках до н.е. з розповсюдженням стоїцизму[16] термін набуває морального сенсу, однак не в значенні моральної норми, а як осуд вчиненого зла[17]. У римському світі через наявність стоїцизму, Сенека і Ціцерон часто порушують поняття совісті[18]. За Філоном, Бог вклав в людину συνείδησις – совість[19]. Цей термін старанно досліджував німецький вчений - теолог Цукер. Він показав, що античність пройшла довгий і складний шлях, перш, ніж прийшла до остаточного осмислення феномену совісті. Термін συνείδησις – constientia (совість) він розглядає, як здатність людини до внутрішньої самооцінки[20].
Святе Письмо
Аж до часу зустрічі з елладським світом Святе Писання не мало відповідного слова для означення совісті. Термін συνείδησις насправді появляється тільки в книзі Еклезіаста (ІІІ ст. до народж. Хр.)[21] і в книзі Премудрості[22]. Це слово відсутнє в Євангелії, і не слід цьому дивуватися. Христос, маючи на увазі совість, говорить про серце, вживаючи звичний біблійний термін, що має свою довгу історію у минулому єврейського народу: “Давидове серце було неспокійне… тоді Давид сказав до Господа: згрішив я тяжко”[23]. Коли він надаремно проливатиме невинну кров, то усвідомлює собі, що матиме докори совісті[24]… Вони виникають у нього через спогадування двостороннього Союзу-Заповіту, який він уклав Господом. Дійсно, саме перед очима Ягве, котрому все таємне відоме, який “досліджує серця і утроби”, котрий оцінює вчинки царів, не можна сховатися[25]. Фарисеї, пов’язують сумління у своєму розуміння справедливості з дослівним, казуїстичним сповненням Закону. Ісус не усуває Закон, але показує фарисеям, що його виконання повинно керуватися чистотою намірів. Він визначає простір совісті як дію серця, з “якого походять лихі думки, убивства, перелюби, розпуста, крадіжки, брехливе свідчення, богохульства. Це оскверняє людину”, а також закликає оцінювати усе чистим оком, у присутності Отця, що бачить таємне. Таким чином, Ісус приготовляє появу вільного сумління до дня, коли Закон не буде тільки чимось зовнішнім для людини, але набере свого значення і своєї сили завдяки Духові Святому, який поселиться у людських серцях[26].
Святий апостол Павло
Слово συνείδησις ап. Павло запозичив не з якогось літературного джерела і не з філософії стоїків (воно відсутнє у Епіктета, Плутарха і в Марка Аврелія), але зі сучасної йому релігійної мови. Це слово означало для нього спонтанне і вільне судження, що випливає з біблійного поняття серця[27]. Перехід від одного концепту до другого ясно показаний у пораді, яку він дає своєму соратникові, Тимофієві: “Ціль же того веління – любов із щирого серця, з доброго сумління та невдаваної віри”[28]. Тут серце, сумління і віра йдуть разом і кожне на свій лад породжує добрий вчинок. Якщо намір чесний, якщо віра дає силу впевненості, то й совість буде задовільною. Так, наприклад, християнин підпорядковується цивільній владі “не тільки через страх покарання, але за совістю”, бо віра його говорить йому, яким чином “начальник є божим слугою”[29]. Саме тому апостол Павло може говорити, що його власне сумління непорочне[30], однак, це не означає, що сумління є автономне, як думали стоїки. За їхнім вченням совість стається вільною через знання законів природи, але для апостола Павла судження людського сумління завжди підпорядковуються Божому Судові: “Я не почуваюся винним ні в чому, але я тим не виправданий. Хто мене судить – це Господь”[31]. Ці твердження про чисту совість, звичайно, пов’язані з думкою про Бога[32], або зі свідоцтвом “у Святому Дусі”[33]. Совість – “теономна”, бо її законодавцем є Бог. Можна сказати, що вона добра та чиста, коли цілковито осяяна вірою[34]. Отак християнин осягає досконалу свободу. В той час, як євреям Закон приписував вибір між їдженням того чи іншого м’яса, чи вибір між їхніми і поганськими святами, для християнина – “усе чисте”[35], “усе дозволене”[36]. Віра дає “знання”[37], завдяки котрому ми пізнаємо, що всяке створіння є добрим[38]. Християнин з просвіченою совістю звільнений від обрядових приписів Мойсеєвого Закону. Влучно і гарно підхоплює це апостол Павло: “Господь є Дух; а де Дух Господній, там свобода”[39]. Чому про мою совість мала б судити інша совість?[40] Сумління християнина вчиняє його таким же вільним, як і стоїка, але інакшим, досконалішим способом, в чітко окреслених рамках. До слів “усе мені дозволено” апостол Павло негайно додає: “але не все будує”[41]. Дійсно, може виникнути конфлікт, коли совість різних людей розвинулася по-різному і не однаковою мірою[42]. За думкою деяких віруючих, ідоложертовне м’ясо – нечисте. Тому, силою своїх переконань, вони не можуть його споживати, бо таке рішення їх совісті. “Сильні” віруючі[43] мають бути делікатними і не можуть баламутити своїх слабких братів: “Не губи твоєю їжею того, за кого Христос помер”[44]. Тут “знання” повинне поступитися місцем братній любові. Совість повинна обмежувати свободу через Божу присутність, бо власне вона надає їй сенс. Каже апостол Павло: “Усе мені дозволено, але ніщо не повинне володіти мною”[45]. Наприклад, віруючий може чинити тілесний блуд, але цього не робитиме, усвідомлюючи собі, що його тіло, як храм, належить Господеві. Отже ж, знання і свобода обмежені, але на зустріч іншому та інакшому, бо цей “інший” завдяки вірі поступово віднаходиться і відкривається як такий, що реалізує свою людську особистість в істині[46]. При зустрічі з поганським світом святий Павло, який, звичайно, вже давно роздумував про нову свободу, віднайдену у Христі, говорить:
«Коли погани, що не мають закону, з природи виконують те, що законне, вони, не мавши закону, самі собі закон; вони виявляють діло закону, написане в їхніх серцях, як свідчить їм їхнє сумління і думки, то засуджуючи їх, то виправдовуючи, – в день, коли Бог, згідно з моєю Євангелією, судитиме тайні вчинки людей через Ісуса Христа»[47].
У такому контексті це твердження означає насамперед, що суд Божий спрямований не проти пізнання добра і зла як такого, але стосується його здійснення або нездійснення, яке, врешті-решт, визначається не об’явленим законом, але особистим усвідомленням добра – добром і зла – злом згідно з совістю, в котрій проявляється Божа воля. Так, Адам, коли ще не було Закону, не послухавши Бога, засоромився своєї наготи і втік від Божого обличчя[48]. За думкою апостола Павла, з цього виходить, що задум Божий накреслений в серці кожної людини, ще до того, як об’явлення остаточно з’ясувало цей задум. Навіть коли люди ще не знають Бога-Творця[49], навіть коли не мають об’явленого Закону, кожен з них все ж таки народжується Божим співрозмовником і здійснює свої вчинки за задумом Божим[50].
Тома Аквінський і Кант
На відміну від тварин людська особа не тільки усвідомлює собі мотиви своїх дій, навіть ще не здійснених, а й аналізує їх, розвиваючи різні критерії та оцінки, а також удосконалює способи поведінки щодо них. Той факт, що вона діє у саме так, а не інакше, є плодом рішення, отже ж, більше ґрунтується на міркуванні, ніж на причинах. Звідси, як наслідок маємо практичну формулу, що керує моральною дією: “bonum est faciendum, malum est vitandum” = “роби добро – уникай зла!” Святий Тома Аквінський визначає посідання (habitus), тобто імплікативне знання цього першого принципу моральності грецьким терміном συνδέρεσις = “початкове сумління” (нім. “Urgeweisen”, англ. “original conscience”)[51]. Ця інтерпретація сумління на двох його рівнях як συνδέρεσις і як constientia[52] наявна також у думці Іммануїла Канта. Він, з одного боку, визначає сумління як “приналежність наших дій до закону, що є у нас”, а з іншого боку описує сумління як практичний розум, котрий судить себе самого. А тому, що людина одночасно не може бути суддею і підсудним, то, за Кантом, совість “має розглядатися як суб’єктивний принцип відповідальності за дії людини перед Богом”[53].
Сумління у вченні духовних отців і Церкви
На думку духовних авторів, сумління – це внутрішній Божий суд для людини і водночас її керівник.
«Совість є вісником законів, суддею і карателем. Якщо ти хочеш мати завжди при собі керівника у спасінні своєї душі – вважай на свою совість і невідкладно виконуй усе те, що вона тобі накаже.[54] Використовуй совість у всіх твоїх вчинках немов світильник, тому що вона досконало виявляє усі твої поступки в житті, добрі чи лихі. Совість – це справжній учитель; той, хто слухається її, не спіткнеться. Тільки того совість не судить, хто досягнув вершини чесноти або вершини пороку»[55] .
Добра совість. є місцем присутності самого Господа: “В кого сумління чисте і вільне від усякого гріха, в тім перебуватиме сам Господь[56]. Описуючи совість як внутрішній рух і як норму, що випереджує вчинок, Отці Церкви найчастіше розглядають її як Божий голос в людині[57]. У святого Доротея знаходимо дуже вдале роздумування на цю тему.
«Коли Бог створив людину, то вклав у неї божественний зародок, якийсь вид здатності (ώσπερ λογισμὸν) – думку, що приходить ззовні, живучішу і яскравішу від іскри, – щоб просвічувати дух і дати можливість розрізняти добро і зло. Це те, що ми називаємо совістю. Вона є природним законом»[58] .
Яку основу має цей вислів для нас, що ще й досі вживаємо його у катехизаціїі?[59] Вже у стародавньому світі, у народній традиції вважалося, що, Сократ мав бога (δαιμων) у своїй душі; це ще частіше можна зустріти у деяких християнських творах. Наприклад, в Орігена совість виступає як божественна присутність у душі; моральний вимір сумління фактично був започаткований як щось містичне, що містило в собі сентимент злуки і злиття з якоюсь надчуттєвою дійсністю. Золотим зерном у цій концепції є релігійний сенс, що його урочисто проголосив ІІ Ват. Собор в душпастирській конституції Gaudium et spes. Ось два його найвиразніші твердження:
«Сумління є таїною і святилищем людини, в якому вона перебуває сам-на-сам з Богом, що промовляє в глибинах її душі[60]. Людина своїм нутром перевершує всесвіт: а повертається вона до тих глибин, коли споглядає у своє серце, де очікує її Бог – серцевідець[61], і де вона перед Божим обличчям вирішує свою власну долю»[62].
Продовження – у наступному числі
[1] Camus Α., Upadek (La Chute). PIW, Warszawa, b/r. s. 111–112.
[2] Camus Α., Upadek, s. 143–144.
[3] Camus Α., Upadek, s. 153.
[4] Camus Α., Upadek Camus Α., Upadek, s. 187–188.
[5] Етимологічне значення слова "совість" у слов'янській мові, як і в багатьох європейських означає: "спільне знання" — со-відати. Див. Дьяченко Г., Полный церковно-словянскій словарь, M., 1899, с. 629.
[6] Далі це слово "сумління" матиме теоретичне значення, а термін "совість” — морально-практичне значення.
[7] Klug J., Le profonditа dell'anima, Torino 1952, p. 315.
[8] Comissio Theologica intemationalis. Documentum De etilica Christiana et eius normis, n. 1974; H.U. von Balthasar, Shristianus qui, III, 7.1. In Enchiridion Vaticanum 5, DDB, Bologna, 1979, n. 1045.
[9] Comissio Theologica intemationalis. Documentum De etilica Christiana et eius normis, 1974; H.U. von Balthasar, Shristianus qui, III, 7.2. In Enchiridion Vaticanum 5, DDB, Bologna, 1979, n. 1046.
[10] Dupré W., Conscience, in New Catholic Encyclopedy, vol. IV, San Francisco-Toronto-London-Sydney 1967, р. 196. Бабій М. Ю., Свобода совісті, Київ, 1994, с. 17, 19.
[11] Див. Дьяченко Г., Полный церковно-словянский словарь, M., 1899, с. 629.
[12] Honnefelder L. & Teuwsen R., Coscienza, in Dizionario del movimento Ecumenico, EDB, Bologna, 1994, p. 310.
[13] Психологічний словник, Київ, 1982, с. 175.
[14] Sumienie, Μαłαencyklopediamedycyny, Warszawa, 1979, s. 1184.
[15] Напр., "божество помсти", Еринії-Евменіди у трагедії Есхіла. Див. у Тройский И. M., История античной литературы, Ленинград, 1947, с. 121–123.
[16] Стоїцизм. Його засновником був Зенон (+264 до Хр.), а найталановитішим послідовником Хрізіп (281–208 до Хр.). Завдання філософії, на думку стоїків, полягає у науково обґрунтованій діяльності людини, а найбільше – у її використанні чеснот і правильному їх практикуванні. Тому стоїки визначили філософію як вправу в цнотах (άσκησις άρβτήσ), тобто вправу в розумній діяльності. Їх етика бачить найвище благо і найвищу мету або божественність життя у відповідності з природою. Розумне життя як чеснота — це найвище добро, яке не потребує жодних сторонніх доповнень, але само у собі має всі умови для осягнення щастя.
[17] Chiarello E., Coscienza, in Dizionario Enciclopedico di Spiritualità/1, Roma 1992, p. 649.
[18] Сенека признає наявність у людині духа, "що зберігає і занотовує наші добрі та злі вчинки» пор. Spidlik T., La spiritualità dell'oriente cristiano, PIO, Roma, 1985, p. 85.
[19] Пор. Völker, Fortschritt und Vollendung bei Filo von Alexandrien, Lipsia 1938, s. 95–105.
[20] Бабій М.Ю., Свобода совісті, Київ, 1994, с. 14.
[21] Еклезіаст10,20 ("в думках", слов'янський переклад "у совісті").
[22] Прем. 17, 10 (власним свідченням засуджується нечестя).
[23] 2 Сам 24,10.
[24] 1 Сам 25,31.
[25] Пс 138,2; Єрем 11,20; 17,10: Пс 7,10; І Цар 16,7.
[26] Mm 15,1–20; Лк 11,34 нн.; Mm 6,4.6.1; Словарь библейского богословия, Брюссель, 1990, кол. 1084.
[27] Словарь библейского богословия, Брюссель, 1990, кол. 1084.
[28] 1 Тим 1.5 "то δέ τέλοςтης παραγγελίας εστίν αγάπη έκ καθαρός καρδίαςκαι συνειπίστεωςανυπόκριτου". “Ціль же того веління – любов із щирого серця, з доброго сумління та невдаваної віри”.
[29] Рим 13,4 слід.
[30] 2 Kop 1,12; див. Дії 23,1; 24,16.
[31] 1 Kop4,4.
[32] 2 Kop4.2.
[33] Рим 9.1.
[34] 1 Тим 1.5.19; 3,9; 4.1 сл. 2 Тим 1.3; Пор. Євр 13.18; 1 Пет 3,16.
[35] Рим 14,20; Tum 1.15.
[36] 1 Kop 6,12; 10,23.
[37] 1 Kop 8.1.
[38] 1 Kop 3,21-23; 8,6; 10,25 слід.
[39] 2 κορ 3,17.
[40] 1Kop 10. 29
[41] 1 Kop10. 23.
[42] Як прийнято казати у США: "Моя свобода закінчується там, де починається свобода іншого".
[43] Рим 15,1.
[44] Рим 14,15. Пор. 14,20; 1 кор 8,9-13 1.
[45] Кор 6,12.
[46] Словарь библейского богословия, Брюссель, 1990.
[47] Рим 2,14–16.
[48] Бут 3,8 сл.
[49] Рим 1,19
[50] Словарь библейского богословия, Брюссель, 1990.
[51] S. Thomas, Summa Theologiae, 1–2 q.58 a.5; 2-2 q.45 a.2.
[52] Деякі мови мають навіть окремі терміни для означення різних понять совісті загальної (теоретичної). Нім.: Bewusstsein, англ.: сonsciousness. Совість моральна, відповідно: Gewissen і сonscience. Чи не варто було б подібно застосувати і українські терміни "сумління" – у теоретичному значенні, а "совість" - у моральному?
[53] Кант И., Религия в пределах только разума, M., 1990. с. 218–220; с. 260. 377, с. 499. Кант И., Сочинения в шести томах, т. 4. ч. 2, Метафизика нравов, М., 1965, с. 376–379.
[54] Св. Марко Подвижник, у Цветник духовный, II, СПб 1892, с. 155.
[55] Авва Валласій, у Цветник духовный, II, СПб 1892, с. 155.
[56] Св. Йоан Золотоустий, Бесіда 60 на Буття 35,7. Катрій Ю, Перлини Східних Отців, NY-Рим, 1987, с. 261.
[57] Quarello E., Coscienza, in Dizionario Enciclopedico di Spiritualità/1, Roma, 1992, р. 649.
[58] Повчання 3, 40, SC (Sources Chrétiennes) 92 (1963), р. 209.
[59] Саме так поставлено тему совісті у програмі предмету «Християнська етика»(8-й клас), Львів, 1997, с. 27.
[60] GS(Gaudium et Spes - Радість і Надія), 16.
[61] 1 Цар 16,7; Єр 17,10.
[62] GS, 14.
