2018 рік у житті василіян і письменниці Ольги Яворської

1

     Село Тур’є на бойківській Старосамбірщині розкинулося в мальовничому передгір’ї Карпат. Цей край є батьківщиною багатьох видатних особистостей, як-от: гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, імовірно, і гетьмана реєстрового козацтва Марка Жмайла-Кульчицького; рятівника Відня 1683 року Юрія-Франца Кульчицького; письменників Андрія Чайковського, Івана Филипчака та низки інших діячів, зокрема наших сучасників, які творять історію краю. Серед них – Ольга Яворська.

Ольга Йосипівна народилася на Бучаччині, у селі Заривинці. 1971 року вступила до Дрогобицького педінституту, одружилася з однокурсником Миколою Яворським і приїхала з ним у Тур’є. Учителювала, тішилася сім’єю… Аж тут прийшла біда: спочатку важкий грип, відтак ще страшніше – туберкульоз мозку, параліч, тривала втрата свідомості, разючі головні болі, численні пункції й операції… Здавалося, нема просвітку. Однак щоденна опіка мами, чоловіка, любов до маленького сина, переймання його долею – невже Ігорчик стане сиротою? – та безнастанні молитви сотворили диво: після трирічного лікування в тубдиспансері Ольга звелась на ноги. І взялася творити.

Ще в лікарні познайомилась із колишнім політв’язнем Володимиром Сороколітом, а через нього – спочатку заочно – із відомим поетом Іваном Гнатюком, теж недавнім мучеником ГУЛАГу. Вони відкрили їй і дивоглядний світ забороненого художнього слова, і жахливу правду про життя в застінках концтаборів. Жінку вразила сила духу борців за волю, а ще, як писав Левко Воловець, її захопила віра Володимира Сороколіта в Бога та відвідини ним церкви «у ті надважкі часи, коли релігію висміювали, а священиків переслідували…».

Ставши на ноги, Ольга повернулась до школи й до літератури, адже ще в інституті писала і навіть друкувала вірші. 1993-го опублікувала першу збірку, після якої світ побачило п’ятнадцять книжок поезії та прози. Отримала низку літературних нагород, як-от: премії ім. Івана Франка, Ірини Вільде, Богдана Лепкого, Леся Мартовича; 2014 року стала лауреатом престижної відзнаки «Коронація слова» (Київ).

2018 року перелік її творчих здобутків поповнили ще три видання, насамперед повість «Неспалима смерека», яка вийшла друком у василіянському видавництві «Місіонер».

2 

     Василіяни. Знайомство з ними для Ольги Яворської стало справжнім святом. Призвідцями його були отці Мелетій Батіг і Климентій Стасів, яких у середині серпня 2017 року прийняли до Національної спілки письменників України і за яких, як член правління Львівської організації НСПУ, голосувала Ольга.

А потім була приязна зустріч із генеральним директором видавництва «Місіонер» о. Віталієм Попадюком, який радо прийняв до друку «Неспалиму смереку» – і повість невдовзі вийшла в ошатному «вбранні»: гарний дизайн обкладинки, яку прикрашає світлина з колекції фотомайстра Василя Пилип’юка, продумана до дрібниць внутрішня частина – навіть шрифти підібрані так, щоб текст сприймався легко.

Книжка швидко знайшла дорогу до читацьких сердець, бо це, як зазначено в анотації, «глибоко психологічна сповідь української жінки, що пройшла крізь ув’язнення, сталінські тюрми та концтабори», але не скорилася, адже вірила в Бога, виростала в побожній сім’ї: «Моя мамця була дочкою греко-католицького священика, вона любила жартувати, викладала історію в гімназії сестер василіянок, часто розмовляла зі мною, привчаючи до добра і милосердя. Татко викладав географію в Академічній гімназії…».

Різдво, Великдень, інші релігійні свята, служби Божі, урочистий дух церкви – це для Меланії, героїні повісті, тремтливі маяки серед більшовицької ночі, світочі, які і в пітьмі вказували незрадний шлях… «Потрапивши в страшну безвихідь тюремної каторги, я вижила тільки завдяки молитві. Глибокий розпач неможливо витримати без віри в Бога», – підсумовує Меланія.

У книзі «Неспалима смерека» чимало таких сповідальних сторінок, а ще – філософських роздумів, згадок, асоціацій, надій. І добре, що її видали саме василіяни, які – маю на увазі старше покоління – добре знають, що таке безбожний комуністичний режим, переслідування, гоніння, поневіряння і болісні втрати. Власне, як і тепер:

Новини. Знову. П’ятеро бійців.

Два на розтяжці. Трьох накрили «Гради».

Бреде весна зі свічкою в руці,

Підсніжники несе під канонади.

А жаль, мов птах, злітає до небес,

Де янголи схиляються печально,

І гусне біль, що у надії скрес,

Бо розриває душу дзвін прощальний.

3

    Ці рядки також належать перу Ольги Яворської – її поезія така ж сильна, як і проза. Й от водночас із «Неспалимою смерекою» в київському видавництві «Український пріоритет» (наша письменниця ще не була запізнана з василіянами) готували до виходу поетичну збірку «Сльоза-живиця», яка, вийшовши друком, захопила читачів і мене зосібна.

Я завжди читаю з олівцем, легенько відзначаючи найвдаліші вірші, строфи чи рядки. Але із цією збіркою я покинув таку практику, тому що всі твори в ній усуціль метафоричні, емоційні, довершені. Як ось цей:

В диві літа усе розцвіло,

Запах липня п’янить до нестями,

Третій день через наше село

В Зарваницю ідуть прочани.

Я, маленька, самотньо стою,

Рветься серце в квітучу долину,

Третій день через душу мою

Мати Божа іде в Україну.

Прочани прямують не лише до Зарваниці, а й до василіянського монастиря, що у Лаврові. «Лаврівський монастир, – пояснює авторка, – це унікальна пам’ятка архітектури, побудований у другій половині ХІІІ століття, єдиний у Східній Європі, де, за гіпотезою, зберігалися мощі святого Онуфрія. За переданням, тут поховано галицького князя Лева (на честь якого названо місто Львів)». Отож:

Йдемо на прощу. Прагнемо позбутись

Невдач, хвороб, печалей і страждань.

Із баговинь виборсуються душі,

Вихлюпуючи гіркоту зізнань (…)

Переказувати зміст поезії – це наївність. Можна хіба що означити тематику збірки, її мотиви: насамперед релігійні (вірші «Молитва», «Свята Літургія», «Покрова», «Душа у храмі щулиться смиренно» та інші); любові до України, природи, але зазвичай у філософському осмисленні; пронизливого болю за наших воїнів, що гинуть у Східній Україні:

Ядучий дим над зоною АТО,

Накрили «Гради» тих, що в обороні.

Плач янголів… Зажурений Христос…

І мого вірша посивілі скроні.

Словом, «Сльоза-живиця», зокрема цикл «Іскринки душі. (Строфи)», – це нове сходження до ідейно-художніх висот нашої поетки, яка живе Україною і співпрацює з тими, хто ревно проповідує Слово Боже.

До таких ревних душпастирів належав і уродженець Тур’є о. Любомир Даців.

4 

     Отець Любомир передусім був улюбленим учнем Ольги Яворської, а водночас, за її словами, «великим учителем, сповідником і щирим другом». Він закінчив Львівську духовну семінарію, служив у Стемфорді (США), а після висвячення – у Фастові на Київщині, потім в Афінах, де був піднесений до сану протоієрея, відтак – архімандрита Грецької католицької екзархії (одночасно студіюючи в Східному інституті, що в Римі), захистив ліценціат.

Воістину це був надзвичайно талановитий трудівник у Господньому винограднику. Він вивчив англійську, грецьку, італійську, польську мови, знав безліч народних пісень і задушевно співав, до нього горнулися і старі, і молоді, і діти. А 28 серпня 2014 року, на празник Успіння Богородиці, життя його обірвалося. Він мав усього сорок літ!

Ця звістка потрясла Ольгу, і, коли до неї звернулися з проханням підготувати збірник пам’яті отця, вона не вагаючись узялася до роботи. А робота була напрочуд складна та виснажлива, бо не всі автори належно володіли пером й коментували факти… І все ж книжка вийшла, називається вона «Світло, яке не згасне»…

х х х

Книга про о. Любомира цьогоріч була третьою у творчому доробку Ольги Яворської. Опосередковано до цього добродійного списку варто долучити і збірку «Іван Гнатюк: життя і творчість», яка вийшла у видавництві «Сполом» у серії «Літературні профілі». До її формування Ольга Йосипівна теж доклала чимало організаційних і редакторських зусиль. Це була віддяка своєму безкорисливому наставникові, бо саме Іван Федорович Гнатюк якнайбільше посприяв її виходу на широкий шлях літератури і всеукраїнського визнання.

А головна віддяка – капличка Святої Софії біля вчительського будинку, яку спорудили сини Ольги та Миколи Яворських Ігор та Роман як офіру Богові за одужання матері, а потім і батька… Бо хіба можна жити й творити без Господнього благословення?

Петро ШКРАБ’ЮК