Нарешті дощ припинився. Понад два тижні падав майже без перерв, спочатку радуючи людей тим, що рясно поливає спраглу в незвично сухому травні землю, що нарешті забуяла пишною зеленню городина та піднялися посіви. Та згодом земля переситилася водою, не мала вже куди її сприймати, повсюди стояли величезні калабані, а в прирічкових околицях залитими стали городи й поля.
Найбільше страждали від тих дощів діти, батьки змушені були тримати їх вдома, і ті дуже нудилися. Малий Влодко вперше так довго сидів вдома, навіть взимку мама пускала його надвір, де він мав змогу добре побігати, й завжди щось цікавого траплялося побачити. Зрештою, малому все було цікаве: і гамірливе царство курей і гусей, і поважні коні й корови, і вибрики чорного Смока, що гасав, бігаючи вздовж довгої линви, до якої був припнятий його ланцюг. Пес міг перебігати через усе подвір’я, та йому ніяк не вдавалося догнати нахабного півня, який дражнив, перебігаючи перед самим носом Смока, лопочучи своїми великими крильми і несамовито кукурікаючи. Він мовби хотів показати, що головний на цьому обійстю, чого Смок, звісно, не міг терпіти. Влодко годинами міг спостерігати за їхніми перегонами і сам наслідував скоки півня, до чого Смок ставився вельми поблажливо, він обережно оббігав малого Влодка й ніколи його не зачепив. А коли півень відволікався на якийсь корм, Смок підбігав до Влодка та лагідно тулився до нього. Нічого, що був більшим за Влодка, поважав хлопчину як господаря. За те Влодко був йому дуже вдячний. Адже всі ставилися до нього, як до малого й нетямущого, і лише Смок поважав його, за що малий любив його.
У дощові дні Смок спав у своїй буді, відлежуючи боки, і забував про несамовитого півня, який теж десь ховався від дощу. А Влодко годинами дивився у вікно, спостерігаючи за хмарами, які безупинно снували по небі і не випускали на волю запроторене кудись сонце.
«Мамо, ну чому стільки того дощу? — запитував, — коли вже він закінчиться?» «На все воля Божа, синочку», — відповідала мати, не знаючи, що ще можна малому сказати. «А як я попрошу Бога, щоб забрав той дощ, чи він мене послухає?» — «Спробуй, може й послухає», — відповідала мама. Малий Влодко клякав перед образом і мовив «Отче наш», який давно вже вивчив й добре відмовляв. І, може, завдяки його молитвам, дощ нарешті припинився та мокру-премокру землю взялося потішати сонечко.
Влодковий тато й сусід Іван, якого чомусь всі називали «гвардістим», взялися спільно вивозити із своїх подвірь обірники, залучили до помочі не лише наймита Микиту, а й старших дітей. А малі Влодко і сусідський Ясько крутяться коло них.
Влодко, якусь хвилю поспостерігавши за працею дорослих, дзвінко вигукнув до Яська: «Яську, бери ґралі і теж накладай обірник на віз». — «А ти чому не накладаєш?» — запитує Ясь. «Мені не пасує, бо я буду ксьондзом», — відповідає Влодко. Відповів так дзвінко і впевнено, що дорослі, хоч як були зайняті, здивовано оглянулися на нього. «Ого, — вигукнув дядько Іван, — а твій, Василю, малий хитру має клепку, аж не віриться, що йому всього чотири роки!». Микита голосно зареготав, а батько здивовано мовив: «Сам не знаю, як то він таке придумав». — «Мабуть тому, що твоя Тоньця все бере його із собою до церкви. Ми Яська менше водимо, бо не може довго чемно вистояти, крутиться, як веретено», — розмірковував, сміючись, Іван. А Микита все реготав, ніяк не міг стриматися.
Той сміх боляче вразив малого Влодка. Він, сам не знаючи чому, висловив свою найзаповітнішу думку, яка вже не вперше прилітала в його малу голівку, а вони, дорослі, так висміюють його. На очі Влодкові навертаються сльози і, щоб не показати їх, він біжить в хату. В хаті біля відчиненого вікна бачить маму і розуміє, що вона теж усе чула. «Невже і мама буде сміятися?» — з острахом думає Влодко. Та мама так лагідно дивиться на нього, що він підбігає, притуляється до неї і зі сльозами питає: «А хіба я не можу стати колись ксьондзом, як отець Кобринович?» — «Можеш синку, коли будеш багато і добре вчитися», — заспокоює мама малого. А сама стривожено думає: «Боже, що це означає? Чому дитина так сказала?»
І згадується Антоніні день його народження. Тоді в Камінці на Різдво Пресвятої Богородиці було особливо величаве свято, кардинал Сембратович приїздив освячувати нову церкву. І хоч Антоніна була вже в останніх днях своєї тяжі, відважилася теж піти. Тітка-повитуха вважала, що їй до пологів ще якийсь тиждень часу. Легко витримала дорогу до Камінки, хоч приходилося непомітно під широкою плахтою підтримувати рукою важкий живіт, побожно приступила до Сповіді і Причастя, а пополудні несподівано почалися пологи, і появилася її третя дитина — другий син. Отець Кобринович сказав, що його народження в таке велике свято — це Божий дарунок їй за побожність, і дав йому ім’я Володимир. Самі з чоловіком не вибирали імен дітям, більше довіряли своєму отцю-парохові, такому доброму й мудрому, що вважали його за святого, якщо тільки бувають на землі святі. Згадує все це Антоніна і здається їй, що устами дитини промовило якесь провидіння...
Полегшало малому Влодкові від маминого заспокоєння, та все ж затямив, що свою мрію треба приховувати від людей. Сам і надалі охоче йшов з родичами до церкви, любив стояти з мамою попереду та уважно слідкував за рухами отця Кобриновича. І зовсім не важко було там стояти, не потребував вибігати з церкви, щоб трохи побігати, як це робив Ясько й інші хлопці.
А вдома Влодко мав своє таємне заняття. Коли нікого не було в хаті, він потайки витягав із куферка мамину велику шалянову хустку, накидав на себе і почувався священиком у фелоні. Пригадував собі рухи отця і перед образом та дзеркалом, що стояло поруч, і яке вважалося «панською забаганкою» мами, якій батько ніколи ні в чому не відмовляв, перед цим дзеркалом малий Влодко наслідував рухи священика, мовив «Отче наш» та деякі вислови, які вдалося запам’ятати із церковної відправи.
При цьому не раз із жалем дивився на мамин молитовник, шкода йому, що не вміє його читати, як це робить мама. Старший брат Ніль може його почитати. А він, Володко, уважно розглядаючи цей молитовник, ніяк не міг второпати, як дивлячись на ці значки, Ніль виголошує слова. Хоч би вже скоріше підрости й піти до школи!.. Там, каже брат, усього навчать. І справді, Ніль хоч всього п’ять років старший, такий розумний і поважний. Влодко це визнає, та все ж бунтується, коли брат намагається старшувати над ним, наслідуючи тата.
«Мариню, — звертається мама до найстаршої дочки, — коли щось береш із куферка, треба робити це акуратно, а не перевертати речі. А то все позсоване, ще й хустка моя зіжмакана». «Я навіть не заглядала до того куфра», — відказує Мариня. «Фе, Мариню, та ж ніхто, крім тебе, там не заглядає. Адже татових і Нілевих речей там нема. Негарно говорити неправду», — з докором каже мама. «А я й не кажу неправди, — ображено каже Мариня — Чому ви так зле на мене думаєте?» І дівчина насуплюється. Мати не говорить більш нічого, щоб не спричинити якоїсь сварки, але сама з прикрістю думає, як то може бути, що її така чемна доня може неправдиво говорити. Адже не раз у хаті згадувалася заповідь: «Не свідчи ложно».
Малий Влодко чує ту розмову старших, бо Мариню він уже звик визнавати старшою, адже немало вона його няньчила. Чує те все Влодко, і йому стає прикро. Догадується, що то він, певно, щось не так порушив у куферку, коли витягав мамину хустку, але соромно йому признатися. Спостерігає за мамою й Маринею. Мариня надулася, а мама якась така зажурена виглядає. Влодко міг би то все вияснити, але ж не наважується.
«Мене ніхто не питає, то й не мушу щось казати», — думає собі. Але мама чомусь так засмутилася. А може, мама догадується, що то Влодкова справа, і чекає, чи він скаже правду. Адже йому не раз повторяла, що неправда то великий гріх. А хіба той, хто хоче бути священиком, може чинити гріх? Ті думки мучать малого, вже й про своє малювання забув, а хотів намалювати кобилу з лошам, яке йому так подобається... Думає, мучиться і спостерігає за мамою.
Мама бере відро й виходить з хати, мабуть, буде когось напувати. Влодко йде за нею. Тупцює коло матері, що набирає з криниці воду і не знає, що почати. «Ти щось хочеш, Влодзю?» — лагідно питає мама. «Я...» — і затинається. Мама пильніше приглядається до нього, чи не бракує щось дитині. «Я...» — і Влодко відчуває, що зараз заплаче. «Що тобі дитинко?» — занепокоєно запитує мама. І щось таке ніжне чути в її голосі, що Влодко на кінець відважується. «Це я брав вашу хустку з куферка!» — випалює швидко, і сльози полились з його очей. Мама покинула відро, присіла коло нього та почала випитувати, що і чому він робив. Ковтаючи сльози, Влодко нарешті розповідає про свою забаву «у священика». Мама здивовано те слухає, потім обнімає й цілує Влодка. «Ах ти мій вигаднику, — ласкаво мовить. «То Ви не гніваєтеся на мене?» — запитує Влодко. «Ні, любий, я тішуся, що ти зумів сам признатися. Видно, маєш доброго ангелика біля себе». І мама весело усміхається. Влодкові стає так легко й весело на душі. Пригортається до мами і просить: «Але не розказуйте то нікому, бо знову будуть з мене сміятися». «Добре, не скажу нікому», — відказує мама, а самій так гарно-гарно стає на серці.
Подумки дякує Господеві за таку дитину і знову до неї приходить думка, що Господь має на цю дитину якийсь добрий план. «Дай, Боже!» — підносить свою молитву до Господа. Не знає, що конкретно просить, проте лине думкою до неба, певна, що Господь знає, чого їм дати.
P.S. Епізоди запозичені із споминів світлої пам’яті священиків — о. Володимира Лиска і о. Володимира Кармазина.
Лідія КУПЧИК
