Із розповіді вірянки під час реколекцій у с. Вороновиці на Вінниччині

     Святий Іван Гвальберт жив наприкінці X ст., він був лицарем. Одного нещасливого дня Івана спіткало горе: його брата вбили. За тодішніми звичаями лицар повинен був помститися злочинцеві за скоєне, і через деякий час йому трапилася така нагода.

Іван зустрівся з убивцею свого брата на вузькій гірській дорозі. Негідник був беззбройний, зрозумівши, що його викрито й тікати немає куди, він упав на коліна перед Гвальбертом та почав благати про прощення в ім’я Господа нашого Ісуса Христа. Лицар не тільки пробачив його, але й прийняв, як рідного брата. Адже Ісус заповідав любити ближніх, навіть ворогів. Проте ми знаємо, що насправді це зовсім не просто й іноді шлях до прощення може тривати все життя.

***

     Важкими видалися жнива на Поділлі в сорок шостому році: через посуху врожай був поганий. Щойно закінчилася війна, чоловіки поверталися додому, більшість – зі страшними ранами й каліцтвами. Народові було тяжко, а влада не те що не допомагала, навпаки, заганяла селян у ще більші злидні своїми блюзнірськими, жорстокими указами.

     Усім доводилося дуже багато працювати, та навіть за таких умов люди знаходили час на дозвілля. Вечорами дівчата і хлопці сходились біля великої хати: колись тут жили господарі, та їх оголосили куркулями й репресували, а будинок перетворили на клуб. Тепер це було місце дозвілля молоді і не тільки.

     Жила в селі дівчина на ім’я Галина. Батько її не повернувся з війни, мешкала вона з мамою. Дівчина вирізнялася поміж інших: жвава, співуча, жартівлива, усюди перша: чи на роботі, чи на вечорницях біля клубу. Примітив її голова колгоспу й одного дня запропонував працювати в конторі обліковцем – записувати трудодні робітникам: робота неважка, головне – чесно й сумлінно виконуй свої обов’язки, а якщо ще навчатимешся паралельно, то й підвищення світить.

     Галина всміхнулась і з радістю прийняла пропозицію. Про це вона нікому нічого не говорила, ходила собі раз на кілька днів у контору на роботу й подавала в бухгалтерію дані: скільки хто працював протягом дня.

     Увага начальства лестила дівчині: саме її з-поміж багатьох інших вибрали, узяли до уваги працьовитість, спритність і призначили на таку серйозну посаду. Галина загордилася, почала сторонитися подружок: не рівня вони їй!

     Одного разу стояла вона з дівчатами, а повз проходив її сусід, Антон, гострий на слово, не може, щоб не зачепити. От і тоді, минаючи дівочий гурт, кинув жартома:

– Таке молоде, а вже носа дере! Не гордись, Галинко, – сьогодні тебе поставили обліковцем, а завтра може бути хтось інший на твоєму місці.

     Подружки і хлопці, що стояли тут же, почули ці слова, і хтось зніяковів, а хтось засміявся. Галину наче окропом облили – почервоніла, опустила очі, а в серці її зайнявся вогник ненависті до язикатого сусіда. Хто він такий, щоб кепкувати з неї, та ще й перед усіма?! Голова колгоспу, парторг добре про неї відгукуються, а цей… Як посмів? Ображена, вона мовчки покинула гурт і подалась додому.

     Галина довго не могла забути Антонових слів, знову й знову прокручувала їх у голові, і з кожним разом вони здавалися їй ще глузливішими й жорстокішими. А колись же, ще малою, він хвалив її… «Ну, постривай, ти ще побачиш, з ким маєш діло, – грозилася Галина, а ненависть у її серці розгоралася все більше. Про той випадок вона нікому не розказувала ні в дома, ні на роботі, а за два дні майже забула образу, хоч гіркий осад залишився.

     Минуло кілька днів. Якось, повертаючись пізно ввечері з клубу, проходячи повз Антонів двір, Галина почула гупання, що долинало з хати. Зупинилася. Що воно таке? Одне вікно завішене повністю, друге – наполовину. Охоплена цікавістю, дівчина підкралася до хати й зазирнула в неповністю затулене вікно: Антон молотив праником сніп пшениці. Ага! Тепер усе зрозуміло: украв снопи з поля й обмолочує, а потім віднесе знову на поле, але вже без зерна, лиш пусті колоски.

     Галина вмить відскочила від вікна й побігла додому, улетіла в хату. Мати вже спала. Дівчина повечеряла і, навіть не подивившись на образи Матері Божої й Ісуса Христа, без молитви лягла спати. Але сон не йшов – заважали думки. «Я вже до начальства зарахована, то й молитися мені не потрібно, – міркувала Галина. – Начальство каже, що Бога немає. Вони краще знають. Колгосп бідний, а люди ще обкрадають його. Завтра треба повідомити про злодія голові колгоспу. Не можу мовчати. Хай рішають, а Антон по справедливості мусить відповісти».

     Уже через день колгоспному керівництву було відомо про крадіжку. До Антона прийшла ціла делегація, привели й міліціонера, учинили обшук і знайшли обмолочене зерно. Пшеницю забрали в контору, ретельно зважили. Справу передали в суд, який протягом двох тижнів виніс вирок Антонові.

     Галина тільки тепер пошкодувала про свій необдуманий учинок. Побачивши, як заарештували Антона, як плачуть його дружина і діти, забула образу. Ще недавно думала собі: «Нехай знає, як ображати невинну дівчину. Якби мовчав, ніхто не довідався б про крадіжку, їв би собі з дітьми паляниці зі свіжої пшениці, а тепер нехай відповідає перед судом», – а тепер серце її зворушилося, думки змінилися.

     У селі гадки не мали, хто доніс на Антона, грішили на сусідів, з якими в чоловіка були напружені стосунки, і тепер їм діставалося ще більше. Сусідка виправдовувалася:

– Не винні ми ні в чому. Хто б таку біду на дітей і на жінку зводив? Сварились ми за межу, усяке бувало, та щоб доносити – це вже ні…

     Антона засудили до чотирьох років ув’язнення в трудовій колоні, він працював на повоєнній відбудові Кривому Рогу. Писав, що можна витримати: робота важка, але годують, а це добре, зважаючи на те, що нині багатьом узагалі нема чого їсти.

     В Україні почався ще один страшний голод. Зерно зібрали, віддали державі, селяни ж знову залишилися без хліба. Було суворо заборонено збирати колоски, а кого ловили – віддавали під суд, як злодія. Галина невідривно крутилася біля начальства. Односельці її не любили, та вона на те не звертала уваги: кожен виживає, як може.

     Голод забрав багато життів. Шукаючи порятунку, люди тікали на Захід, де ще не існувало колгоспів і можна було сяк-так дати собі раду. Сорок сьомого року галичани дуже багато допомагали жителям Східного Поділля, інших регіонів України, а також Молдови.

     Галина бачила, як голодують Антонові діти, і часто заходила до них, приносила що-небудь у кишені: як не зерно, то квасолю, ба навіть шматок якогось хліба. Ситуація почала змінюватися аж через рік, та оговтатися від тієї трагедії вдалося нескоро і не всім.

     Спливли роки. Антон відбув своє покарання й повернувся додому. Він намагався забути біди, які випали на його долю, але стерти спогади, залікувати рани в серці не так просто. Тож він навчився жити з ними. Ніколи не нарікав на долю, на Господа, коли щось ставалося чи згадував минуле, казав: «Така Божа воля. Такого хреста дав Господь, а ми його повинні прийняти. Усе, що було, минулось, просимо Бога, щоб чогось жахливішого не трапилось». Діти Антонові підросли й роз’їхались по світу, а він дожив до тихої старості. І з ким би в селі не зустрівся цей чоловік, завжди любив поговорити про щось божественне й навіть на найтяжчі обставини давав добру пораду.

     Доля Галини теж не була легкою. Своє життя вона зрозуміла пізніше, коли вийшла заміж. Проте тішитися щастям їй довелося недовго: чоловік почав заглядати в чарку, а згодом покинув її. Хата, невелике господарство і двоє дітей залишились на плечах жінки. Так і жила, крутилася, як муха в окропі, щоб скрізь упоратися. Час збіг непомітно, й ось уже діти виросли, створили свої сім'ї, покинули рідну домівку. Живуть у Вінниці, іноді приїжджають у гості. Галина допомагає їм і онукам. У селі давно забули, що колись вона була великою активісткою, що її хвалили, ставили за приклад, вручали грамоти, висловлювали подяки. А згодом і колгоспів не стало – розвалилися. Україна тепер незалежна, вільна. Відкрилися святині, і можна молитися, якщо хто бажає.

     Галина була не дуже релігійною, до храму не ходила, та згодом, за прикладом сусідів, почала відвідувати костел у неділю і свята. У приміщенні цього храму ще недавно зберігали міндобрива, та стараннями вірних його віддали римо-католицькій громаді. Галинин батько був православним, а мати – католичкою. Коли Галину запитували, чому вона ходить до костелу, відповідала: «Молюся єдиному Богові, а священник каже, що Церква – Христова. Дякую Богові, що маю можливість молитися, відчуваю саме тут душевний спокій».

     Настав час великопісних реколекцій. Парох католицької громади о. Казимир Дудек, із яким ми разом працювали у м. Барі, запросив мене провести триденні реколекції на тему: Молитва «Отче наш». Тоді я чомусь звернув увагу на слова: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим»…

     Галина приходила регулярно, після богослужіння ставила запитання, а отримавши відповідь, ішла додому, і на її обличчі була помітна якась особлива, тиха, світла радість.

     Та одного дня після чергової проповіді вона до мене не підійшла. Як виявилось пізніше, Галина пригадала давно забуту кривду, якої завдала сусідові. Жінка вийшла з храму, і сльози горохом покотилися з її очей. Вона ні з ким того дня не розмовляла, а наступного приступила до сповіді. Говорила довго, аж люди почали дорікати, і вийшла зі сповідальниці з легкістю та радістю в душі.

     Повертаючись додому, зазирнула в сусідський двір і – як дивно! – побачила там Антона, він сидів на лавці, спершись на ковіньку. Відчинила хвіртку, підійшла до нього і, витираючи сльози, голосно промовила:

– Простіть мені тяжкий гріх, Антоне!

– Га, що кажеш? А то, який гріх? Що з тобою, Галю? – перепитав здивовано сусід.

– Простіть, це я доповіла начальству на вас у сорок шостому році, про те, що ви оббивали вечором снопи. А потім вас судили! Пам’ятаєте, я була тоді в конторі обліковцем? Тепер не маю спокою. Простіть мені, дуже вас прошу!

– Як це сталося, адже ми завжди жили з вами в злагоді?

– То була помста за вашу образу: ви при моїх подругах назвали мене гордою, сказали, нібито виношу себе понад усіх. Можливо, через це потім мене спіткала лиха доля й Богом караюсь усе життя… Ще раз прошу: простіть!

– Нехай тобі Бог простить, Галино, а я забув про це – хіба можна все пам’ятати, що колись було. Ти, мабуть, ідеш із костелу?

– Так, я сповідалась. Я сьогодні як ніколи щаслива й вдячна Богові за Його милосердя до мене.

     Галина поцілувала Антона в руку і в щоку та з полегшенням, усміхаючись, пішла до своєї хати.

     По закінченню реколекцій жінка підійшла до мене й ми з нею довго розмовляли. Я розповідав, що голод сорок шостого року залишився також і в моїй пам'яті: пригадую, як у нас заводили колгоспи. Вона не хотіла зі мною розставатися, хотіла виговоритися, та я, як завжди, поспішав, тож, щоб її заспокоїти, сказав:

– Я до вас ще приїду і ви мені багато чого розкажете.

– Шановний отче, – відповіла Галина, – ви не можете собі уявити, яку радість мені зробили. Учора я перепросила дядька Антона й мені стало так легко на душі, що не можу про це змовчати. Яка я щаслива! Дуже вам дякую! Нас колись навчали й виховували не по-Божому, тому таке витворяли. Приїжджайте до нас частіше, ми будемо вам раді.

Їдучи до своєї станиці, у м. Бар, я роздумував над тим, як важливо для місіонера хоч одну овечку навернути до Бога й поєднати з Ним.

о. Мелетій БАТІГ, ЧСВВ,

17 червня 1998 р. Б.