1. З незабутнім єпископом, світлої пам’яті владикою Софроном Дмитерком (ЧСВВ), звела мене доля ще в часи глибокого підпілля, у 1968 році. Але тільки через десятиліття, тобто в 1978-му, уночі, під час моїх дияконських свячень, я дізнався, що тодішній отець Софрон – насправді єпископ Софрон.
У Львові, у будинку на вул. Міцкевича, 7 (тепер вулиця Листопадового чину), біля собору Святого Юра, де проживала народна художниця України Олена Кульчицька, авторка понад 4000 художніх творів, лауреатка Державної премії України імені Тараса Шевченка, було місце зустрічі підпільних священиків ЧСВВ.
1968 року через о. Дам’яна Богуна я попросився до василіянського чину, і мені призначили зустріч за вказаною адресою у Львові. Тут я мав нагоду бачитися з багатьма священиками, які ненадовго забігали в різних справах, звичайно, у цивільному одязі. Їхніх імен я не міг знати. В одній із кімнат про щось говорили, радилися, відтак розбігалися по одному. Серед них, як я пізніше довідався, був і владика Софрон Дмитерко. Він відрізнявся високим зростом, був привітливий, при зустрічі завжди з приємною усмішкою на обличчі.
У цьому будинку часто зупинявся другий повоєнний протоігумен о. Пахомій Борис. Він опікувався літнім протоігуменом о. Віталієм Градюком по поверненню того із Сибіру, виконував обов’язки секретаря, а від 1961 року перебрав його протоігуменський уряд. У роки переслідування УГКЦ налагодив зв’язок між розсіяними повсюди василіянами, часто їх відвідував. Проживав здебільшого у Львові, якийсь час – у цьому домі художниці Олени Кульчицької. Будинок мав декілька поверхів, тут також розміщувалась і майстерня відомої художниці. Останніми роками вона пересувалася у візочку, тож те, що до неї часто приходили різні люди, з вулиці не видавалося дуже підозрілим.
Тут я мав нагоду також бачити одного особливого гостя. Він мав солідну зовнішність: у костюмі, з краваткою, у капелюсі, носив борідку. Це був, як я пізніше довідався, владика Йосафат Федорик (ЧСВВ), 18 березня 1960 р. звільнений зі спецпоселення в м. Бішкеку (Киргизстан) і відісланий на поселення до Караганди (Казахстан). 1964 року єпископ Олександр Хіра таємно хіротонізував його як екзарха на Центральну Азію. Повернувся до України, переважно проживав у родини в м. Трускавці, 1 травня 1974 р. у с. Вільхівці Жидачівського району Львівської області таємно хіротонізував владику Павла Василика.
Потім були інші нагоди бачитися з о. Софроном Дмитерком. Повних імен я не знав і не запитував, бо це могло викликати підозру. Нас виховували в дусі: «все, що потрібно знати, вам буде сказано» і «не цікався тим, чого не потрібно тобі купувати».
2. З осені 1968 року, бувши студентом Ужгородського університету, разом із Віктором Яцканичем (сином підпільного священика Василя Яцканича з Іршави) квартирували в домі родини черниці с. Теофіли Манайло на вул. Жовтневій, навпроти університетського корпусу фізфаку (колишнього монастиря ЧСВВ). Сестра Теофіла була свідком вбивства агентами НКВС блаженного Теодора Ромжі, єпископа Мукачівського, за що була переслідувана й ув’язнена.
Тоді до нас в Ужгород декілька разів приїздив о. Софрон Дмитерко. Він був гарним співрозмовником, життєрадісним, люб’язним. Цікавився нашим навчанням, побутом, життям загалом. Давав добрі поради. Усе сприймав з оптимізмом і з гумором. Він чимось вирізнявся з-поміж інших священиків із Галичини чи Закарпаття, які часто відвідували нас, – високою інтелігентністю й водночас простотою.
Наша кімната була велика – мала 30 метрів. Ми всі троє спали в цій кімнаті. Отець Софрон ночував на моєму вузькому металевому ліжку. Я переходив на розкладне. Був невеликий круглий столик під стіною, між вікнами. На ньому ранком чи пізно ввечері служив для нас літургію, з поспіхом, але дуже побожно й виразно, давав гарну науку. Приходила також с. Теофіла, якщо не була на чергуванні в міській лікарні, де вона працювала медсестрою-хазяйкою (була така посада в радянській системі охорони здоров’я). Вона також була рада зустрічі з о. Софроном. Було багато різних спільних духовних тем.
Наша кімната виходила безпосередньо у виноградник, обнесений глухим парканом, з якого нам, студентам, було дозволено їсти виноград. Його було декілька сортів, і тримався він практично до Нового року. Грона не збирали на вино, бо не було кому займатися цією справою, тож ми мали постійний «виноградний десерт». Сестра проживала із двома старенькими тітками. Деколи приходив її чоловік, щоб допомогти щось по господарству.
Отець Софрон мав нагоду помолитися і відпочити, поки ми готувалися до занять. Коли ми приходили з університету, він нас запрошував у міське кафе на вечерю чи обід, а це було немалозначно для студентів – «зайвий раз» смачно і «чужим коштом» досхочу поїсти. Спогадами ділився хіба про чернече життя і богословські студії. Про своїх переслідувачів не спогадував і не тримав злоби ні на нікого. Владика довго не затримувався, переважно другого дня повертався нічним поїздом до Львова. Я проводжав його на вокзал.
3. Я не знав, що о. Софрон є підпільним єпископом. Аж 1978 року перед святом Покрови ми п’ятеро мали реколекції в нашому підпільному домі в місті Брюховичі, що недалеко від Львова. Їх проводив о. Софрон. Другого дня реколекцій прибув наш підпільний протоігумен о. Дам’ян Богун і пошепки мені повідомив, що сьогодні вночі будуть мої дияконські свячення і щоб ніхто з тих чотирьох, що були на реколекціях, не бачили і не знали, бо не було певності, чи хтось з них не є «завербований».
Уночі мене легенько розбудив о. Дам’ян. Я спав в окремій кімнатці. Зайшли ми в сусідню маленьку кімнату, яка служила капличкою. Замкнули на замок двері, щоб часом хтось випадково спросоння не заглянув. Бачу, що о. Софрон дістав звідкись акуратно складений омофор і вдягнув його на чорну мантію, що також була десь захована. Аж тоді я зрозумів, що о. Софрон – насправді єпископ Софрон. Швидко клякнув, поклав руку на Святе Письмо і повторив за владикою Софроном присягу, що «ніколи, ніде і нікому, і ні при будь-яких обставинах не виявлю: хто, коли і де мене святив. Так мені, Боже, допоможи і ця Свята Євангелія». Перехрестився, поцілував Євангелію, і пошепки почали служити літургію, під час якої я прийняв дияконські свячення. Аналогічно наступної ночі я прийняв ієрейські свячення. Ранком, як і щодня, усі вставали на молитву, літургію, і ніхто з кандидатів не знав, що вночі відбулося. Після закінчення реколекцій усі ми розбігалися в різні сторони.
4. Одного літнього вечора 1989 року в Бориславі, де я проживав на квартирі побожної родини Смереків як нібито брат господині, приїхав наш підпільний протоігумен о. Василь Мендрунь і тихим голосом мені сказав, що владиці Софронові Дмитерку потрібно було дати кандидата на єпископа, вибір припав на мене. Пояснив: виникла потреба, щоби владика Софрон мав єпископа-помічника, зокрема на випадок, якщо треба буде когось висвятити на священика, бо тих декілька єпископів уже старші, і КДБ вже має інформацію про них. Їх можуть заарештувати будь-якої миті, і тоді ми залишимося без єпископа, отже, необхідно мати такого єпископа, про якого ніхто не знає, глибоко законспірованого. Протоігумен просив молитися в тому намірі, що і він, та обіцяв незабаром знову приїхати, за його словами, по «позитивну відповідь». Прийнявши умову, що ніхто про це не буде знати задля добра церкви і народу, я дав нелегку згоду. Відтак о. протоігумен сказав мені прибути до Львова. На одній нерозсекреченій квартирі я зустрівся із владикою Дмитерком та прослухав «інструкцію з усіх правил безпеки». Став чекати сигналу, коли і де має відбутися моя єпископська хіротонія.
Через декілька днів о. Василь Мендрунь сказав увечері 14 серпня 1989 року прийти до хатини по вул. Тракт Глинянський, 41, що на околиці Львова, де проживав підпільний чернець Теодозій Майкович (нині о. Іван Майкович (ЧСВВ)), який працював інженером на одному із львівських заводів. Пізно увечері приїхали по черзі ще троє в цивільному. Це були підпільні єпископи: владика Софрон Дмитерко, владики Іван Семедій та Іван Маргітич. Владика Дмитерко з усмішкою запитав господаря: «Іване, чи маєш щось їсти?». Той відповів, що є вареники, які він в неділю привіз від матері.
Потрібно зауважити, що владика Софрон Дмитерко мав великий авторитет серед нашого духівництва і вірян не тільки Галичини, але й Закарпаття. Підпільне греко-католицьке духівництво більш-менш трималося своєї території, однак його юрисдикція поширювалася на весь Радянський Союз. Хто й куди кого просив, туди священики йшли, байдуже, чи це Львівська, чи Івано-Франківська єпархії, а чи Закарпаття, чи інші терени Радянського Союзу. Служили всюди…
На світанку в одній з кімнат розпочалася свята літургія з хіротонією. Правили її напівпошепки, у цивільному одязі, лише в окремих єпітрахилях, а святитель – у чорній чернечій мантії та омофорі. Був один-єдиний свідок – тодішній брат Теодозій. Спочатку владика Софрон спокійно промовив: «Сину, клади руку на Святе Письмо і присягай, що ніколи, ніде і ні при ніяких обставинах не виявиш єпископів, які висвятили тебе на єпископа».
Після літургії, трохи перекусивши, оскільки ще залишились вареники, змушені були розходитись, бо вже розвиднювалося. Владика Софрон, бачачи моє переживання та хвилювання, по-батьківськи мене обійняв і заспокоював. Сказав чекати наступних вказівок щодо мого подальшого служіння. Я поспішив на автобус до м. Трускавця, де тоді працював інженером. Владика Софрон ще раз попередив усіх, що ми тут єдині присутні і все, що тут відбулося, є великою таємницею.
5. На державну працю, до якої був зобов’язаний кожний громадянин Радянського Союзу, бо існувала навіть «кримінальна відповідальність за дармоїдство», мали приходити щодня і навіть у Різдвяні, Великодні, інші релігійні свята. Це були робочі дні. А в неділю чи на вихідних з приводу комуністичних свят я відвідував мого єпископа Софрона Дмитерка, що проживав у м. Коломиї в невеликій хатині. В одній кімнаті містилася кухня, там же стояло і ліжко, на якому відпочивала старенька матуся владики, а в другій кімнаті були робочий стіл і невеликий столик, який служив престолом, на ньому був невеликий дерев’яний кивот, де зберігалися Святі Тайни. У цій же кімнаті владика Дмитерко мав ліжко і ночував. Я також у цій кімнаті ночував на розкладному ліжку, яке ранком забирали.
У цій кімнаті ми служили літургію, з облачення мали на собі тільки єпитрахилі, які потім ховали в каструлі десь на кухні. Також переважно ввечері чи зранку приїздили в різних справах підпільні священики і деякі православні, які просилися до нашої церкви. Мені владика Софрон доручав відвідувати деякі надійні родини з богослужіннями чи уділенням Святих Тайн.
6. Прогресивна директорка, членкиня Комуністичної партії, здається навіть російського походження, 1990 року запросила владику Софрона в першу школу в м. Коломиї на зустріч із вчителями й учнями, таким учинком давши приклад іншим директорам і вигнавши вовка з лісу в тодішніх партійних функціонерів. Це було щось неймовірне, бо ж радянська школа, яка, як і вся система освіти, мала завдання формувати в молодого покоління атеїстичний світогляд і вести боротьбу з «релігійним мракобіссям».
Владика взяв із собою мене. Під час зустрічі він відповідав на різні запитання. Відзначався красномовністю, ерудицією, всеобізнаністю. На деякі запитання «фізичного характеру» владика пропонував відповідати мені. Мене він не розсекречував, представляв як о. Іринея. Ще не було певності, що Радянський Союз так скоро сконає, хоч уже тріщав по швах.
Перед Різдвом 1990 року уповноважений з релігійних культів Коломийського райвиконкому (ці так звані «уповноважені» фактично керували православними церквами в Радянському Союзі, у тому числі і православними єпископами та священиками) запропонував владиці Софронові після недільного богослужіння в тоді ще православній місцевій церкві Святого Михайла виступити з проповідальниці перед вірянами і розповісти про підпільну греко-католицьку церкву. Владика знову взяв мене із собою й знову представив як о. Іринея. Після його короткого виступу парох звернувся до людей: «Хто за греко-католицьку церкву, прошу підняти руки», – ліс рук. Тоді він продовжив: «Хто за православну церкву, прошу підняти руки», – жодної.
Після цього за постановою Коломийського райкому компартії владиці Софронові було запропоновано протягом триденних Різдвяних свят після православної літургії відслужити греко-католицькі. Він запропонував, щоб ці відправи здійснив я. Для мене це було великим випробуванням – уперше служити офіційно в храмі, та ще й із кадінням, та ще й коли до цього фактично не служив у ризах (і не знав, як правильно їх одягати), а до всього – у «православному оточенні». Владика, звичайно, практичними порадами й настановами дуже допомагав. Біля нього почувався, як за міцним муром.
У приватному будинку надійної сім’ї в с. Малехів, що за декілька кілометрів від Львова, відбулися останні ієрейські свячення десятьох підпільних священиків. Владика запросив і мене до співслужіння, але ще як священника.
7. 1 грудня 1989 року Горбачов збирався з візитом до Папи. Несподівано, як грім з ясного неба, офіційно було повідомлено, що Державний комітет з релігійних культів Радянського Союзу розпочинає реєструвати громади УГКЦ. Це означало для нас воскресіння нашої церкви, закінчення катакомбного періоду. Вона не тільки вижила, але вийшла на світ Божий, хоч і ослаблена та понищена, але духовно сильна – церква-герой, церква-мучениця!
З початком 1989 року, на світанку свободи нашої церкви і народу, єпископ Софрон Дмитерко перейшов на легальне становище й продовжив ревно виконувати свій архіпастирський обов’язок. А вже 16 січня 1991 року слуга Божий Іван Павло ІІ, тогочасний Папа, підтвердив його ординарієм Івано-Франківської єпархії.
8. За свободою нашої церкви Господь воскресив до нового життя й Україну – важкий камінь тоталітарного комуністично-атеїстичного режиму був відвалений. Усю енергію, усі сили преосвященний Софрон віддавав на духовне оживлення й становлення зовнішніх структур Івано-Франківської єпархії, яка була і є однією з найрозвиненіших у нашій церкві. Владика ще раніше переїхав до Івано-Франківська, щоб розпочати цю справу.
У половині будинку на вул. Коломийській він мав дві невеликі кімнати, одна з них служила за каплицю, спальню і вітальню. Тут владика також приймав відвідувачів. Вузький коридор служив як почекальня. Деколи в цьому коридорчику ночував я. На ґанку містилась невелика кухня. У кімнаті на піддашші проживали дві рідні сестри – Люба і Надія Старжинські, підпільні сестри служебниці. Вони працювали як секретарки і вели всю домашню кухню. Така була перша канцелярія владики і єпархії.
9. Отже, Державний комітет почав реєструвати не саму церкву як релігійну конфесію, але лише добровільне волевиявлення громадян, які вирішили створити спільноту вірян УГКЦ. Для того щоб зареєструвати громаду, достатньо було 10 осіб. Однак це відкривало великі можливості для реєстрації великої кількості різних сект.
Події розвивалися стрімко. Нас повідомили про те, що Вселенський архiєрей Папа Іван Павло ІІ запросив десятьох владик катакомбної УГКЦ в Рим. Водночас скликав до Ватикану на позачерговий Синод об’єднаної УГКЦ, що мав відбутися 25 червня 1990 року, ycix наших єпископів з діаспори.
Папа ставився до владики Софрона з особливою увагою і симпатією. Загалом він справляв гарне враження на всіх, із ким довелося зустрічатися. Владика дуже грамотно говорив німецькою мовою, а особливо – латинською, якою у Ватикані хіба деякі спеціалісти володіють вільно.
Поїхали десятеро наших владик з України в Рим, а поверталися поїздом. Був такий поїзд прямого сполучення: Рим – Бєлград – Будапешт – Москва. Купе тільки двомісні. Ми з владикою Софроном їхали в одному купе. Подорожувати з ним – одне задоволення: він знав багато історій і веселих бувальщин, умів вести бесіду, але насамперед – був добрим молільником. Ми також служили в поїзді літургію й інші відправи, молилися вервицю, владика міг легенько підспівувати, бо мав гарний, дзвінкий голос.
10. Владика Софрон на початку 1990 року призначив мене ректором відновленої Станіславівської (Івано-Франківської) семінарії, першої в Україні натоді. Після атеїстичної диктатури комуністичного режиму був великий духовний голод і потреба в священиках. Після виходу церкви з підпілля спостерігався своєрідний «вибух духовності». Тоді на перший курс прийшло вступати близько 400 абітурієнтів. Це були юнаки різного віку, більшість з яких мала якусь державну освіту й працю. Дехто вже був одружений і виховував дітей. Найстарший семінарист мав 65 років. За декілька років нарахували приблизно 800 студентів із різних областей України, оскільки була відкрита заочна форма навчання.
До викладання владика Софрон знайшов і запросив знайомих священиків, які повернулися з ув’язнення й заслання (деякі закінчували довоєнну Станіславівську семінарію і не встигли прийняти свячень), а також професорів з католицьким світоглядом із місцевого університету. Почали ми запрошувати також закордонних професорів, і вони радо відгукнулися. Владика Софрон почав викладати пасторальне богослов’я.
Існувала гостра проблема катехизації дітей і молоді. Тому, порадившись із владикою Софроном, відкрили катехитично-педагогічний факультет для дівчат і черниць, на якому навчалося приблизно 400 студенток.
Тоді влада ще не повернула довоєнних будівель семінарії і єпархії, тому навчання відбувалося в різних залах у місті. Їх для читання лекцій нам безплатно надавали різні організації. Звичайно, щоранку всі обов’язково збиралися на спільне богослужіння в кафедральному соборі, а потім розбігалися в пошуках сніданку й приходили на заняття. Семінаристи проживали по декілька осіб у приватних квартирах. Про харчування кожна група дбала самостійно. На ці потреби бухгалтерія надавала семінаристам фінансову допомогу з коштів, які приносили парафії.
Потім міська влада Івано-Франківська безплатно передала нам триповерховий невеликий будинок дитячої художньої школи (її перенесли в будівлю міського уряду), що на вул. Сірика. У цьому будинку містилося три невеликі аудиторії на 20 осіб. Одна кімната була пристосована для проживання, у ній на двоповерхових ліжках розмістилося 12 студентів. На першому поверсі розташовувалась одна кімната для секретаріату та документації й одна – для ректора, яка водночас служила мені житлом. У прибудові ми зробили бібліотеку.
Тоді ціле місто видавалося великою семінарією: студенти то йшли містом на заняття, то поверталися додому.
Жодних книжок не було, тому семінаристи всі лекції змушені були собі записувати.
Це був перехідний період. Але з тих перших потоків вийшли добрі священики, які тепер працюють на всіх континентах, куди недоля закинула наших вірних.
11. У неділю і свята ми, троє владик, відвідували різні відновлені парафії по всій єпархії. Іноді випадало служити по три архієрейські літургії.
Часто нас запрошували в різні навчальні заклади з лекціями для студентів і викладачів, виступали також на радіо, телебаченні. Народ потребував духовного наповнення після спустошення своїх душ.
Владика Дмитерко ревно виконував свої обов’язки, що стосувалися єпископського уряду. Робив різні зарядження, дипломатично розв’язував спірні питання. До нього як до духовного батька і наставника з різних нагод і потреб приходили на пораду і по допомогу священики, черниці, миряни, представники різних гілок влади, політичні і національні провідники.
Він, невтомний пастир Божого стада, ретельно готував і писав свої проповіді та засівав Боже Слово в спраглих душах українського народу, плекав майбутні покликання до чернечого і священицького станів, був духовним провідником чернечих спільнот, реколектантом та активним душпастирем. Вірні його любили й шанували, а вороги боялись.
12. Владика Софрон був улюбленцем і гордістю василіянського чину, бо сам був Великим василіянином, одним із його наріжних каменів. Він до кінця своїх активних днів не розлучався з габітом. Відзначався покорою і скромністю, до якої привчав і нас. Виховав і висвятив для католицької церкви не одне покоління ревних душпастирів та трьох підпільних єпископів – велику духовну армію. Непохитно й виразно стояв на засадах католицької церкви і в пошані вистражданих традицій нашого обряду, утверджував у цьому народ Божий, доручений його дбайливій опіці.
Був глибоко духовною людиною, постійно перебував у молитовному діалозі з Богом, завдяки чому в ньому постійно перебувала сила духу, він не зламався в час гоніння церкви, а власним прикладом – молитвою і працею – надихав інших іти дорогою цілковитої посвяти служінню Богові і ближнім.
13. Великий архієрей нашого часу, сповідник віри, добрий пастир, який узяв на рамена свій хрест і хрест своїх співвітчизників та разом з Христом поніс його на Голгофу. Власні страждання та болі жертвував за церкву та наш багатостраждальний український народ.
Підтримуваний Божою благодаттю, він до кінця своїх днів пройшов переможним шляхом, зберігаючи вірність і ревність Апостольському Престолу і Святійшому отцеві, засвідчуючи власним життям, будучи великим патріотом нашої церкви й українського народу.
Папа Іван Павло ІІ, коли нам випадала нагода зустрітися, завжди просив вітати владику Софрона Дмитерка – пам’ятав, шанував і любив його.
14. Уже тяжко хворий, владика, наскільки йому дозволяло здоров’я, продовжував ревно виконувати архіпастирські обов’язки, добрими порадами, мудрими настановами та прикладом свого стражденного терплячого життя утверджувати у вірі братів своїх і найменших. У той період владику Софрона не забували: з дружніми візитами приходили священики, наші владики як з України, так і з-за кордону, бували також владики латинського обряду, папські нунції, кардинали, які відвідували Україну, через них передавав свої вітання Святійший отець.
Перебуваючи на служінні в Україні, а відтак приїжджаючи з Риму, я постійно відвідував хворого владику в його скромній обителі, яку він не хотів міняти на приготовану єпископську резиденцію. До останньої хвилини свого життя перебував під жертвенною опікою сестер служебниць на вулиці Коломийській.
15. На тривожне повідомлення сестер про важкий стан владики Софрона, який протягом 9 днів не приймав ні їжі, ні води, я поспішив до тихої обителі сестер служебниць відвідати дорогого моїй пам’яті і серцю, ще живого, але вже дуже слабкого духовного наставника і святителя, гадаючи, що це вже, можливо, остання наша зустріч.
Після довготривалої вечірньої прощальної зустрічі з владикою Софроном у присутності о. Володимира Палчинського та сестер служебниць, я, домовившись із сестрами про літургію о 7:00 годині біля присмертного отця, відбув на нічліг до монастиря сестер Пресвятої Євхаристії, що розташований неподалік, на одній із сусідніх вулиць. Тривожний дзвінок сестер близько 5-ої години повідомив, що перестало битися серце Великого архієрея нашої церкви. Владика Софрон, дочекавшись свого учня і помічника та попрощавшись звечора, на світанку заснув вічним сном.
Як обіцяв, я прибув відразу по цій сумній вістці, щоб відправити службу Божу біля свого дорогого духовного батька, доброго наставника і святителя, на жаль, уже померлого.
16. 5 листопада 2008 року Божого сколихнулася Галицька земля – до обителі сестер служебниць в Івано-Франківську,що на вул. Коломийській, де було миле й затишне пристановище праведного, боголюбивого архієрея Софрона, був посланий ангел Господній, щоб переселити владику «на місце світле, на місце квітуче, на місце спокійне, де нема болізні, печалі і зітхання, а життя безконечне». У цьому куточку Галицького краю української землі на 92-му році життя перестало битися серце Великого архієрея нашої церкви – владики Софрона Дмитерка.
Молимося, щоб Господь прийняв цілопальну жертву життя владики та вручив йому вінок блаженного нашої церкви як доброму пастирю та сповіднику віри, а його світлий образ нехай буде заохотою для всіх нас у ревному служінні на славу Божу та добро нашої церкви й українського народу.
«Слуго добрий і вірний! У малому був ти вірний, поставлю тебе над великим. Увійди в радість твого пана» (Мт 25, 23).
Владика Іриней Білик, ЧСВВ
Рим, 12 жовтня 2018 року Божого
