(Картинки з життя)

     Щоразу, коли навідуюся в село до бабусі, ледь не першим зустрічає мене сусідський пес Мухтар. Здалеку чує, підбігає, лащиться, подає лапку.

– Привіт, друже! – вітаюся з ним. – Як справи?

Той у відповідь радісно крутить-вертить хвостом.

– Маркіяне, бери його із собою в студентський гуртожиток, веселіше буде, – жартує сусід дядько Володимир. – А потім на пари...

– Та я б охоче. Мухтар став би в нас старостою групи. Тоді ніхто не втече з пар. Але зі мною він лише товаришує, а любить вас.

     Мухтар – вівчарка. Гляне хто на нього – і відразу перелякається. Страшний здоровань. Агресивний, злий вищир. Ось-ось укусить. Насправді ж характер у нього «янгольський». Пес уже старий, добре не бачить, на обох очах – більма, однак нюх має відмінний. Погляд у нього сумний-сумний. Тільки не через хворобу й старість. Колишні хазяї відлупцювали й прогнали.

     Уже три роки минуло відтоді, як Мухтар почав жити в дядька Володимира. Якось улітку той випасав корів на лузі поблизу Західного Бугу. Бачить, на протилежному березі у воду стрибнув пес. Насилу переплив: річка таки широченька, течія доволі стрімка. Оговтавшись, підійшов до дядька, довірливо подивився в очі. Неважко було прочитати в цьому погляді: «Не бий мене, не проганяй. Вірою й правдою служитиму». Сумний, переляканий, голодний пес. Напевно, став непотрібним у господарстві, тому й прогнали.

     Сусід почастував його обідом. Пес, відчувши добро, почав лащитися до нього, а потім заходився справно завертати корів до стада, наче все своє собаче життя прослужив пастухом.

– О, матиму підмогу, мене ж бо часто наймають випасати корів, – потішився дядько Володимир, зробив паузу, почухав потилицю й продовжив: – От тільки моя дружина спочатку нашле на нас обох грім-блискавку, випалить злість, а потім відступить. Чуйне в неї серце.

     Пес був не проти. По-пластунськи підповз до дядька Володимира й вмостився біля ніг. Корови спокійно паслися, тож можна хвилинку перепочити.

     Коли сусід обідньої пори гнав череду в село, собака почалапав за ним. Нова кличка, Мухтар, йому сподобалася. Зайти на подвір’я зразу не відважився – ліг під тином. А коли дружина дядька Володимира винесла йому мисочку молока й окраєць хліба, усе-таки не стримався. Так він став повноправним мешканцем двору.

     Після обіду корів випасали удвох. Так і прижився в наших сусідів Мухтар. Тільки сезон випасу корів – чи спека, чи дощ з блискавицями, чи пронизливий вітер – Мухтар завжди на пасовиську з господарем. Сезон закінчиться – нудьгує. А втім, чому нудьгує?.. Хату стереже.

     На тілі собаки залишилися рубці – видно, дрючком били. Але йому вже нічого журитися, адже найстрашніше позаду. Тепер він має доброго господаря й щедру господиню. А спати в оборозі на сіні тепло й затишно. Такий він, мій зовсім не злий, попри свою страхітливу зовнішність, вірний чотирилапий друг Мухтар.

Маркіян ЛЕХМАН, студент факультету медіакомунікацій та

підприємництва Української академії друкарства