Листопад відплакав дощами, віджурився туманами. Коли минав цей місяць, їй розвиднювалося на душі. Як у дитинстві, хотілося повірити в білу зимову казку. У магію прийдешніх свят...

А листопад... цей колючий заплаканий листопад... Він відібрав у неї те, що любила. Оголив душу, яка стала схожа на безлисте віття. Стер із серця радість...

– Відчепися від мого сина! – вигукнула з порога Степанова матір.

Іванка вперше побачила цю жінку. Раніше – лише на світлині.

– А ми побратися вирішили, – майже прошепотіла розгублена дівчина.

– Вони вирішили! А в мене запитали?! Чи для того я гну спину понад десять років на заробітках, щоб мій син злидню в хату привів?! Що твої батьки надбали? Двокімнатну квартиру в «панельці»! А я своєму Степанові хороми в новобудові справила. Меблями імпортними обставила. Машину купила. Добро до добра має йти. Ще знайде мій Степан вигідну партію. А ти, дівчино, вступися з нашої дороги.

– Це ваше рішення чи Степанове?

– А хто його буде питати?! Як скажу, так і буде!

Гримнувши дверима, Степанова матір вилетіла з помешкання. Степан чекав її в автівці.

Прийшовши до тями, Іванна зателефонувала коханому.

– Що ж нам робити? – розпачливо запитала. – Я ж вагітна.

– Ти ж бачиш, що мама проти нашого шлюбу. А дитина... Навіть не знаю, як бути...

–     Я народжуватиму...

     Через кілька днів на Іванну напав грабіжник. Хоча красти не було чого. Поцупив стару мобілку, гаманець з кількома сотнями гривень і ключі від квартири. А ще боляче побив. Дитину Іванна втратила.

Її млоїла здогадка, що це «пограбування» не випадкове. Іванна намагалася щось вивідати в Степана. Той відповів:

– Не треба було пізно ходити.

–     Я ж із роботи поверталася, – виправдовувалася.

Та він уже кинув слухавку. А грабіжника так і не знайшли...                

...Вона оберігала свою самотність, наче надщерблену коштовність, якої не могла позбутися. Нікого не впускала у свою долю.

–     Іванко, доню, не можна вічно сумувати, – зітхала матір.

...Грудень прикрасив землю першим снігом. Виглянуло сонечко. В Іванни вихідний. У полудень зібралася до парку. Уже надворі зауважила, що не взяла мобілки. А їй клієнтка має телефонувати. Вранці хоче на зачіску прийти. Має уточнити час. Та повертатися додому не хотіла. Кажуть, прикмета погана...

Холодне зимове сонце прямувало до заходу. Парк був чарівний.

– Котра ж зараз година? – запитала сама в себе Іванна.

Біля лавки маленький хлопчик стукав горішком об горішок, аби приманити білку.

– В тебе руки холодні як лід, – батько намагався відібрати в малого горіхи. Той заплакав.

– Перепрошую, скажіть котра година, – звернулася до чоловіка Іванна.

– На годиннику – початок зими, – пожартував незнайомець. – А направду – вже по четвертій.

Малий заплаканими очима дивився на Іванну. І ледь чутно стукав горішком об горішок.

– А ти голосніше постукай. Білка не чує. Ось так...

Але білки не було. Хлопчик розчаровано дивився на Іванну.

– Мабуть, білочка гріється в дуплі. Це ж перший сніг. Вона ще не звикла до холоду, змерзла. А наступного разу обов’язково прибіжить по горішки.

Личко малого прояснилося.

– Ви – добра, – мовив батько хлопчика. – Такою була наша мама.

– А чому була? – спантеличено запитала Іванна.

–     Хотіла Іванкові сестричку подарувати, але...

– То тебе Іванком звати? – змінила тему, бо бачила: її співрозмовникові це дається нелегко. – А я Іванна.

...Наступного вихідного вона знову в полудень збиралася до парку. Поклала в кишеню кілька горішків. Їй хотілося побачити маленького Іванка. І, може, вдасться приманити білку.

...Іванна і Василь, так звали Іванового батька, не змовляючись, чекали на ці зустрічі. Не призначені. Наче випадкові. Але в Бога немає випадковостей. Уже й Іванко не ховався за батька, коли бачив її.

...Через рік, на початку зими, в парку, на цьому ж місці, де Іванна вперше заговорила до Василя, він зізнався їй у коханні. Запропонував руку й серце. Й обіцяв завжди любити дорогих йому Іванка та Іванку.  

– На годиннику – початок зими. Хай цей час стане початком нашої долі, – схвильовано мовив Василь...   

...У торговому центрі Іванна побачила Степана. Хотіла оминути. Але він прямував до неї.

– Як ти? – запитав.

– Я... у мене сім’я. А ти?

– Ще не одружився. Пробач за те, колишнє... Моя мама... вона хоче...

– Мушу йти. На все добре!

...Ось і цьогорічний листопад відплакав дощами. Наче за помахом чарівної палички, грудень засяяв сонцем.

– Хлопці, збирайтеся на прогулянку. Іванку, де твої  рукавиці? Знову посіяв? Скоро врожай збиратимемо, – пожартувала Іванна.

У парку було людно після затяжних туманів і дощів. Іванна спинилася біля їхньої «історичної» лавки.

– Василю, котра година? – засміялася.

– На моєму годиннику – початок зими.

– І початок нового життя, – таємниче мовила. – У нас буде маленький або маленька.

– І ти мовчала?

– Чекала, аби сказати це саме тут...

Іванко стукав горішком об горішок. Таки приманив білку. Рудохвоста зирила хитрими очима, наче підслухала розмову між дорослими. А Іванко ще нічого не знає...

Ольга Чорна