Ці події відбувалися в селі Семирівка на Яворівщині. Почалася Друга світова війна. Червона армія більшовиків увійшла у вересні тридцять дев’ятого року в Галичину. Німці із села згідно з договором Молотова – Ріббентропа відступили, а натомість прийшли більшовики. Нові господарі вранці з’явилися в селі в сірих шинелях, мали досить убогий вигляд порівняно з польськими чи німецькими вояками.
А вже після обіду зібрали людей у центрі села. Москалі виганяли людей із хат і примушували обов’язково бути на зборах. Люди зійшлися біля будинку «Просвіти» й тривожно очікували вказівок совітської влади. Крутили грамофон: скрипіла музика, відтворювалися революційні пісні, марші… Підготовлені за кілька годин так звані сільські активісти прийшли урочисто привітати нову владу. Вони вручили начальникові хліб і квіти, щось говорили, та їхніх привітань ніхто не почув, бо грав грамофон. Хліб і квіти поклали на столі біля червоного прапора і портретів вождів. Відбувалося все так, як цього бажали червоні «визволителі», а від людей вимагали гідно їх зустріти, «полюбити старших братів».
Почався мітинг із гімнів, що їх відтворював грамофон: «союз нерушімих республік свободних …», «живи, Україно, прекрасна і сильна …» – та грамофон чогось повторював ті самі слова, тож його вимкнули. Начальник по-російськи голосно привітав сільську громаду, солдати плескали в долоні. Люди дивилися на все це дійство й уважно слухали, що говорить нова влада. До столу підійшов військовий і на повний голос почав говорити до громади, але вже по-українськи, з полтавським акцентом:
– Дорогі товариші, ви прослухали гімн радянського союзу й української радянської соціалістичної республіки, але через технічні неполадки не чули, про що говориться. А там є такі слова, яких ви ніколи не чули: «Живи, Україно, прекрасна і сильна, в радянськім союзі ти щастя знайшла». Споконвіків Україна шукала свого щастя і знайшла його тільки в радянському союзі. У тому числі населення Західної України було довгий час під гнітом поміщиків і капіталістів австрійської монархії, а потім панської Польщі. Рішенням нашого великого вождя товариша Йосифа Сталіна непереможна червона армія визволила вас з-під гніту польських панів. Від сьогоднішнього дня ви також віднайшли щастя в радянському союзі, де заводи є власністю робітників, а землею володіють селяни. Зі слів товаришів вашої сільської громади, які привітали нас хлібом і сіллю, ми зрозуміли, що прихід червоної армії ви давно щодня очікували зі сльозами на очах. Нарешті ви влилися в єдиний радянський народ, проголосивши радянську владу у своєму селі, щоб разом будувати щасливе майбутнє комунізму… Хай живе наш вождь… Хай живе… Хай…, хай…, – лунали заклики пропагандиста.
Після нього начальник московською мовою просив виступити когось із громади, та люди були перелякані, і ніхто не відважився виступати. Тоді він продовжив:
– Товариші, мені відомо, що вас довший час експлуатував поміщик Кайпер, який утік від справедливого народного суду. Його власність: поле, худоба, будівлі – від сьогодні стають вашою власністю. Завтра новообрана влада буде розподіляти поміщицьке майно. Ви відчуєте не на словах, а на ділі справедливість радянської влади, і цією тимчасовою владою стають ваші співгромадяни, що живуть поруч з вами, яких будемо обирати до сільської ради. Наша влада народна робітнича або селянська. Тому прошу тих, кого ми зачитували, залишитися для вирішення особливих питань.
Спереду стояли бідніші господарі, яких зарахували до комітету сільської ради, дещо пообіцявши їм. Люди оглядатися на всі боки й почали між собою стиха обговорювати те, що говорив начальник. Вони всього не розуміли московською і стали перепитувати один одного. Тоді один із військових по-українськи звернувся до людей, щоб ті розходилися по домівках, а завтра на десяту годину щоб знову всі зібралися.
Наступного дня після сніданку червоноармійці знову зганяли людей на збори. Мали ділити між людьми майно дідича Кайпера. Він перед тим покинув свій фільварок і виїхав з родиною на батьківщину – до Австрії. Почалися збори, які проводив той самий начальник разом із червоноармійцями. На збори привели двох виїзних коней. Їх дідич використовував для брички. Найперше на зборах вибрали голову сільради та заступників, за яких мусили всі голосувати за радянським принципом – одноголосно. Тоді начальник звернувся до голови, даючи йому вказівки:
– Господарство поміщика, товаришу голово, до якогось часу буде у вашому розпорядженні, тому несете за неї повну відповідальність, як і за всіх громадян села, – він ще довго говорив, а потім дав слово старшині, який стояв біля коней.
– Ось бачите, перед вами коні поміщика Кайпера, які його возили. Від сьогоднішнього дня ці коні будуть працювати на найбідніших жителів села, – говорив старшина по-московськи з криком і лайкою на клятих поміщиків і капіталістів, які гнобили трудолюбивий народ, і продовжував: – завдяки радянській владі від сьогоднішнього дня поміщицьке майно передається селянам, а дещо з його майна, як-от: живу птицю, зерно та інші продукти – просимо, щоб ви подарували для нашої доблесної червоної армії. Хто за те, прошу підняти руки!
Люди не розуміли, про що йде мова, тож ніхто руки не піднімав. Начальник знову повторив ці слова, і один чоловік, що стояв спереду, виразно заявив:
– Ми нічого не знаємо і не розуміємо, робіть, як знаєте, лишень нас не чіпайте.
– Проголосуйте, що ви не проти, тому кожен хай піднімає руку!
Присутні мовчки один за одним піднімали руки, так, як говорив старшина.
– А тепер перейдемо до коней. Ось ці коні, що перед вами, ми передаємо вашим убогим селянам. Ми довідалися через новообраний комітет сільської ради, що на тих коней заслуговують наші товариші Дмитро і Борис, які проживають в кінці села. Просимо зараз названих товаришів підійти сюди.
Двоюрідні брати Дмитро і Борис підійшли до начальника зборів, вклонилися і стали перед громадою.
– Радянська влада ніколи не забуває про бідних. Ці коні передаємо чесним і працьовитим громадянам села. Бережіть їх, щоб вони довго служили у вашому господарстві.
Дмитро і Борис дякували так, як їм говорили: вождю держави Сталіну, партії, радянській владі – і присутньому начальству вклонилися. Підійшли до коней, взяли за вуздечки й чекали, коли дозволять повести їх додому. Дехто з людей заздрив такому щастю. За що така нагорода? Навіть підозрювали у співпраці з комуністами, бо за якісь гроші брати постійно сиділи в корчмі, не маючи доброї господарки, та й людей агітували гідно сприймати справедливу радянську владу.
– Далі, – продовжував начальник, – будемо роздавати худобу поміщика Кайпера, та не відразу. На робочі коні, корови, телята, свині треба буде почекати до зими. Будуть підготовлені списки, і худобу та коней урочисто передамо тим, хто на це заслуговує. Крім того, ставки в лузі переходять у загальне користування, там кожний може ловити рибу. Це тільки початок, далі буде колективізація, колгоспи…
Коли люди почули про колгоспи, заметушилися, невдоволено стали щось говорити між собою. Одні схвалювали ліквідацію фільварку, інші, навпаки, вважали це за велику втрату для села. Адже ж люди там працювали й щось отримували за роботу. А тут раптом все обривається. Після зборів селяни розходилися по домівках з різними поглядами та думками, навіть сварилися між собою.
Дмитро з Борисом йшли останніми й вели за вуздечки расові виїзні коні. Від сьогодні це вже будуть їхні коні, їх подарувала совітська влада. Деякі люди й далі говорили між собою: «А то за що їм віддали такі коні? Сиділи цілими днями в корчмі, занедбали свої господарки, а тепер їх ставлять на перше місце в селі. Несправедлива ця влада». Інші мовчали, не розуміючи, що твориться. Тривожні розмови й обсуди точилися по всьому селі.
Прийшовши з конем перед своє обійстя, Борис відчинив старі ворота й завів коня на подвір’я. Тут вийшла його жінка, дивиться на коня й здивовано питає:
– То хто тобі такого коня подарував?
– Що, не бачиш? Та це кінь дідича Кайпера, який втік з німцями. А тепер в нас совіти. З першого дня совітська влада запримітила нас з Дмитром як чесних господарів і подарувала панські виїзні коні. Ми їх добре зустріли, привітали та ще й похвалили. Червоні це наші, бо дбають про бідних, не то, що було колись, життя міняється. Ганю, ми вже не бідні, а ти весь час дорікала мені, що я босяк. Сказали, що будуть ще роздавати поле, худобу, тож будемо справжніми господарями. А на торговицю поїдемо конем. Тож шукай мотузка, треба прив’язати коня до чогось, це наш кінь.
Ганна винесла мотузку, і Борис прив’язав коня до дверей хліва, який був розділений надвоє – для корови й низького коня. З вулиці було видно високого коня, і хто йшов, заглядав до невеликого подвір’я. Дехто приходив на подвір’я, щоб краще роздивитися. До хліва коня завести було неможливо через низькі двері.
Дмитро був у кращому становищі. У нього була більша стайня, і кінь увійшов всередину дверима. Він приніс коневі сіна і на повір’ї побачив Бориса.
– Мій хлів маленький, двері низькі, а тут заходить ніч… Що робити? – радився Борис.
– Поклич сусідів, якось його запхаємо до стайні. Надворі не можна залишати, злодії не сплять, пса не маєш, а коня треба берегти, про це говорив і начальник. А вже пізніше двері переробимо.
Саме в цей час біля хати проходили чоловіки, і Борис попросив їх, та ще й сусіди підійшли. Як задумали, так і вчинили. Коневі підігнули передні ноги, а потім якось задні підгинали – і насилу одні коня тягнули, а другі пхали до хліва. Борис тішився, що справу було вирішено в такий простий спосіб. Приніс коневі сіна, а сам пішов до хати відпочивати після такого щасливого дня
Минає день, другий, третій, і Борис задумав їхати з дружиною конем до Яворова на базар. «Нехай люди подивляться, якого коня маю, – думав собі. – У понеділок поїду на торговицю, подивлюся, адже ж нова влада, і гроші не ті, але їхати можна, хоч би подивитися, як будуть торги проходити. Тільки коня знову треба випихати зі стайні, але це не страшно, знаємо, як це зробити».
Зранку Борис запросив сусідів, і вони знову таким самим способом випихали коня надвір. На жаль, кінь у дверях зірвався на ноги, вдарився хребтом до перекладини одвірка – і відразу впав на поріг. Перелякані чоловіки дивилися на скотину, не розуміючи, що сталося з конем. Тільки один з них спокійно промовив:
– Кінь переламав хребет, витягуйте його надвір.
Коня насилу витягнули, ногами він не володів, був безпомічний, дивився благими очима на людей, немовби просив допомоги. Всі розуміли, що коня не можна врятувати, треба щось робити. Звістку про цей випадок миттєво рознесли по селі. А перед обідом коня добили, зняли шкіру, тушу вивезли в поле й закопали. На цьому немовби все закінчилося. Невдовзі про це довідалася нова влада. Приїхало знову до села начальство. Цей випадок усіх насторожив, тривожиться Борис, дружина Ганя, діти. А люди говорили: це кара Божа не тільки на Бориса, а й на село. Сусіди перелякалися: будуть шукати винних.
Наступного дня знову збирали людей. Приїхало начальство, але інше, щоб остаточно вирішити проблему з фільварком Кайпера. Про розподіл худоби серед бідних не було ніякої мови. Навпаки, говорили про постачання державі, згідно із законом, молока, м’яса та інших продуктів.
Начальство та червоноармійці були сердиті, і не говорили так лагідно, як це було перед тим – коли проголошували радянську владу, а, навпаки, згадували про ворогів народу буржуазних націоналістів, шкідників соціалістичної власности. Говорили, що радянська влада – це влада народна, тому дбає про народне багатство. Червона армія захищає народ, тому потребує коней, возів, продуктів. Коні, що їх подарували селянам, треба повернути. Робочі коні, корови, телята, свині та птицю передати для червоної армії, яка нас захищає. Є відомості про куркулів, які тримають худобу. У кого більше двох корів, зобов’язаний надлишок здати державі. Для індивідуального господарства вистачає однієї корови.
– У кого будуть питання?
Люди немов би в рот води набрали, не знали, що говорити. До стола підійшов Борис, тримаючи в руках шапку, просив начальника, щоб його вислухав. І тільки коли голова сільської ради звернувся до начальника, щоб його вислухав, Борис став розповідати про дарованого коня. Спочатку начальник не міг зрозуміти, що й до чого, але голова сільради все докладно пояснив. Тоді начальник строгим поглядом подивився на Бориса й різко промовив: «Ето вредітельство» (шкідництво) – і дав солдатам команду взяти Бориса під арешт. Потім звернувся до голови:
– Приведіть другого коня негайно.
Дмитро зрозумів, що це стосується до нього, і відразу за вказівкою голови побіг додому. Не минуло й пів години, як він вернувся з конем і віддав його начальникові, а цей передав іншому москалеві. Люди очікували ще чогось, та збори закінчилися, і всі стали розходитися. Бориса взяли під охорону, і додому він не повернувся. З доброго друга став для москалів злочинцем, «ворогом народу». Борисова дружина з дітьми, довідавшись, що його заарештували, плакали й не знали, як зарадити лихові. Також переживали всі сусіди.
Одні говорили, що треба йти перепросити начальство, але деякі жінки боялися, щоб їхніх чоловіків не забрали, бо ті виштовхували коня зі стайні. Щоб уникнути арешту, ті чоловіки втекли з села. Начальник також розпитував у голови сільради про тих людей, а той розповідав:
– Та це бідні селяни, які хотіли допомогти Борисові й аж ніяк не мали на думці зробити якусь шкоду.
– Радянська влада – справедлива. А тут такого красеня явно вгробили, то, по-вашому, виходить, винних немає?
Начальник не міг вгамуватися:
– Тут за недогляд і на вас падає вина, товаришу голово. Хіба в селі немає порядних людей, які зберегли б коня? Ці коні були призначені для першого секретаря райкому партії. Як нам тепер йому пояснити це? Наказую вам в найкоротший строк, до завтра, скласти список ворожих елементів вашого села. Зрозуміло? Прошу діяти, виконуйте розпорядження! Щодо Бориса, то тут явний саботаж.
Новий голова сільради почервонів і не знав, що говорити. Начальник був сердитий і виявляв ненависть до всіх селян.
Наступного дня влада зайнялася фільварком. Найперше взялися до речей у будинку дідича: із кухні забирали всякий посуд, із кімнат виносили столи, ліжка, постіль, крісла, картини – і все, що там було, з дверей знімали замки, а з вікон – фіранки. Усе награбоване клали на вози й вивозили до своїх нових помешкань. Невдовзі в будинку нічого не залишилося. Фільварок також став пусткою. Худобу і все, що було цінного, забрали й вивезли. Через деякий час розібрали будинки, і нічого не залишилося – щоб ніхто навіть не міг подумати, що тут був фільварок. У п’ятдесятих роках побудували біля панських ставків колгоспні ферми, з яких використовували воду для худоби.
Бориса за «саботаж» арештували, і він так і не повернувся додому. Спочатку після арешту писав дружині короткі листи, відтак почалася німецько-совітська війна, і слід його пропав. Він ніколи не був політиком, ні добрим господарем, ні побожним, але й грішником аж таким не був. За кого Борис постраждав: за Україну? – але він так мало усвідомлював себе українцем; за віру в Бога? – але він про Бога так мало знав; за правду? – але він не бачив її; а може, за добрих людей, за друзів? – та він їх і не мав…
Висновок із цієї події один: Борис, як і багато інших людей, став жертвою тоталітарного більшовицького загарбницького режиму, який нищив як чужих, так і своїх.
У час широкомасштабної війни росії з українським народом щось подібне твориться в нас в Україні. Знищують не лише підприємства, а й цілі міста і села. На війні гинуть патріоти: митці, медики, програмісти, фермери, підприємці – перелік можна продовжувати. І коли цьому буде кінець і настане довгожданий мир – не знаємо. Маємо надію на Боже милосердя і молимося, аби всемилостивий Господь втихомирив сатану, щоб настав мир і справедливість, а війна щоб залишилася в спогадах як найбільше зло.
15.05.2025 р., м. Бар (спогад зі шкільних років 1955 р., із розповідей мешканців села Семирівка).
