Сашко діловито одягається і цілеспрямовано крокує на своє місце поруч зі священиком. Разом із двома хлопцями вони – паламарі. Служба розпочинається.

Неділя. Херсонські прочани потихеньку з’їжджаються на кінцеву зупинку 12-го тролейбуса, виходять та прямують до великої двоповерхової будівлі з червоної цегли, до якої прибудована церква. Це – василіянський греко-католицький монастир Святого Володимира. По сходах до церкви йде презентабельна жінка із сином. По обличчю сина зрозуміло, що він – «сонячний». Звати його Сашко, і тут він вже з десяток років є таким самим звичним учасником служби, як і священик. У церкві Сашко діловито одягається і цілеспрямовано крокує на своє місце поруч зі священиком. Разом із двома хлопцями вони – паламарі. Служба розпочинається.

«Він добре знає службу, – розповідає нам Сашкова мати Любов Василівна Хорунжак. – Чесно кажучи, навіть я послідовність служби можу забути, коли щось там собі задумаюся, а він знає. Ми всі маємо в руках молитовники, і я іноді навіть прошу його помовчати, бо він співає голосно басом. Він всю службу пам’ятає і може навіть вдома всю її пройти з молитовником».

Любов Василівна 25 років працювала в акушерському відділенні обласної лікарні. Каже, було важко, але через хворобу дитини за законом отримала право піти на пенсію вже в 50 років. Саме робота за таким фахом дозволила їй спокійно сприйняти народження Сашка, зауважує жінка.

«В цьому світі є багато дітей із синдромом Дауна, – розповідає нам Любов Василівна. – Коли народився Сашко, я знала про цю хворобу, бо я за фахом медик, і мене ледь не з самого дитинства оточували такі дітки. Коли він народився, мені морально було не так складно, а на роботі всі були приголомшені»

Сашко уважно стежить за службою – на щось схвально киває, щось заперечує, роблячи жести «колегам» – хлопцям-паламарям – мовляв, «ще не час свічку нести» або «забув перехреститися», губами повторює слова священника, часом про щось замислюється, й тоді на обличчі помітні емоції внутрішнього діалогу.

Ці «сонячні» діти, як та губка, всотують і погане, і хороше. І я бачу, що церква йому допомагає

«Ці “сонячні” діти, як та губка, всотують і погане, і хороше. І я бачу, що церква йому допомагає – він дуже добрий, такий ласкавий, щасливий. Нам навіть можна не йти на вечірню – раніше ми часто ходили в неділю і на вечірню службу – бо Сашко дуже добре дає собі раду з інтернетом – вмикає пряму трансляцію літургії з Києва, і в цей час його не можна відволікати. Потім, коли закінчиться служба, зробить те, що має зробити»

Після служби настоятель чоловічого монастиря Святого Володимира отець Іван Логай розповідає про Сашка, обіймаючи його за плече:

– Він все виконує дуже добре, навіть більше того, він ще й іншим підказує, що можна і чого не можна робити, як біля престолу поводитися, тобто вчить, як все має бути.

«Сашко виконує всі функції вівтарника – того, хто прислуговує. Тобто коли йдеться про вихід зі свічкою, обхід навкого престолу, коли треба супроводжувати священика зі свяченою водою, аби кропити, чи з причастям – ми його ні в чому не обмежуємо. Він все виконує дуже добре. А коли хтось з хлопців, які хочуть служити, приходить вперше, Сашко навчає, що можна і чого не можна робити, говорити, як біля престолу поводитися, тобто ще й інших вчить, як все має бути».

Сашко задоволено прислухається до слів священика і схвально киває. На виході з церкви він прощається із колегою і тезкою – Сашком Сульським, іншим паламарем. Той розповідає, чого навчив його «сонячний» Сашко у перші дні:

«Він мене навчив тримати свічку і коли її запалювати, і в який час переодягатися», – каже хлопчик, гладячи ручного щура Алісу. Про Алісу наш герой розповідає матері товариша, Олені Сульській, із поважним виглядом і своєю характерною вимовою: «Мені не потрібно щура, я ж не маленький – я дорослий!»

У розмові пані Олена дізнається, що у Сашка на Великдень день народження, і цьогоріч йому виповниться 30 років.

Мати Сашка розповідає, що у сина чимало досягнень і в мистецтві, і в спорті. Звичайно, що організатор усього – мати, але син береться за все з ентузіазмом і зазвичай досягає значних результатів. Коли вона починає перераховувати всі спортивні змагання за програмою Спеціальної Олімпіади (СО), в яких він брав участь, ми розуміємо, що на них потрібна окрема сторінка.

Серед улюблених видів спорту Сашка – плавання, футбол, баскетбол, катання на лижах і легка атлетика. Заняття спортом дозволили йому об’їздити майже всю Україну та навіть побувати на Всесвітніх зимових іграх СО у США – як «хокеїстові на підлозі», взяти участь у Європейському турнірі з футболу СО у Португалії, де українська збірна посіла 1-ше місце.

Сьогодні у Сашка тренування на стадіоні «Спартак». Погода сонячна. Спочатку тренер каже Сашкові з товаришем пройти коло по стадіону – розім’ятися.

«Такі діти намагаються цікавитися усім, – каже тренер Сашка, голова Херсонського обласного осередку СО Руслан Малашенко. – Він виступав у легкій атлетиці (біг), іноді бере ядро, але здебільшого зосереджується таки на бігові та стрибках. Наскільки я пам’ятаю, до занять у мене він вже був чемпіоном Європи. Зараз вже вік, мабуть, не дозволяє, але все ж він старанно відвідує тренування».

Сашко захоплено робить вправи, бігає та стрибає. Світить сонце, по завершенні тренування йому трохи спекотно, але мати не дозволяє задовго балакати з тренером на ще трохи пронизливому весняному вітрі – відправляє переодягатися.

Третя сфера інтересів Сашка – це мистецтво. Він, виявляється, ще й актор і танцюрист. На репетиції у танцювальній залі громадської організації «Серце матері» Сашко з «сонячними» товаришами відпрацьовує танець, у якому вони грають ляльок із людськими почуттями. Мати одягає сину яскравий костюм – він Арлекін. Починається танець. Серед ляльок на мотузках розігрується лірична сцена. Художній керівник танцювально-театральної студії «Золота маска» Ірина Фоменко пояснює акторам-танцюристам специфіку їхніх ролей, а нам – філософський зміст номеру й принцип, за яким роздавала ролі:

«Я добираю кожному роль, яку він може «витягнути». Не просто виконав і все, а може у зв’язку з цим і трохи «вирости». Сашко у нас Арлекін, бо він від природи дуже веселий хлопчик. Макс більш скромний, тому він П’єро. Режисер взагалі – серйозний такий чоловік, керівник. Ось таким чином – кожному те, що йому пасує і що він може «потягнути», – каже хореограф.

Дивлячись на численні таланти Сашка, розумієш, що за його завжди невідступно супроводжує мама, і якби не її активність, він міг би жити у квартирі, лише зрідка виходячи на вулицю. Сам Сашко завжди усміхається – помітно, що він щасливий: для нього життя цікаве і насичене, сповнене пригод і подорожей, нових друзів і досягнень. Він, як дитина, посеред розмови абсолютно просто і безпосередньо підходить до тебе й обіймає. І тоді здається, що ми, такі дорослі й серйозні, щось втрачаємо у нашому житті, чого з віком не втрачають «сонячні» люди. Спостерігаючи за Сашком та його райським світом, розумієш, що цей світ створила для нього його мати. Вона і є тим світом. Закінчуючи писати, я бачу перед собою на столі, на аркуші із зошита виведені акуратним жіночим почерком рядки, які мені на прощання подарувала Любов Василівна:

«Мій любий синочку! Ти той, хто змінив мене, змінив моє життя! Ти вчиш мене милосердя, терпимості, любові. Ти навчив мене жити, а не просто дихати. Навчив прощати і не втрачати Віри, Надії, Любові, терпіти і бути наполегливою. Ти – моє Боже благословення. Ти завжди поряд. Дякую тобі, Боже, за сина! Дякую тобі, синочку, що обрав мене!»

За матеріалами “Радіо Свобода”